Вона любила себе – вродливу, ошатну, буйночубу, привітну в розмові; тішилася, що і її люблять, що на неї звертають увагу примітні чоловіки, що в їхніх очах спалахують зазивні вогники при спілкування з нею.
Євгенія Божик (25.12.1936 - 28.11.2012) була журналісткою, кореспонденткою «Вільної України», і досить швидко стала і тут примітною – завдяки своєму талантові, працелюбності, упертості в самоосвіті, в самовдосконаленні. Невдовзі її оригінальних нарисів назбиралося більше, на що звернула увагу Ірина Вільде, котра любила протегувати молодим талантам, хочаздавалося, що віддає перевагу чоловікам. Тут же Вільде виявилася настирною: взяла опіку над підготовкою до друку першої книги молодої авторки: художня документалістика поряд із ліричними етюдами, переважно нариси про сучасників та реакція на відповідну тематику.Книга ця вийшла у світ під відповідною назвою: «Мій день» ‒ адже і була укладена з розповідей про близьке Євгенії сьогодення, симпатичних їй людей. У передмові до книги Ірина Вільде писала: «Монологи-подумки молодої за віком, але багатої на життєві спостереження авторки… знайшли свого читача. Вони виділяються з потоку так званих малих форм, що хлинув у нашу літературу, глибиною роздумів, тонким (напрошується порівняння з Ольгою Кобилянською) відчуттям краси». Не дивно, що саме Вільде запропонувала дати молодій авторці рекомендацію до вступу в письменницьку громаду.
Тоді ж я довідався, що Євгенія Божик – із виселених, що її батьківщина залишилася за межами горезвісного Закерзоння. Якось ми говорили про те, відзначивши, що із тієї численної армії виселенців досить великий відсоток молодих людей, які зуміли проторувати собі непросту дорогу – в мистецтві, освіті, науці. Не місце тут перераховувати голосні імена, але це направду так.
Першу книжку молодої авторки сприйняли доброзичливо – і критики, і читачі. А це вже відкривало шлях авторці до письменницької слави. Тим більше, що поряд із нарисами вона все частіше береться до малих белетристичних жанрів – етюдів, новел, оповідань. Тож не було завади продуктивної творчої праці – разом із щасливим відчуттям бачити свої книги надрукованими, гарно оціненими насамперед, відчувати, як формується своє коло читачів. А їх у Євгенії Божик не бракувало, особливо поміж емансипованого жіноцтва з переважно нелегкими долями.
З початком вісімдесятих років книги Є. Божик виходять друком майже щорічно, що на ті часи не було легкою справою. Її радо приймали у видавництвах Львова і Києва, критики не полишали нових видань непоміченими.
Так, гарно були сприйняті книги оповідань і повістей «Весни прекрасне вороття», «Я твоя остання надія», «Троянда для ровесників», «Білий Лебідь в оправі смутку», «Таємниця на завтра». Наведу одне із посилань авторки, адресоване читачам нової книги: «…І все ж я бачу, як світ надією всміхається, і плекаю у своїй душі нев’янучі квіти для вас».
Я дозволю собі бодай короткі випискиіз рецензій та відгуків на твори Євгенії Божик. Лауреат Шевченківської премії Роман Андріяшек відзначав:
Ми маємо справу з надзвичайно вимогливою до себе професійною письменницею.
Директор «Каменяра» Дмитро Сапіга, де надруковано більшість книг письменниці, відзначав:
Серед сьогоднішнього обмілілого книжкового струмка, особливо прозового, прочитана книга – чи не єдина – за своїм змістовим наповненням, своїм, якщо можна так сказати, спокоєм… Письменниця… і в новій книзі відшуковує святий талісман простої людської душі.
Письменник, лауреат Шевченківської премії Роман Горик писав:
Вона,як ніхто,відчуває біль народу. Це не слова. Це реальність. Дитиною вона, як і весь її рід, у 1946 році, дякуючи мудрості тодішніх вождів і народних керманичів, була вирвана з коренем із рідного Надсяння і викинута в чужі сторони. Для когось це може тільки факт історії, про який особливо тепер не люблять і згадувати, а для неї – це постійна рана, що не гоїться, а лиш ятрить. Той біль людей і біль її землі можна відчути майже у всіх творах письменниці…
Щиро відгукувався Левко Різник, вважаючи Євгенію Божик чи не найцікавішою із нинішніх авторок.
Та продовжували гріти душу письменниці слова учительки й опікунки Ірини Вільде:
До роботи, дитино… Не поспішай тверднути, з віком воно прийде само собою… Часом галузку легше зломити, ніж зігнути…
З настанням нових часів нашої державної історії Євгенія Божик завдяки сприянню уважних земляків зуміла оволодіти душами численної групи читачів у заокеанській діаспорі, представлялася там новими творами і про їхню долю також. За це вона й стала переможницею кількох конкурсів.
Ще одна, може й визначальна риса її характеру – здатність до співпереживання, до милосердя, готовність подати руку підтримки потребуючому. Довгий час вона очолювала профком письменницької організації, дбаючи за поліпшення життєвих умов своїх колег, за збереження їхнього здоров’я, за потрібний відпочинок. Навіть у геть скрутні перші роки нашої державності якось уміла організувати матеріальну допомогу багатьом колегам.
Що ще вона любила – то це спілкуватися з читачами. В ті роки нас часто запрошували на зустрічі в робітничі колективи, до науковців, студентської молоді, запрошували в села – і тут уже Євгенія виливала душу. Доходило до курйозів. Одного разу запросили нас виступити перед робітниками під час перезмінки. Дають тридцять хвилин, не більш. Першою виступає Євгенія як прозаїчка, нас два поети – на завершення. І от вона говорить – п’ятнадцять, двадцять хвилин, уже й на годинник позирає – а зупинитися не годна. Врешті як лишалося чотири чи три хвилини, сполохалася: «Ой, ще ж поети мають сказати слово!.. Чи встигнете?..»
В одній із таких мандрівок в район я експромтом написав їй вірша. І от зовсім недавно вона дзвонить: «Миколо, я того вірша зберегла, при нагоді передам тобі, бо ти ж не маєш. А мені він подобається».
Ось він такий, написаний імпульсивно і з легким усміхом: у нім певною мірою відбито властива Євгенії здатність перевтілюватися перед читачами, підноситися над собою буденною, ставати навіть позахмарною…
А насправді...
Покрите лубом, струпами кори,
Пластинами бійцівської кольчуги,
Лускою криці... –
Боже, не бери
Це все як гру кумедної напруги.
Ота броня, панцерний камуфляж,
Де видиво мурованого дота, -
Це справді так.
Однак це лиш міраж,
Якого вже терпіти знеохота.
Та неприступна башта, капонір,
Фортечна брама, вогняні бійниці,
Те мінне поле...
Боже, ти не вір,
Бери це все за маревні дурниці.
Насправді ж я беззахисне пташа,
Я зранена, нетямна, я в полоні.
Я – серце. Те, що вічно поспіша
Розквітнути на люблячій долоні.
Повернімося ще раз до уроків Ірини Вільде. Саме з її легкої руки Євгенія Божик уже в зрілих літах звернулася до малої форми. Я належу до тих, хто свого часу захоплювався її мудрими «Окрушинами». І от за якимось дивним збігом вийшло так, що остання книжка Євгенії Божик – це також подібні мініатюри, осмислені й переосмислені, філігранно відточені. Тут направду багато своєрідного перегуку, особливо з молодою Іриною Вільде.
Можна додати, що Ірина Вільде і через роки усміхнулася своїй вихованці із небесного царства: Євгенія Божик стала першою лауреаткою премії великої письменниці.
Завершу це своє слово кількома «окрушинами» із цієї розважливої книги,
останньої книги Євгенії Божик, що вийшла у видавництві «Сполом».
Я був на Майдані. Тепер всюди його шукаю, навіть крізь лупу приглядаюся довкола. А його нема. Ніде. Тільки в моєму серці, тільки в моїй пам’яті.
А кажете, що не знайшли, що нема. Є! Усе найвище і найкраще залишається в пам’яті віків, проростає з невмирущої пам’яті серця.
Вона завжди елегантна, підтягнута і вродлива. Воістину: час не владний над справжньою жінкою.
Очікування омріяного щастя набагато солодше від самого щастя.
У кожній пустелі є оазис. Але не кожен верблюд знає туди дорогу.
Коли батьки щасливі, можна сподіватися і на добрих дітей.
Люби так, щоб твоя любов нікому не заважала.
Любов – штука хитра, велика загадка. Тому за крихітку щастя іноді й надвисокої ціни замало.