Пам’ятаєте, ще перед початком війни, коли її запах вже висів у повітрі, лунало багато оптимістичних прогнозів, що, мовляв, вистачить п’яти, ну максимум десяти тисяч трупів російських солдатів, щоби війна припинилася. Адже це була б смертність на рівні з афганською війною, перевищувала б чеченську. Солдатські матері влаштували б акції протесту, в Росії почалися б заворушення, військовики масово відмовлялися б йти на війну. На владній верхівці розпочалася б легендарна «війна веж», яка завершилася б державним переворотом. Зрештою, більшість українців була переконана, що до війни взагалі не дійде, що Росія блефує.
Утім не все так сталося, як гадалося. Війна спалахнула, причому не обмежена, а повномасштабна. І російське суспільство, як виявилося, цілковито підтримує агресивну політику свого керівництва. Якщо опитування громадської думки, проведені наприкінці лютого, тобто на самому початку воєнної кампанії, засвідчували підтримку дій російського керівництва на рівні 71%, то свіжа соціологія дає вже 83%. Солдатські матері, якщо й засмучуються смертю своїх синів, то компенсують цей смуток втіхою від майбутньої мільйонної премії за загиблого на війні (вони ще не знають, що держава їх вкотре обдурить, адже «жодної війни немає»). Політики всіх парламентських партій проголошують антиукраїнські філіппіки й виступають за перемогу російської зброї.
Але що казати про зазомбованих кремлівським телебаченням росіян, якщо й у вільному й демократичному німецькому суспільстві ситуація з громадською думкою була не набагато втішнішою, принаймні для українців. Почуття провини за Другу світову, намагання відмитися від гріхів нацизму, прагнення дружити з росіянами (у піку до США), зрештою, потужний бізнесовий інтерес німецьких підприємців у Росії відчутно відкарбувалися на соціології.
Незначне падіння прихильності до росіян відбулося лише навесні-влітку 2014 року. Анексія Криму, агресія на Донбасі, збиття малайзійського «Боїнга» трохи шокували середньостатистичного німця. Але от восени того ж року укладаються перші Мінські угоди, а значить – мир-дружба-жувачка. Знову можна любити росіян, забувши всі їхні нещодавні гріхи. І соціологія прихильності до Росії та її громадян знову починає повзти догори. А з приходом у Білий дім Дональда Трампа симпатії німців до Росії, прагнення до зближення двох країн починають виразно перевищувати симпатії до американців, попри те, що саме останні гарантують їм безпеку.
Опитування громадської думки, яке навесні 2018 року провів соціологічний інститут Civey на замовлення німецького видання Die Welt, виявило, що 58% громадян Німеччини виступають за зближення Москви і Берліна. І лише 26% респондентів вважають, що Німеччина повинна дистанціюватися від Росії. Найсильніші симпатії до Росії зафіксовано, звісно, в землях колишньої НДР. Там політику зближення Берліна і Москви підтримує 72%. Причому 43% з них виступають за «значне зближення». У західних землях зближення підтримали 54% опитаних.
Саме на цих настроях ґрунтувалося небажання Німеччини напередодні російсько-української війни надавати нам зброю. Опитування громадської думки, проведене наприкінці січня цього року соціологічним центром YouGov, засвідчило, що 59% німців підтримали відмову свого уряду постачати Києву навіть оборонну зброю для захисту від ймовірного вторгнення Росії. Лише 20% опитаних вважають за необхідне дослухатися до закликів української влади, яка наполягає на постачаннях озброєнь Німеччиною.
Німці у своїй переважній більшості не вірили, навіть думки не припускали, що Росія зважиться напасти на Україну. Війна? У самій Європі? У ХХІ столітті? Та не смішіть. А зброю краще таки не давати, щоб не дратувати Росію, не провокувати напруження.
Та що говорити про пересічного німця, навіть сам федеральний президент Франк-Вальтер Штайнмаєр не міг уявити собі такого жахливого розвитку подій. Він сам зізнався про це під час нещодавньої розмови з журналістами у своїй резиденції, у палаці Бельв'ю. «Моя оцінка полягала в тому, що Володимир Путін не захоче розплачуватись повним економічним, політичним та моральним розоренням своєї країни за своє імперське божевілля. Як й інші, я помилявся», – констатував Штайнмаєр. Ох уже цей Штайнмаєр, саме його прізвище викликає в більшості українців ідіосинкразію. Ми ще довго пам’ятатимемо підступну «формулу Штайнмаєра», яка так подобалася Кремлю, бо була фактично «троянським конем», яким російське керівництво мало намір паралізувати зовнішню політику України.
Добре, хоч нині німецький президент вирішив покаятися, зокрема щодо своєї впертої підтримки російсько-німецького газогону «Північний потік-2». «Моє чіпляння за "Північний потік-2", очевидно, було помилкою. Ми трималися за мости, в які Росія більше не вірила і щодо яких нас застерігали наші партнери», – зазначив Штайнмаєр. Він визнав, що Німеччині не вдалося «створити спільний європейський будинок, до якого входила б і Росія». «Ми зазнали невдачі, коли спробували долучити Росію до загальної архітектури безпеки», – сказав президент ФРН.
Що ж, краще пізно, ніж ніколи. Разом зі своїм президентом прозріває й більшість німців langsam aber sicher (поволі, але впевнено – нім.). Підтримка Росії в Німеччині, прагнення до зближення з нею нині прямує до нуля. А от підтримка України – стрімко зростає. Причому не якась ефемерна, а цілком конкретна.
Наприклад, щодо надання українцям зброї. Згідно зі соціологією компанії Statista, кількість прихильників надання зброї серед німців зросла до 67%. Проти – лише 29%. Це йдеться про ту військову допомогу, яку Німеччина наразі надає. Трохи гірше з ідеєю посилення допомоги й надання Україні важкого озброєння. Наразі «за» виступає лише 31%, «проти» – 63%. Але langsam aber sicher змінюватиметься й ця позиція.
На оптимізм налаштовує й готовність німців відмовитися від російських енергоносіїв, за які вони ще зовсім недавно стояли горою. Згідно зі свіжою соціологією ZDF-Politbarometer, 55% німців підтримали б запроваджене урядом ембарґо на російські нафту й газ. Проти виступили лише 39%.
Революційні зміни відбуваються в парламентських партіях Німеччини. Наприклад, «зелені» й ліберали, які й раніше були проти Росії та за Україну, лише утвердилися у своїх переконаннях. Головні політичні конкуренти – ХДС/ХСС і соціал-демократи – нині ведуть криваві суперечки на тему, в якій партії більше зрадників, які прислужувалися Росії і блокували допомогу Україні.
Та що там казати, навіть такі прокремлівські, путінферштеєрські політичні сили, як Ліва партія й «Альтернатива для Німеччини» визнають свої помилки, каються, очищують свої лави від тих, хто не бажає відмовлятися від співпраці з Кремлем.
І такі процеси відбуваються не тільки в Німеччині, а й у таких традиційно налаштованих на зближення з Росією країнах, як Італія, Греція, Австрія, Франція. Нині вони радикально змінюють свою риторику.
Захід нарешті отямився і змінюється. З європейських країн цілими пачками виганяють російських дипломатів. Як справедливо зазначив уже згаданий Штайнмаєр, відносини з Росією під керівництвом Путіна вже ніколи не зможуть повернутися до довоєнного статус-кво.