Тема так званих «євроблях» – автомобілів на неукраїнській реєстрації – не зникає з мережевих дискусій уже понад місяць. Здається, вона хвилює наше суспільство навіть більше, ніж напади праворадикалів на циганські табори (до речі, ці напади після першого ж вбитого і перших серйозних кримінальних справ дивним чином припинилися). В чому ж секрет популярності «євробляшаної» теми, чому вона не зникає з обрію?
Для початку трохи історії. «Захищати вітчизняний автопром» наша держава почала ще 1994 року. Тоді були введені перші обмеження на імпорт уживаних «іномарок» з Європи, які своєю високою якістю та доступною ціною робили нерентабельним виробництво морально застарілих радянських автомобілів. Наступні 20 з лишком років (під час яких «захист вітчизняного виробника» перейменували на «захист екології» – для уникнення непорозумінь із WTO) показали, що «захист вітчизняного автопрому» виявився фактично його ліквідацією. На ізольованому ринку вигідно було займатися великовузловою збіркою найдешевших іноземних моделей (російських, корейських, китайських), котрі за браком альтернативи вимушене було купляти українське населення з доходами середнього рівня. Це ж так просто: не потрібно нічого розвивати, просто скручуєш тут дешеву неякісну машину – і одразу продаєш її дорожче!
Так звані «бляхи» (слово з польського жарґону насправді) з’явилися в Україні ще 1996 року. Тоді це були автомобілі на литовських номерах, якими громадяни України керували за довіреністю від литовських фізичних осіб. Держава оперативно ліквідувала цю можливість і довгі роки вводила щораз нові обмеження. Компанія нинішнього президента Петра Порошенка «Богдан-Авто» непогано заробляла на випуску російських автомобілів «Лада», які в нас патріотично називалися «Богданами». Звісно, за умови низьких акцизів на уживані німецькі «Опелі» та «Фольксваґени» мало хто з українців купував би менш надійний і дорожчий російський автомобіль.
Тобто зараз, через 24 роки після початку «захисту вітчизняного автопрому», можемо підбити підсумки. Ні, «захист» не допоміг нам створити сильного вітчизняного виробника. Ні, українці не пересіли з неякісних радянських автомобілів на якісні українські. Ні, Україна не наповнилася приватними автомобілями до рівня пересічної європейської держави. Скажімо, «велосипедна» Голландія з її велодоріжками, зручним громадським транспортом та густою мережею населених пунктів має 528 автомобілів на 1000 мешканців (дані 2010 року), а Україна – 202 (2016 рік). Польща – 537, Німеччина – 572, Білорусь – 362, Литва – 560, Росія – 293. Легко помітити тенденцію: в Європі кожен другий має авто, хоча може і не використовувати його щодня: трамваєм, автобусом чи електричкою і дешевше, і зручніше.
Водночас в Україні є безліч сіл, куди автобус ходить раз на день. Куди «швидка» доїде години за дві. Звідки поїхати на роботу в найближче місто – завдання не з легких. Зрозуміло, що доступні європейські автомобілі (типу «Опеля» 2000 року випуску) були б порятунком для провінційної України. Зростає мобільність і бізнес-активність населення, поліпшується придорожня інфраструктура, створюються тисячі робочих місць в автомайстернях, на заправках і так далі. А податки! Хто не знає, в ціну бензину у нас закладено акциз. Причому акциз на автогаз і бензин у нас навіть вищий, ніж у державах ЄС. Зрозуміло: що більше автомобілів буде в Україні (хай навіть на литовських номерах), то більше податків потрапить до бюджету.
Словом, наразі «євробляхи» частково заповнили нішу дешевих якісних автомобілів – для тих українців, які можуть викласти за авто 2000 євро, але не можуть викласти за нього ж 5000.
При цьому в суспільстві штучно нагнітається ненависть до «євробляхерів» – і нагнітає її саме влада. То прем’єр Гройсман розкритикує львівських митників за те, що вони впускають в Україну автомобілі на європейських номерах («ви маєте все робити для того, щоб робити Україну багатшою, а не виконувати функції, щоб в Україну щось заїжджало»), то голова Комітету Верховної Ради України з питань податкової та митної політики звинуватить у всіх смертних гріхах… А що вже стараються прикормлені пропрезидентські блоґери!
Якщо коротко, то список претензій такий.
1. «Автомобілі на європейських номерах – старий хлам». Дуже смішне твердження для держави, де середній (!) вік легкового автомобіля – 21 рік, а провінція заповнена радянськими автівками 1970-80-х років випуску.
2. «“Євробляхери” порушили закон, не сплативши податків за ввезення авто». По-перше, наразі розмитнити авто навіть 2008 року випуску неможливо – діє заборона на розмитнення автомобілів екологічного стандарту нижче Євро-5 (в ЄС такої заборони нема). По-друге, ці самі люди виправдовують Порошенка, який «оптимізує податкові видатки». Ну то чим ввезення авто в режимі транзиту або за документами литовської фірми – не «оптимізація податкових видатків»?
3. «Автомобіль на європейській реєстрації можна просто кинути і втекти з місця ДТП». А що, поліція в нас не знає, яка саме особа ввезла авто в Україну і на кого це авто зареєстроване? Це свідчить лише про рівень координації між органами влади.
4. «Треба розвивати своє виробництво, а не доношувати за європейцями». Чомусь Чехія суттєво багатша за Україну – а жодних ініціатив проти «доношування» там немає. Натомість якісне власне виробництво якраз є.
5. «Різке зниження цін на уживані автомобілі – це удар по тих українцях, які купили авто в кредит і сподівалися після виплати кредиту продати його дорого». Ну, це вже дуже крутий аргумент. Я колись купив відеокамеру за 350 баксів, технології пішли вперед, тож її тепер і за 100 баксів ніхто не купить. А приятель купив однокімнатну квартиру за 90 000 баксів, а вона тепер коштує щонайбільше 40 000. І що тепер? Вимагати від держави обмежити ринок, щоб ми змогли продати своє майно дорожче? Абсурд же.
6. «У нас і так затори у центрі міст, лише високі ціни на автомобілі рятують наші міста від транспортного колапсу». Не знаю, де як, а в Києві затори через непродуману забудову міста, коли на вузькі вулиці середмістя пхають офісні та житлові хмарочоси. Ті, хто живе і працює в них, можуть дозволити собі нове авто, тому як не забороняй уживані «іномарки» – затори тут все одно будуть. А от мешканець маленького села десь на Поліссі навіть дитину свою не може в лікарню відвезти – це він ніби так розплачується за «зменшення» київських заторів? Це навіть не смішно.
Я нічого не забув?
Тепер про мотивацію влади у цькуванні активістів, що вимагають – ні, не дозволу і далі не розмитнювати свої автівки – а адекватних європейських ставок розмитнення. Грубо кажучи: купив у Польщі авто за 2-3 000 євро – заплатив українській державі 400-600 євро – і маєш українські номерні знаки. Чому б не зробити так? Адже прибутки з акцизу, закладеного в ціну бензину – це просто щастя для нашого бюджету!
Звісно, тому що держава дбає про інтереси великого бізнесу, а не про зростання мобільності та ділової активності пересічних українців. «Капіталізму без капіталістів, без національної буржуазії, в тому числі великої, не буває. Але всі 15 років нашої незалежності нас штовхали на шлях створення капіталізму дрібних крамарів, малого підприємництва, капіталізму без великої національної буржуазії. Як в Польщі. Я говорив про це не раз. Така модель убивча для України. Вона убивча навіть з точки зору структури української економіки – її основу складають промислові гіганти», – писав 2006 року Леонід Кучма. На жаль, така сама політика проводиться і досі, хоча успіхи Польщі мали б протверезити прихильників «великої буржуазії». Пригнаний з ЄС «Фольксваґен», «Опель» чи «Фіат» за 3000 євро (плюс 300 євро за розмитнення) – це нормальний старт для «дрібного крамаря», але вони в нашій державі, схоже, зайві. До речі, звернули увагу на «дрібних крамарів»? Це ж із «17 миттєвостей весни», про Німеччину: «Всякая демократия в нашей стране чревата только одним: диктатурой мелких лавочников». Зрозуміло, з якого саме «міра» виросла така зневага до невеликого підприємництва. І Кучма з усією серйозністю вживає такі штампи – навіть попри те, що в сучасній Німеччині дрібних крамарів повно, а от диктатури немає і близько.
Тепер про пропагандистську мотивацію. Прихильники влади активно виступають проти «євробляхерів» зовсім не тому, що мають завдання захистити «Богдан-Авто» чи «АвтоЗАЗ». Просто для них це найочевидніший «цап-відбувайло» для вже добре відомої тези «Не президент винен у провалі реформ – йому просто попався поганий народ».
Це прекрасно вписується в контекст загального дискурсу. От погляньте: є президент, який веде переговори з ЄС, США і НАТО, залучає в державу великих інвесторів, які будують тут заводи і створюють робочі місця. А є якийсь хитрий Василь з Радехова чи Фастова, якому (подумати тільки!) хочеться заплатити за автомобіль не 5000 євро, а всього 3000! Поганий Василь, поганий! Саме через таких Василів, які «зажали» від держави тих нещасних (для Порошенка і Южаніної нещасних) 16 мінімальних місячних зарплат, наша держава досі бідна! Президент має право «оптимізувати податкові видатки», велика буржуазія теж, а от Василь має терпіти і платити, терпіти і платити. Інакше він (саме він, а не хтось інший!) руйнує державу зсередини, послаблює позиції нашої армії на фронті і взагалі – сферичний у вакуумі шкідник з радянських карикатур 1937 року. Хто вважає інакше – той зрадофіл і псевдопатріот!
Цікаво, що це суперечить основній установці, яку любителі влади люблять кидати «зрадофілам»: «почни з себе». Нова поліція надто схожа на стару міліцію? Почни з себе, йди працювати рядовим дільничним! Суди виправдовують хабарників? Почни з себе, не давай хабарів! Але от коли хтось вирішить «оптимізувати податкові видатки», як це робить президент і його оточення, – то тут «почни з себе» різко перестає працювати. Так і не зрозуміло, чи за логікою любителів влади подібна оптимізація все-таки злочин, чи «прямого порушення закону нема, а оптимізацією займаються в усьому світі».
Як бачимо, тема «євроблях» ще довго буде актуальною, бо вона заторкує фундаментальні засади офіційної філософії. Це не про автомобілі – це про державу. Хто в цій державі основна рушійна сила: кожен громадянин чи «велика буржуазія» (вона ж «олігархія»)? Зрештою, саме цей конфлікт (громадян та олігархів, якщо спрощено) був причиною початку Євромайдану. Бо Європа для українців – це передусім там, де краще простому громадянину, а «русскій мір» – це там, де громадянин є ґвинтиком, а за нього все вирішують «великі дяді». Звісно, пересічний «євробляхер» про це не задумується – він просто бачить, що заможна Польща чомусь бере зі своїх заможних громадян менші збори за розмитнення імпортного автомобіля, ніж бідна Україна зі своїх бідних громадян. І він розуміє, що щось тут не так, що цьому треба протистояти.
Зрештою, саме з таких, особистих інтересів і виростали паростки суспільного поступу в усіх розвинених державах. Тож лупаймо сю скалу – хай живе вільна, демократична і заможна «Україна дрібних крамарів»!