Історія боротьби за доступне розмитнення автомобілів нагадує якийсь нескінченний латиноамериканський серіал. Здавалося б, усе просто. 1994 року до влади прийшов Леонід Кучма. Він зробив ставку на «крупну національну буржуазію», тобто на те, що зараз прийнято називати олігархатом. Саме з цією метою були введені драконівські обмеження на імпорт вживаних автомобілів з-за кордону. Якщо ще 1993 року кожен українець міг спокійно ввезти уживаний Volkswagen з Німеччини, то з приходом до влади Кучми йому це фактично заборонили. Ну, тобто ввезти можна було, але не старший за 10 років і дорожчий мінімум утричі від його німецької ціни.
Відтоді минуло багато років. «Кучмізм» як явище вважається чимось негативним і давно минулим. Однак обмеження на імпорт вживаних автомобілів з Європи і далі діють. Вони змінюються, але суть залишається тою самою: дешевий кільканадцятирічний автомобіль стає дуже дорогим одразу ж при спробі поставити його на українську реєстрацію. Робиться це не заради якоїсь вигоди для держави або її бюджету: це потрібно тільки для невеликої кількості підприємців, які ввозять іноземні автомобілі в обхід акцизу, а саме у вигляді напівфабрикатів, які вже в Україні збирають докупи.
Як і в будь-якій подібній схемі, заради мільйонних прибутків окремих підприємців держава недоотримує мільярдів. Рівень автомобілізації в Україні удвічі нижчий, ніж навіть у компактній велосипедній Голландії. Це означає, що держава недоотримує величезні надходження від податку, що входить до ціни пального. Не створюються нові робочі місця в автомобільній інфраструктурі – на заправках, у станціях технічного обслуговування, придорожніх кав'ярнях тощо. Крім того, величезні кошти не надходять до держбюджету через те, що низький рівень автомобілізації означає нижчу мобільність населення, особливо у провінції. А нижча мобільність – нижча й підприємницька активність, і купівельна спроможність, і сплата податків.
Хочеться також нагадати тим, хто дуже турбується про розвиток української мови: низька мобільність україномовного населення центрально- і західноукраїнської провінції б'є, зокрема, й по мовній ситуації в державі. Банально: 18-річний україномовний провінціал має менші можливості подорожувати, ніж його великоміський російськомовний одноліток. Але як вдалося змусити суспільство змиритися з такою несправедливістю?
Особливо цікаво відзначити, як діють лобісти високих ставок розмитнення автомобілів в інформаційному середовищі. Гадаю, в Україні немає людей, які не розуміють, що дороге розмитнення автомобілів – це прикриття корупційних схем. За опитуванням 2018 року, 62% українців заявили, що розмитнення має бути дешевшим. Напевне, саме з цього моменту почалася добре продумана інформаційна кампанія проти вимог доступного розмитнення.
Річ у тім, що основною суспільною категорією, яка домагалася доступного розмитнення, були власники автомобілів на європейській реєстрації, які завозили такі автомобілі в Україну, користуючись численними «дірками» в законодавстві. Проти них розпочали класичну кампанію методом «гнилого оселедця». Він полягає в тому, щоб, грубо кажучи, обмазати протестувальників цим самим зіпсованим оселедцем, аби порядні люди соромилися стояти поруч з таким смородом.
Для початку, їх обізвали терміном «євробляхери». Потім звинуватили в тому, що вони буцімто масово тікають з місця дорожньо-транспортних пригод, залишаючи автомобіль на іноземних номерах. Мовляв, поліція у такій ситуації не може визначити, хто сидів за кермом. І для доповнення образу так званих «євробляхерів» позиціонували як жлобів, які не хочуть платити податки (що саме по собі досить дивно, адже вся боротьба полягає в тому, щоб встановити податки на тому рівні, на якому зможе заплатити кожен, а зовсім не за те, щоб податки було зручно не платити).
Така тактика виявилася досить успішною. Хоча суспільство розуміє, що нинішні ставки розмитнення автомобілів є корупційними, на протести виходить лише кілька сотень людей. Остання акція під Верховною Радою 2 вересня цього року показала комунікаційний провал організаторів протесту. Голова парламентського комітету Данило Гетьманцев («Слуга народу») вчергове повторив безглуздий аргумент Южаніної (Блок Петра Порошенка, він же «Європейська Солідарність»): мовляв, доступне розмитнення принесе збитки бюджету. Ну, тобто можливість 1000 українців заплатити до бюджету по 500 євро – це гірше, ніж коли 100 українців заплатять до бюджету по 2000 євро. На цьому наразі все.
У наступних серіях цього серіалу ми зможемо побачити, чи зможе суспільство досягти перемоги у цій нібито маленькій, але насправді важливій боротьбі. Хочу насамкінець порадити читачам не піддаватися на примітивні маніпуляції, які зображують боротьбу людей за свої економічні права та інтереси як щось недостатньо шляхетне і патріотичне. Саме у такій боротьбі і формується здорове громадянське суспільство, здатне змінити державу на краще.