Після Другої світової війни, а особливо після повалення Берлінського муру й завершення холодної війни європейці зробили багато для того, щоб позбутися мілітаризму. Довіривши Америці свою безпеку, політичні еліти Старого світу жили в полоні ілюзій про те, що сила більше ніколи не буде головним аргументом у міжнародних відносинах. Коли жорстока реальність зруйнувала цю романтичну, але помилкову теорію, знадобилося ще кілька років, щоб Європа нарешті прокинулася. Прокинулася, щоб виявити: повернути власну силу і суб’єктність буде вкрай непросто.
Між президентом США Дональдом Трампом і Європою новий період загострення. Цього разу через бажання американського президента за будь-яку ціну взяти під контроль Гренландію. Рік тому сорок сьомий президент США уже висловлював подібну ідею. Але згодом зосередився на інших міжнародних питаннях. Проте на початку 2026 року Гренландія знову заполонила думки ексцентричного господаря Білого дому.
Можна зрозуміти бажання лідера Америки посилити присутність в Арктиці. Так само можна взяти до уваги його аргументи щодо Китаю і Росії, які активно цікавляться цим регіоном. Але спосіб, у який Трамп намагається досягти бажаного, логічно викликав справедливе обурення в європейців. Погроза застосувати силу, якщо Данія відмовиться продати острів, неприйнятна у відносинах між союзниками.
Агресія Росії проти України, глобальні й небезпечні амбіції Китаю, зневажливе ставлення Трампа – це основні, але не вичерпні причини того, чому Європа має відродити свою силу й могутність. Проте остання реакція європейців на тиск щодо Гренландії не схожа на демонстрацію рішучості і впевненості. Ми почули заяви окремих політиків про «агресію», «шантаж», «неоколоніалізм». Побачили мітинги в Данії під гаслом «Руки геть від Гренландії». Але важко назвати проявом сили відправку на кілька днів маленьких військових контингентів з деяких країн Європи на найбільший острів планети. Наприклад, Німеччина відрядила до Гренландії аж 15 солдатів, щоб через два дні терміново повернути їх додому. Фінляндія, Норвегія та Нідерланди змогли виділити для навчань на острові, про володіння яким мріє Трамп, лише по двоє військовослужбовців. Незрозуміло, що цим європейці хотіли показати? Довести Трампу, що Європа дійсно не здатна знайти навіть сотню військовиків, щоб захистити Гренландію?
На тлі безпекових загроз і хаотичної непрогнозованої політики США знову активізувалися розмови про створення окремої армії Європи. 11 січня єврокомісар з питань оборони й космосу Андрюс Кубілюс закликав створити постійну європейську армію зі 100 тисяч військовиків та Раду європейської безпеки. Президент України Володимир Зеленський також озвучував подібну ідею. Але називав значно більшу чисельність об’єднаних збройних сил континенту – 3 млн осіб. При цьому кожна європейська країна має зберегти свої власні армії.
Ці ідеї звучать амбітно, але є сумніви, що їх вдасться реалізувати. Чисельність професійних військовиків у більшості держав ЄС становить лише кілька десятків тисяч осіб. Навіть великі держави Європи мають у розпорядженні армії, котрі заледве перевищують 100–200 тисяч. Проблемою є також відсутність єдиного командування, механізму ухвалення рішень у багатонаціональній військовій коаліції, брак фінансування та можливе дублювання функцій з блоком НАТО, який все ж зарано списувати з рахунків. Зрештою, відновлення сили Європи – це не тільки і не стільки про збільшення армії чи нарощування виробництва сучасних видів озброєнь. Тут ідеться про ментальність та ідеологію європейців і їхніх політичних еліт.
Дехто вважає, що зміцнення обороноздатності Європи неможливе без ще більшої інтеграції та перетворення ЄС на повноцінну федерацію. А це передбачає суттєве обмеження суверенітету його членів і створення наддержавних інститутів, рішення яких обов’язкове для всіх. Та чи правильний такий висновок? Європа має тривалий історичний досвід власної мілітарної самодостатності й домінування. Але він пов'язаний або з епохами панування на континенті імперій, або з періодом існування суверенних національних держав, які часто створювали між собою військово-політичні коаліції.
Хоча колишній прем’єр-міністр Великої Британії і друг України Борис Джонсон у книзі «Омріяний Рим» проводив цікаві паралелі між Римською імперією та сучасною об’єднаною Європою, ЄС має мінімальні шанси трансформуватися в наддержаву, яка століттями панувала на широких просторах, довгий час успішно відбиваючи натиск варварів. Але Старий світ знає інші епохи, коли він не лише успішно захищав свої кордони, а й був геополітичним центром.
Автор книги «Чеснота націоналізму» Йорам Газоні вважає, що після 1945 року європейці, вражені жахіттями Другої світової, пішли хибним шляхом, проводячи паралелі між нацизмом і націоналізмом. Нацизм за своєю суттю був імперською ідеологією поневолення інших, а не відгалуженням націоналізму. Проте європейці зробили неправильні висновки з минулого, захопившись дискредитацією устрою національних держав. Як приклад, автор наводить слова канцлера ФРН Конрада Аденауера, який стверджував, що «лише ліквідація національної держави може запобігти повторенню жахіть війни». Так, між національними державами теж іноді виникають конфлікти. Але вони мають переважно локальний характер й обмежені у просторі та часі. Тоді як війни між імперіями – це завжди про масштабні завоювання, підкорення та панування, які виходять далеко за межі прикордонної сутички.
Страх нової європейської війни зробив Європу дуже залежною від Америки. А демонтаж концепції національної держави як найефективнішої форми існування націй унеможливив ухвалення швидких рішень та вплинув на здатність брати на себе відповідальність у світовій політиці. Тому зараз ми спостерігаємо кволу і в цілому розгублену реакцію Європи, яка не знає, як діяти. І ще й уражена нав’язаними комплексами провини за своє минуле.
Якщо європейці дійсно підуть шляхом відродження власної мілітарної потуги, то, найімовірніше, це відбудеться у формі стратегічних союзів між державами континенту, а не у вигляді єдиної європейської армії. Альянси окремих держав, які об’єдналися перед зовнішніми загрозами і для просування своїх інтересів – звична річ для Старого світу. При всьому бажанні, але коаліція, сформована для відсічі російської загрози, яка складається з Іспанії, Португалії, Австрії, Мальти, Фінляндії, Швеції, Польщі і Великої Британії, навряд чи продемонструє рішучість і здатність діяти узгоджено, коли це буде необхідно. А ось військово-політичний блок країн, які єдині в оцінці небезпеки московського імперіалізму, був би значно ефективнішим. Тому зараз, паралельно з відчайдушним намаганням зберегти єдність НАТО, простежуються тенденції до зближення позицій між деякими державами Європи, які можуть набути характеру військово-політичних договорів. Залишається тільки сподіватися, що Старий світ поверне втрачену ним силу.
Петро Герасименко