Я вам точно скажу, чого не буде.
Не буде ніякого розчарування. Попри те, що євромайдан, скоріш за все, не приведе до підписання угоди про асоціацію між Україною та ЄС (не кажучи вже про відставку Азарова та інші ще менш реалістичні вимоги).
Це нічого. Ми маємо близьку й цілком досяжну мету – зміну влади, режиму, а вслід за ними й механізмів та традицій управління Україною.
Сам Євромайдан уже є результативним – він став переобліком здорових сил у суспільстві, який перевершив усі сподівання. Багато в нас здорових сил.
Проєвропейське спрямування, хоч і не до кінця усвідомлене, осмислене та проговорене багатьма з нас, стало тією ідеєю, яка, на відміну від внутрішньополітичних течій, підійшла всім цим здоровим силам.
Кілька років тому у відвертій розмові з моїм другом-журналістом полум’яна регіоналка Олена Бондаренко поділилась таємними планами: мовляв, ми візьмемо під контроль шкільну освіту і виховаємо собі виборців. Але виховати їм удалося хіба що тітушок, готових махати ногами за гроші. Одностайність і завзяття студентів на євромайданах засвідчує, що ця влада програла змагання за молоде покоління.
Янукович не підпише угоду ні зараз, ні за кілька місяців. Можливо (хоча малоймовірно), він залишить її на десерт до виборів 2015 року, хоча не уявляю, як це може йому допомогти. Після теперішньої облудної та боягузливої поведінки підписання угоди не дасть йому того, чого він жадає найбільше – шансів бути переобраним.
Якщо ми хочемо Європи, нам потрібно думати про вибори-2015. Весняні, на яких ми змінимо президента на спроможного виконати вимоги ЄС і підписати угоду про асоціацію, і осінні, на яких ми змінимо місцеву владу по всій країні на спроможну створити умови для реального впровадження євростандартів. Якщо все вийде, дострокова зміна парламенту буде легким закономірним наслідком.
Ясно, що Янукович усіма силами прагнутиме залишитись іще на п’ять років. Він може піти трьома шляхами: силою, хитрістю і підкупом. Ці варіанти розвитку подій треба передбачити і добре продумати.
Ясно також, що «проти всіх» уже не варіант. Цього разу доведеться голосувати за того кандидата, який протиставлятиме себе Януковичу, матиме найвищий рейтинг електоральної підтримки і гарантує негайне розблокування євроінтеграції.
Йдеться не про менше зло, а про кандидата, якого треба взяти під контроль і не дозволити йому піти дорогою попередників.
Завдяки євромайданам молоді люди – найпасивніший зазвичай електорат – стають серйозною силою, яка зможе диктувати цьому кандидату свої вимоги та створювати дієві механізми примушування не лише майбутнього президента, але й інших політиків до виконання передвиборних обіцянок.
Головне – не розходитись: євромайдан – це лише бурхлива стартова фаза тривалого процесу.
Євромайданівцям – різним за поглядами й переконаннями, але єдиним у своїй головній меті, - необхідно тримати зв’язок і оформитись у єдину всеукраїнську організацію. Думаю, що варіант ГО сьогодні логічніший і правильніший за політичну партію. Євромайдан (тут і назву вигадувати не потрібно) повинен стати масштабним громадським рухом і чинити щоденний соціальний тиск на владу. Такий тиск, на думку Олександра Пасхавера, значно дієвіший за мітинги.
Рушіями цього процесу є і мають надалі бути зовсім молоді люди, чиї імена ми чуємо вперше. І нам, людям покоління майдану-2004, треба пропустити їх уперед. Як влучно сказав Ярослав Грицак, дати їм робити власні помилки.
Багато хто не вірив і досі не вірить, що за спинами організаторів львівського та київського євромайданів немає старших дядьків, які чекають нагоди скористатись результатами революції. Але їх справді немає – «сопляки», вірніше – шмаркачі, роблять усе самі. Хоч і не без допомоги старших, але приймають усі необхідні рішення й досить ефективно наполягають на своєму.
Останні кілька днів я працюю під керівництвом своїх студентів, співорганізаторів євро майдану у Львові. Людей, молодших за мене на вісім-дванадцять років, які у мирний час зазвичай виконують мої завдання. Вони просять у мене поради в тих речах, які я знаю краще за них, а я, приборкавши свою гординю (спершу було нелегко), роблю те, що вони кажуть. Бо вони зараз набагато краще знають, що робити.
Їхня відраза до старих політиків виправдана і зрозуміла. Це цілком новий тип виборців і громадян, які не просто не хочуть вірити конкретним Януковичу, Тимошенко, Тягнибоку, Яценюку чи Кличку – вони живуть в іншій системі координат, де поведінка, риторика, вчинки, імідж цих людей виглядає дико.
І те, що в Києві євромайданівці вимусили політичний майдан спустити партійні прапори, а у Львові дали відсіч «Свободі» - панівній політичній силі регіону, свідчить про те, що на компроміси в цьому плані вони не підуть.
Ось і чудово: майбутньому президенту доведеться спустити свій партійний прапор і прийти до них, тобто до нас, під прапорами України та Євросоюзу.
Важливо не розходитись і не губити одне одного – залишитись спільнотою.