Не міг похвалитися ближчим знайомством із цією направду унікальною особистістю, ректором у ретроспективі поколінь, зразком для наступників – Євгеном Лазаренком.
Було кілька дружніх вечорів у тіснішому товаристві, була й кількаденна мандрівка на Лесині землі – це вже як завершальний акорд його ректорства. Але це жодним чином не надавало мені права скорочувати дистанцію між нами, дивитися на нього якось інше, ніж як на височину.
Історію про Євгена Лазаренка мені хочеться розпочати з 1948 року із потяга Київ–Львів, де на даху одного із вагонів примостилися два юнаки: два випускники сільських шкіл – один із Чигиринщини, другий з Гуцулії. За кілька днів до того вони успішно склали вступні іспити до Київського університету, але поміж зарахованих себе не знайшли. Хтось їм порадив із відмінними документами спробувати щастя у Львові.
У місті Лева щастя їм усміхнулося: вступили до університету ім. І.Франка: один на українську філологію, інший – на геологічний факультет, де деканом був саме Лазаренко.
Чи розпізнав майбутній ректор в одному з юнаків майбутнього знаменитого поета Дмитра Павличка – гадати марно. А що другого – Олексу Щирицю – загітував стати своїм учнем, геологом, то вже так.
У ті ж роки у Львівському університеті на факультеті журналістики студіював і я. Тож там мені й довелося познайомитися з обома юнаками. Саме від свого друга, а згодом і кума Олекси я дізнався, що таке кристалологія, які в неї переваги, які перспективи. Для мене вони виявилися можливістю разом із Олексою Щирицею, пізнішим директором одного із київських геологічних інститутів, та ще з професором Володимиром Калюжним зійтися тісніше, разом відзначати дні народження чи якісь інші свята. Так я й опинявся кілька разів поряд із ректором за столом.
Був я і на захистах: докторської Володимира Калюжного і кандидатських Олекси Щириці – звісно ж, і на застіллях після захисту. Та то звична на ті часи річ.
Але знаю напевно: ректор таки сприяв становленню поетичних особистостей. Про Дмитра Павличка вже сказано. А потім ще були Роман Іваничук, Володимир Лучук. Та й мені він дозволив закінчити університетську науку, коли я вже перед самим захистом диплому, увірувавши в хрущовську відлигу, встряв у непотрібну дискусію із затятим сталіністом, доцентом Дмитруком. Бо перед тим був присутній як початківець на зустрічі з Андрієм Малишком, який першим у ті часи гостро порушив тему Голодомору. Моя гарячкувата необачність закінчилася доповідною ректорові із проханням огородити моїх однокурсників від розтлінного впливу. Відбувся розмовою. От що лиш у дипломі поміж відмінних оцінок з’явилася одна «посередня» – із марксизму-ленінізму, з яким у мене раніше проблем не вникало.
Євген Лазаренко – заслужений діяч науки, лауреат Державної премії, засновник Львівського геологічного товариства, Українського мінералогічного товариства, професор, академік. І – наш Ректор!
Вчений, ім’я котрого ставили поруч із корифеями мінералогії В. Вернадським, О. Ферсманом, В. Соболєвим...
Народився він сто років тому у Харкові. Учився, працював, домагався визнання. Його й примітили, запросивши до аспірантури Харківського університету. Кілька років відповідальної праці, навіть під час війни, коли довелося евакуюватися на Урал.
Із осені 1944 року – у Львові. На його плечі лягло відновлення зруйнованих війною лабораторій та аудиторій, унікального мінералогічного музею. Лазаренко домігся дозволу обмінюватися науковими виданнями із визначними світовими центрами – спершу соціалістичних країн, а потім і заокеанських.
Ректором він став 1951 року. Ось відтоді його ініціативна праця активних студентів та університетських науковців дістала змогу широкого самовираження, практичного закріплення. Але найголовніше – саме його зусиллями Університет стає надійним осередком культури, літературних надбань. Важко нині уявити – але саме в університетському клубі регулярно відбувалися літературні вечори, на яких можна було бачити і провідних львівських письменників, і гостей із Києва, Харкова, інших міст. Вечори відзначалися масовістю, вирували пристрастями, зацікавлювали молодь. Не злічити випускників університету, які стали відомими письменниками, одних лауреатів Шевченківської премії – близько десятка.
А ще – активна діяльність у проведенні ювілейних вечорів Маркіяна Шашкевича, Івана Франка, Василя Стефаника.
Не знаю детальніше, але саме за організацію Музею Шашкевича, а головне – встановлення йому погруддя поряд із Науковою бібліотекою – Євген Костянтинович мав серйозні неприємності. Тоді вийшло якось аж геть недоладно: погруддя нашого Будителя роботи Дмитра Крвавича було встановлено, якось ще без усіх належних дозволів. А дозволи мала давати Москва. То він і простояв якихось кілька днів, знесли посеред ночі...
А вже геть розлютилося начальство на зорі шістдесятництва, коли ректор за порадою Дмитра Павличка запросив на зустрічі зі студентами вибухову трійцю: Івана Драча, Миколу Вінграновського, Івана Дзюбу!
То було правдиве юнацьке збурення, піднесення і вирування. Невдовзі після того – організація студентського потягу на Лесині землі у межах Наукової конференції, присвяченої 50-літтю від дня смерті Лесі Українки. Поряд із Лазаренком очолив той похід високошанований київський гість Максим Рильський. Влилося ще кілька літераторів, підсилених волиняками. Але основне – студентський театр із «Лісовою піснею»: її грали на берегах озера Нечимного, тобто там, де вона й народилася! Але спершу відбулися два великі семінарські вечори – в Луцьку і Ковелі. Досолило можновладцям і мовлене тут слово Євгена Костянтиновича, коли він укотре висловив незадоволення станом українських справ, особливо в галузі науки й культури.
Я був свідком реакції Є. Лазаренка, коли він 1963 року отримав телеграму від київського ЦК з вимогою негайно приїхати до Києва. Звідкись виринула чутка, що то його мали б призначити директором створюваного там Науково-дослідного інституту геології. Але невдовзі нам стало відомо те, що, певніше за все, передчував ректор: його знімали!
Ось як із цього приводу висловився завідувач сектору вищих навчальних закладів ЦК Компартії України В. Попов: «Є. Лазаренко намагався створити у Львові другий ідеологічний центр, котрий би конкурував із обкомом партії і вів свою політику. І це – головна провина Є. Лазаренка»...
Він залишився працювати на рідній кафедрі – у нестерпних умовах, коли йому свідомо ускладнювали проведення будь-яких позапрограмних заходів, обмежували ініціативу творчих пошуків.
Потім Лазаренко таки перебрався до Києва, де зміг за короткий час створити потужний центр мінералогічних досліджень. Але творчий запал, ініціативний порив можновладці таки придушили. Як і саму жадобу життя.
Як відрадне, можна ствердити, що нинішній ректор Університету І. Вакарчук є своєрідним продовжувачем традицій свого незабутнього попередника. І в плані «створення другого ідеологічно-культурницького центру» насамперед. І це відрадно.
А завершити це слово я б хотів віршем Дмитра Павличка, написаним півстоліття тому:
РЕКТОР
Прийшов-таки один за триста літ,
Великий ректор у мою святиню,
І тим, що йшли навсліпки попідтинню,
Він більма позривав тьямкі, як лід...
Приймають мови дар німі й оглухлі
Із рук його, і перед ним на стіл
Кладуть вони мозольний свій уділ,
Ручища, ніби дерев’яні кухлі.
І просьби їх, немов Отченаші,
Де сто разів зім’яте слово “ректор”,
Він слухає – гуде невпинний реквієм
В його скалистій, праведній душі.
Але вони від нього йдуть щасливі,
Він чинить правду ділом і пером,
І Університет, немов пором,
Підтягує на нерва голій линві.
Цього не вкажуть блискавки “кривих”,
Цього не буде видно в жодних шкалах,
Як піднімає він високий спалах
В родовищах талантів золотих.
Від імені Івана й Маркіяна
(Не лайте за нескромність, підождіть),
В його житті на стику півстоліть
Кладу печать любови і пошани.