Мало які європейські лідери мають достатньо часу, щоб подумати про свої східні околиці, поки їхні південні околиці досі перебувають у стані бродіння, а єврозона занурюється у дедалі глибшу кризу.
Але їм треба це зробити. Це той регіон, у якому колективно Європейська Унія може привести до змін. І справді, гучно проголошене повернення Владіміра Путіна на посаду президента Росії повинно зосередити думки на тому, як представити альтернативу дедалі авторитарнішій російській моделі.
Тривожні димові сигнали швидко підіймаються з шести інших європейських пострадянських країн: Білорусі, Молдови, України, Вірменії, Грузії та Азербайджану. Через двадцять років після того, як вони стали незалежними з кінцем Радянського Союзу, вони разом утворюють дугу розчарування.
Крихітна Молдова, ймовірно, викликає найбільше сподівань, і має найбільш прогресивний уряд, але вона також найбідніша і її програма реформ зосереджена переважно на папері. Білорусь страждає від найрепресивнішого лідера у Європі, Аляксандра Лукашенки, і є близькою до банкрутства. Україна змарнувала шанс на перетворення, обіцяний Помаранчевою революцією 2004 року і вражена постійною політичною боротьбою.
Нинішня грузинська еліта реалізувала декілька вражаючих модернізаційних реформ, але її досягнення у сфері демократії є неоднорідними. Грузія у цей момент є також однопартійною державою з невеликою кількістю механізмів стримувань і противаг. Вірменія і Азербайджан, як і раніше, скалічені їхнім вічним і нерозв’язним конфліктом через спірну територію Нагірного Карабаху.
Сьогодні [29.09.2011] у Варшаві ЄУ перезапускає свою дуже доречну, але нерішучу програму Східного партнерства для цих шести країн. Якщо й колись треба було пожвавити її, то зараз саме час. У Східній Європі, набагато більшою мірою, ніж в арабському світі, ЄУ є дороговказною зіркою для мільйонів людей, які відчувають себе європейцями, але розчаровані некомпетентними урядами і хронічною бідністю.
Імперська загроза з боку Росії не є проблемою. За винятком кількох чутливі місць, таких, як Абхазія та Крим, Москва, навпаки, вже тривалий час як відступає зі свого колишнього колоніального простору, і переважно зайнята розв’язанням внутрішніх проблем, таких як нестабільний Північний Кавказ. Росія висловлювала занепокоєння щодо розширення НАТО на Грузію та Україну, але цей непродуманий проект тепер вже вичерпав себе. ЄУ, навпаки, є просто фактом життя на заході. Виклик з боку Росії має радше економічну природу: знову обраний президентом Путін, ймовірно, буде агресивнішим у просуванні інтересів транскордонного кланового капіталізму за допомогою, наприклад, митного союзу з Україною.
ЄУ може запропонувати світліше бачення, ніж це - якщо тільки спробує це зробити. У цей момент ЄУ автоматично утримується від того, щоб пропонувати цим країнам великий пряник, перспективу членства, але є м’якшою щодо повсякденних питань, таких як зумовленість відносин від проведення реформ і проведення виборів, для того, щоб підтримувати діалог з правлячими елітами.
Насправді, все повинно бути навпаки. Лідери ЄУ повинні зробити загальне зобов’язання, що в теорії і в майбутньому ці шість країн у кінцевому рахунку можуть вступити до Унії, якщо - і це велике якщо - вони підтягнуть свої стандарти, щоб відповідати стандартам Унії. Надання перспективи можливого членства в ЄУ не повинно бути табу. Туреччина перебуває у почекальні ЄУ з 1960-х років, але, більшою мірою завдяки удачі, ніж плануванню, довге очікування допомогло реформувати турецьку державу, і тепер, можливо, подолати її європейські амбіції.
Проте, було б великою помилкою для ЄУ оминати своєю увагою такі проблеми, як вибори або угоди про торгівлю. Якщо назвати погані вибори поганими, то це дасть ясний сигнал, що деякі уряди є легітимнішими, ніж інші. Переговори про глибоку та всеоcяжну зону вільної торгівлі з Грузією, Молдовою і Україною обіцяють їм потенційний привілейований доступ до єдиного ринку ЄУ і Брюссель повинен скористатися усіма важелями, які він має з цього питання. Всі ці країни мають непрозорі і монополістичні закутки у своїх економіках, які треба сильніше освітити. Якщо вони хочуть отримати ширший доступ до ринків ЄУ, вони повинні отримати його, не порушуючи єдиних правил.
Одним принципом повинні керуватися всі інші у новій східній політиці: пересічні громадяни найчастіше є більше проєвропейськими, ніж їхні лідери. Це означає, що все, що можна буде зробити, щоб скасувати візові обмеження та полегшити подорожі для студентів або кваліфікованих працівників, може принести великі дивіденди у майбутньому. Залишимо осторонь на мить кризу суверенних боргів. Бачення ширшої та вільнішої Європи є проектом, який повинні бути здатними підтримати навіть Німеччина і Греція.
Автор: Томас де Ваал [Thomas de Waal] - старший науковий співробітник Фонду Карнегі за міжнародний мир у Вашингтоні
Назва оригіналу: Europe urgently needs a new Ostpolitik
Джерело: The Financial Times, 29.09.2011
Зреферував Омелян Радимський