Чи міг Коновалець врятувати ЗУНР

13 серпня 2026 року в Україну повернули прах полковника Армії УНР, засновника і першого голови ОУН Євгена Коновальця. Видатний історичний діяч, який володів неабиякими організаційними здібностями і присвятив своє життя боротьбі за українську незалежність, не раз був змушений ухвалювати складні рішення. Одне з них – у листопаді 1918 року, коли Січові стрільці стали основною ударною силою Директорії і допомогли повалити Гетьманат Павла Скоропадського. Існує популярний міф: якби Коновалець у ті переломні дні спрямував свій підрозділ на допомогу ЗУНР, історія українських національно-визвольних змагань могла б піти іншим шляхом. Та чи це дійсно так?

Незважаючи на своє галицьке походження, Євген Коновалець фактично не брав участі в подіях на західноукраїнських землях у період національної революції початку ХХ століття. Після втечі з російського табору для військовополонених у липні 1917 року майбутній засновник Організації українських націоналістів з’являється в Києві. Подальша військово-політична діяльність командира Січових стрільців зосереджувалася на території Наддніпрянської України. Коновалець щиро підтримував створення ЗУНР та Акт Злуки УНР і ЗУНР. Проте його ключовою стратегічною позицією була орієнтація на соборну Україну зі столицею в Києві, а не вузький галицький регіоналізм. Велич постаті Євгена Коновальця полягає у здатності відставити політичні амбіції на другий план заради боротьби за українську справу.

Після падіння Центральної Ради внаслідок державного перевороту 29 квітня 1918 року Євген Коновалець залишився в Києві. У мемуарах «Причинки до історії української революції», які побачили світ у 1928 році, полковник згадує епоху Гетьманату і висловлює своє ставлення до політики Павла Скоропадського. У цьому творі виразно простежується державницька позиція Євгена Коновальця. Засновник ОУН критично оцінює засилля російських елементів у добу правління Скоропадського. Він називає гетьмана чесною, але надто слабкою людиною, яка оточила себе ворожими до української справи людьми. Проте декларує готовність січових стрільців бути вірними гетьманській владі за умови, якщо вона боронитиме ідею української незалежності.

У вересні 1918 року Євген Коновалець, долаючи опір частини посадовців, отримує дозвіл Павла Скоропадського на формування окремого загону Січових стрільців у складі армії Української Держави зі штабом у Білій Церкві. На початку листопада процес формування нового військового підрозділу був у розпалі. Аж раптом Європу сколихнули події надзвичайної ваги. Поразка Німеччини в Першій світовій війні радикально похитнула позиції Павла Скоропадського, влада якого значною мірою залежала від іноземних військ. А розпад Австро-Угорської імперії запустив процеси національного самовизначення на її колишніх теренах. Під тиском обставин Скоропадський вирішив зробити геополітичний розворот. Він змінив склад уряду на проросійський і 14 листопада видав грамоту про федеративний союз України з майбутньою небільшовицькою Росією.

Тим часом у Львові українці розпочали боротьбу з поляками за власну державність. Лідери ЗУНР сподівалися на допомогу з Великої України. Із цією метою до Києва відправили члена Української Національної Ради Осипа Назарука та інженера Володимира Шухевича. Скоропадський делегацію прийняв. І висловив готовність відправити на допомогу полк Січових стрільців. Проте з умовою, що січовики перейдуть кордон через річку Збруч нелегально і будуть виключені зі складу української армії.

Неготовність гетьмана рішуче підтримати ЗУНР була зумовлена кількома причинами. У першій половині листопада Скоропадський, очевидно, вже ухвалив для себе рішення зробити основну ставку на співпрацю з небільшовицькими російськими елементами. Таким вчинком очільник Української Держави сподівався здобути прихильність Антанти, яка підтримувала білогвардійський рух.

Але бажання гетьмана відправити Січових стрільців подалі від Києва було продиктоване й іншими, не зовсім благородними мотивами. Скоропадський, імовірно, робив це не з метою загальноукраїнської солідарності, а для того щоб позбутися патріотичного підрозділу напередодні оголошення про кардинальну зміну зовнішньополітичного курсу. Гетьман проявляв обережність ще й тому, що Польща користувалася безумовною підтримкою держав Антанти. Якби Скоропадський наважився офіційно надіслати військову допомогу ЗУНР, це могло б остаточно похоронити його примарні надії налагодити співпрацю з державами-переможцями Першої світової війни.

У цій ситуації Євген Коновалець опинився перед непростим вибором: поспішати на допомогу ЗУНР чи долучитися до антигетьманського повстання Директорії, яке ось-ось мало спалахнути. Федеративна грамота Скоропадського стала тим фактором, який зумовив вибір полковника. Як написав згодом Коновалець, Січові стрільці не мали наміру зраджувати гетьмана. Але своїм рішенням про федерацію з Росією Скоропадський звільнив їх від вірності.

Подальша історія відома. Січові стрільці ухвалили рішення не їхати до Галичини. Натомість вирішили приєднатися до антигетьманського повстання. І відіграли ключову роль у розгромі гетьманської армії під Мотовилівкою 18 листопада. Як згодом напише Коновалець у мемуарах, рішення залишитися в Наддніпрянській Україні було продиктоване державницькими мотивами. Січові стрільці вважали, що в момент найбільшої загрози вони мають перебувати поруч зі столицею. Також вони побоювалися, що без їхньої участі повстання проти Скоропадського може набути виразного московсько-більшовицького характеру. А у випадку втрати незалежності Великої України ЗУНР була б все одно приречена на поразку, затиснута з обох сторін Польщею та Росією.

Не потрібно забувати й про інший аспект. Станом на середину листопада 1918 року військовий підрозділ Євгена Коновальця був ефективною, але нечисленною бойовою одиницею і налічував близько 1200 осіб. Навіть якби стрілецька рада загону Січових стрільців підтримала виїзд до ЗУНР, навряд чи це могло б урятувати західноукраїнську державу від фінальної поразки: надто значною була перевага польських сил у кількості особового складу та озброєнні.

Теоретично поява корпусу січовиків могла б ускладнити полякам завдання загарбання західноукраїнських земель. Але ключ до порятунку ЗУНР полягав у логістиці. Якби на початку листопада 1918 року українцям вдалося підірвати залізничний міст у Перемишлі і встановити контроль над залізничним вокзалом у Львові, поляки втратили б можливість безперервно поповнювати свої війська на території Східної Галичини. Але усвідомлення цього прийшло до місцевої української влади надто пізно.

Напевно, Євген Коновалець у наступні роки не раз подумки повертався до подій буремного листопада 1918 року. І ставив собі непрості питання. Але в ті складні часи не існувало легких рішень. Проте полковник завжди діяв відповідно до своїх цінностей і вищої мети: створення і збереження соборної Української держави. Цій справі він присвятив своє подальше життя.