Я вважаю невдалим окреслення Галичини як простору між Сходом і Заходом, хоча в останній час воно й набуло популярності. Це окреслення не є науково продуктивним, воно майже нічого не пояснює.
Так само можна описати будь-який реґіон. Думаю, краще зосередитися на з’ясуванні місця Галичини в Європі, беручи до уваги її (Європи) уявний і досить рухомий поділ на Західну (розвинену) і Східну (нібито відсталу). У цьому тексті стверджуватиму, що уявлення галицьких русинів-українців про Європу та своє місце в ній були прямо пов’язані з формуванням модерної національної ідентичності, становлення якої в Галичині відбувалося в конфронтації з польською національною ідеєю та в оперті на історичні традиції руського (всеруського чи малоруського / українського) простору. Відтак розуміння Європи галицькими русинами було вмотивоване не цивілізаційним, а національним вибором. У територіальному сенсі галицько-руська еліта ніколи не ставила під сумнів свою європейську присутність, але намагалася сконструювати для себе Європу без поляків. У ХІХ і в першій половині ХХ ст. галицькі русини прагнули вирішити питання — як залишитися в Європі, але без поляків. У цьому сенсі вони своїм прикладом спричинилися до утвердження концепції Східної Європи.
1. Правопис: кирилиця чи латиниця?
Уперше питання про місце Галичини в європейському просторі виникло в другій чверті ХІХ ст. у зв’язку з проектами щодо переведення українського письма з кирилиці на латинську графічну систему. У 1834 р. парох Йосиф Лозинський опублікував статтю «O wprowadzeniu abecadła polskiego do piśmiennictwa ruskiego». Автор виходив із засади, що галицькі українці (русини) повинні вибрати такий алфавіт, який найкраще виражав би мелодику мови й — що важливо — сприяв її прискореному розвитку. Він робив висновок, що таку роль може виконати тільки польський алфавіт, який зробить українські книги доступними для поляків та інших слов’ян, полегшить вивчення української мови для європейських народів.
Однак проекти латинізації української мови були сприйняті галицько-руською суспільністю як польський замах на русько-українську національність. Жодні міркування про цивілізаційні переваги латинського алфавіту, зокрема про пов’язання із Заходом, до уваги не бралися. Це не означає, що галицькі українці не вважали себе частиною Європи, але для них значно важливішою була конкуренція з поляками, у якій мовне відмежування набувало першорядного значення, було питанням життєвої ваги. «Європейськість» для галицьких українців мала значення тільки в тому сенсі, що націоналізм, на його ранній стадії, був частиною ширшого європейського феномену.
2. «Весна народів»: проєвропейська ейфорія, позиція поляків, розчарування
У ході революції 1848—1849 рр. український національний рух розгортався під гаслами повернення «русинів» до європейського культурного і політичного простору. Межа, яку галицько-руські інтелектуали проводили тоді між русинами і поляками, була межею конкуренції, вона не мала ще значення цивілізаційного розколу. Це добре видно на прикладі відозви Головної руської ради «До руського народу» від 10 травня 1848 р. Відкриваючи для себе жорсткі реалії міжнаціонального конфлікту, українські діячі намагалися компенсувати їх сподіваннями на можливість узгодити українсько-польські інтереси в межах єдиного європейського простору.
Мірою того, як у Галичині загострювався українсько-польський конфлікт, європейська ідентичність в ієрархії цінностей місцевої руської еліти відсувалася на другий план. Революційні мрії галицьких русинів, пов’язані зі сподіваннями швидко стати в один ряд з іншими європейськими (передусім слов’янськими) народами, не справдилися. Покоління руських діячів 1848 року поступово почало відчувати ущербність, другорядність, яку намагалося компенсувати ототожненням себе із всеросійським простором, значно більшим і сильнішим від польського.
У середині ХІХ ст. у галицько-руському публічному просторі стало популярним твердження про «руський народ» як захисника Польщі та Європи від «азіатської» загрози. У цих концепціях Русь, зокрема й Галицька, вже уявлялася поза Західною Європою, і водночас протиставлялася Азії. Галицько-руська публіцистика поступово відсувала кордони Азії у східному напрямку. Метою цього уявного руху було вивільнити всередині самодостатній у цивілізаційному плані всеруський простір. У 1866 р. на шпальтах газети «Слово» з’явилася стаття Івана Наумовича «Погляд в будучность», в якій Галицька Русь уже була представлена невід’ємною частиною всієї Русі, а поляки і Європа — відділені як чужий простір (цитата із цієї статті — «Висказати ясно і полякам, і Європі» — використана в заголовку мого виступу).
3. Позиція Греко-католицької церкви
Становлення новочасних європейських суспільств було невіддільне від секуляризації громадсько-політичного та культурно-інтелектуального життя. Вивільнена таким чином енерґія ставала сильним націєтворчим і модернізаційним засобом. Однак консервативний, монархічний світогляд та псевдо-аристократичні претензії переважної більшості греко-католицького духовенства йшли врозріз із західноєвропейськими ліберальними віяннями і врешті-решт позбавили український рух симпатій з боку вільномислячої частини суспільства. Показовим прикладом несприйняття Церквою нових суспільних настроїв став конфлікт з «Руською трійцею», коли за рішенням цензора Венедикта Левицького, який діяв за вказівками митрополита Михайла Левицького, потрапив під заборону альманах «Русалка Дністровая».
Антизахідна позиція Греко-католицької церкви виразно проявилася в календарному питанні. З другої чверті ХІХ ст. календарне питання в Галичині було тісно пов’язане з національним відродженням та українсько-польськими відносинами. Одним зі стрижневих елементів у конструюванні національної ідентичності галицьких українців став юліанський календар у церковному житті. Зусиллями церковних діячів галицько-руському суспільству було прищеплено уявлення про юліанський календар як невід’ємну складову східного обряду, як фундаментальну національну цінність, яка захищає його від полонізації. В антипольському запалі навіть наукові пояснення астрономічної неточності юліанського стилю сприймались як намагання полонізації українців.
4. Народовці: спроба поєднати українофільство із західною орієнтацією
Утвердження в Галичині української ідентичності було пов’язане з формуванням у 1860-х роках народовецької (у перспективі — національно-демократичної) течії. «Ранні народовці» зробили спробу розвинути концепцію Австрії як альтернативного до Росії центру слов’янського життя і в такий спосіб вписати не тільки Галичину, а й усю Україну в західноєвропейський (інший від російського) простір. Габсбурзька монархія повинна була перетворитися у федерацію центральноєвропейських (як слов’янських, так і неслов’янських) народів, до складу якої в перспективі мали увійти як окреме політичне утворення всі українські землі. Перші народовецькі публіцисти дотримувалися виразних антиросійських поглядів, убачаючи в політиці російської самодержавно-імперської влади прагнення підкорити собі та асимілювати слов’янські народи.
Проте реальність виявилася складнішою, ніж думали народовці. Прагнення народовців увести в суспільну свідомість однозначний український національний вибір наштовхувалося на протидію та різкий осуд консерваторів-традиціоналістів. Руські діячі «покоління 1848 року» звинувачували народовців у крайньому радикалізмі (саме так сприймалося відмежування від всеруського простору) та пропольських симпатіях. Надалі відносини між народовцями і русофілами («москвофілами») розгорталися в рамках дискусії, яка провадила до тактичного союзу цих політичних сил, а не до розриву між ними. Така угода між народовцями-українофілами та русофілами («москвофілами») була укладена в 1882 р.
У підсумку тільки невелика частина народовців намагалася поєднувати українство із прозахідною орієнтацією. Наприкінці ХІХ ст. в народовецькому середовищі з’явилася цілісна концепція «органічної праці», що передбачала використання леґальних можливостей для зміцнення матеріальних та інтелектуальних сил народу, введення його в контекст західноєвропейських політичних цінностей. Її уклав Олександр Барвінський. Він пропонував визначити основу для об’єднання українців поза сферою політики: нею мала стати економічна та просвітницька праця. Планувалося, що піднесення освітнього рівня населення та надання динаміки для його економічного розвитку поставить українців у ряд із розвинутими європейськими народами. Програма О. Барвінського передбачала глибокі перетворення у приватному житті кожної людини щодо «європеїзації» повсякденного життя.
Розроблена О. Барвінським програма «органічної праці» не знайшла підтримки серед тогочасного галицько-українського громадянства. Головною причиною було питання відносин з поляками. Реалізація цієї програми передбачала, по-перше, нормалізацію українсько-польських взаємин, відмову від антипольської основи у формуванні української ідентичності, а по-друге, могла дати позитивні результати тільки у віддаленій перспективі, для тогочасних українських політиків у Галичині не обіцяла за їхнього життя жодних «дивідендів». Молода українська політична еліта ж прагнула одним махом надолужити втрати попередніх століть, умить вирівняти відставання в національному розвитку.
5. Конституційно-парламентські практики
Важливим чинником формування в Галичині новочасного суспільства був австрійський конституційно-парламентський устрій. Парламентаризм прищеплював відчуття співпричетності до влади, привчав до відповідальності за політичні дії, сприяв структуризації суспільства за групами інтересів. Для галицьких українців відкрита конкуренція під час виборчих кампаній і на парламентських трибунах змушувала порівнювати себе з іншими європейськими народами — німцями, чехами, поляками, угорцями. Водночас треба брати до уваги, що за всю історію підавстрійської Галичини українці ніколи не могли суттєво впливати на рішення, які ухвалювали представницькі органи, а тому європеїзація галицьких українців через парламентські практики могла бути хіба що частковою.
Конституційно-парламентські практики об’єктивно були дуже вагомим чинником залучення галицьких українців до західноєвропейського простору, але їхній потенціал виявився недостатнім для утвердження в українському суспільстві Галичини норм і поведінкових моделей західної демократії. Незважаючи на зусилля, українським політикам в органах законодавчої влади не вдавалося здобути вплив на ухвалення рішень. Перебування у стані постійної меншості та маловпливової опозиції прищеплювало українським депутатам такі риси, як брак відповідальності за результати роботи законодавчого органу, підміну фахової розробки законопроектів концентрацією зусиль задля їхнього відхилення.
Відсутність зримих здобутків у парламентській площині зумовлювала збайдужіння українських виборців до результатів виборів (нерідко вся програма, яку пропонували їм політики, зводилася до тези про «останній бій»). Украй мало українських депутатів мали відповідний рівень підготовки, аби на рівних сприйматися у вищих політичних колах Австро-Угорської монархії. Йдеться не стільки про формальний рівень освіти — за цим показником українські депутати австрійського парламенту перевершували чимало інших народів, — скільки про ширший комплекс компетентностей: виховання, досвід, фахові вміння.
6. Образ Європи в українському суспільстві Галичини на початку ХХ ст.
На початку ХХ ст. було багато зовнішніх ознак, які могли свідчити про включеність українського суспільства Галичини в західноєвропейський простір: події в європейських країнах стали невід’ємною частиною українського інформаційного простору, сезонні трудові міґранти привозити до Галичини взірці західноєвропейського побуту, деяка частина галицько-української молоді перебувала на навчанні в Західній Європі, українське питання, підживлене очікуванням «великої війни», було помічене західноєвропейською громадською думкою тощо. Однак за лаштунками цієї зовнішньої присутності в Європі було можна розгледіти багато такого, що робило галицьких українців тільки глядачами за подіями на європейській шахівниці: українці щоразу робили невтішні висновки про свою слабкість і відставання, галичан штовхали на Захід не так культурно-цивілізаційні міркування, як прагнення покращити своє матеріальне становище, європейці у переважній більшості не могли відокремити українців від поляків чи росіян.
Назагал образ Західної Європи у переддень Світової війни залишався для галицького українця вкрай нечітким. Він ніяк не міг дати собі раду з відношенням до польського та російського просторів. Залежно від контексту обговорюваного питання Росія або «включалася» в європейський простір, або «викреслювалася» з нього й наділялася неґативними рисами. У сприйнятті Європи галичани так і не вийшли за межі світоглядних орієнтирів «Руської трійці», згідно з якими українці, суттєво відстаючи й пересилюючи себе, усе ж встигали приєднатися до західної цивілізації. Механізми цього приєднання віднайти не вдавалося. Галичани частіше дивилися на Європу винятково німецькими очима.
На початку ХХ ст. політична думка галицьких українців розвивалася під значним тиском вихідців із Великої України. Розуміючи, що їх власних сил забракне для будівництва незалежної України, наддніпрянці вимагали від галичан жертовності для загальнонаціональної справи, водночас стверджуючи, що галичани мають бути зацікавлені в сильній Україні як єдиній запоруці їх майбутнього. Тоді ж галицькі українці зробили черговий важливий світоглядний вибір, прийнявши, попри застереження поляків, концепцію «Історії України-Руси» М. Грушевського, зі сторінок якої історія України поставала як історія українсько-польської боротьби, перемоги козаків трактувались як її найславетніші епізоди, а питання про спільну з поляками державність взагалі не стояло. За логікою історика, Україна перебувала на рівних в колі європейських народів тільки у періоди відмежування від Польщі — у часи Київської Русі та війни під проводом Б. Хмельницького.
7. Західно-Українська Народна Республіка: Західна Україна чи Східна Європа?
В історичній літературі немає ясності щодо часу появи та змісту таких понять, як «Західна Україна» чи «західноукраїнські землі». З певністю можна сказати тільки те, що в ХІХ ст. в Галичині вони не використовувалися. Поняття «Західна Україна» з’явилося, вочевидь, щойно після Першої світової війни, у контексті розпаду Габсбурзької монархії та пошуку нових геополітичних орієнтирів. Його концептуалізація завершила з боку галицьких українців процес відмежування реґіону від Заходу (Західної Європи) і остаточно вписала Галичину в східноєвропейський простір як його передову (бо все ж західну) частину. Саме так — як західна не тільки в географічному, а й культурно-ментальному плані частина — Галичина (разом із прибалтійськими республіками) сприймалися в Радянському Союзі аж до його розпаду.
Восени 1918 р. галицько-українська політична еліта опинилася перед дилемою: перевести півстолітню риторику про національну єдність з Великою Україною у практичну площину або ж зосередитися на формуванні в Галичині окремої української державності. Відмежування Галичини від Заходу, який асоціювався з поляками, було доконаним фактом, але питання про місце краю у східноєвропейському, передусім в українському, просторі ще було відкритим. Наскільки Галичина повинна інтеґруватися в загальноукраїнський простір? Після деяких вагань галицькі політики схилилися до назви держави «Західно-Українська Народна Республіка», відмовившись від безумовної декларації єдності з українською державою на Наддніпрянщині. Проголошення ЗУНР означало не стільки «продовження державотворчої лінії, започаткованої Центральною Радою» (як стверджують деякі історики), скільки пошук формули, яка би давала змогу зберігати політичну окремішність і водночас надалі використовувати сформований у межах українофільської течії ідейний матеріал.
Проте дуже швидко галицькі українські політики з’ясували для себе, що є заручниками своєї попередньої політики — безоглядного курсу на розрив із польським суспільством і орієнтації на схід. Українські селяни та робітники на багатолюдних маніфестаціях, які прокотилися Східною Галичиною у листопаді—грудні 1918 р., ухвалювали резолюції про необхідність негайного приєднання ЗУНР до Наддніпрянської України. Ця антипольськість, доведена до межі польсько-українською війною 1918—1919 рр., визначила в ХХ ст. розрив галицьких українців із Європою / Заходом. Галицькі українці остаточно відмовилися бути Сходом Європи, уважаючи більш комфортною для себе роль «Заходу» в євразійському просторі. Протиставляючи Західну Україну — Східній, ціла когорта людей інтелектуальної праці (публіцистів, істориків та ін.) включила до поняття «Східна Україна» всі реґіони на схід від Збруча. Образно кажучи, для галичан замінником Європи стала сама Україна з поділом на Західну та Східну.
У 2004 р. близько третини львів’ян відносили реґіональну ідентичність (ідентит — західняк) до групи базових самототожностей, тоді як у Донецьку загальна реґіональна ідентичність (ідентит — східняк) була і залишається гранично малою, не досягаючи навіть десяти відсотків. Соціологічні дослідження доводять, що донеччани не вважають себе репрезентантами Сходу країни. Загальні спостереження історика (хоча й не виражені кількісно) так само дають підстави стверджувати, що внесок галичан у поділ України на Західну і Східну, за зразком поділу Європи, є визначальним.
Висновки
Наведені в цій статті сюжети, звісно, не вичерпують тему європейських уявлень галицьких українців. Усе ж вони дають змогу робити деякі висновки (нехай попередні) і — що важливо — визначати напрями досліджень, бо для української історіографії ця тема є новою. З певністю можна стверджувати, що в ХІХ ст., коли відбувалося інтенсивне формування новочасних націй, галицькі українці почувалися частиною європейської спільноти і співставляли, як їм здавалося, свої націотворчі завдання із загальноєвропейським ідейним тлом. Ці уявлення про європейську присутність, однак, жодним чином не були пов’язані з конкретними політичними чи культурними взірцями, з поведінковими моделями. Українці були в тогочасній Європі (на Заході) хіба що ментально, для реальної там присутності їм бракувало досвіду, коштів, високоосвіченої інтелектуальної еліти. Європейськість галицьких українців обмежувалася їхньою залежністю від польського чи від російського простору.
У русько-українському національному дискурсі першої половини та середини ХІХ ст. поняття Європи було пов’язане передусім з культурно-інтелектуальним спадком Речі Посполитої. Майже в усіх тогочасних текстах слова «Польща» / «поляки» та «Європа» використовуються разом. Прагнучи на хвилі «національного відродження» довести свою історичність, галицькі українці початково сприймали Європу як чітко неокреслену ідею, яка мала повернути їх у коло реальних народів, забезпечити рівноправність, стати платформою для порозуміння та взаємовизнання. Згодом, у другій половині ХІХ ст., коли галицько-руська освічена верства остаточно схилилася до східного (панруського, українського) напряму пошуку своєї національної тожсамості, та мірою того, як загострювалися українсько-польські відносини в провінції, європейська (західна) ідентичність відходила на другий план, вона почала однозначно асоціюватися із залежністю від поляків.
Головний висновок полягає в тому, що галицькі українці не заперечували свою європейську присутність, але намагалися сконструювати для себе Європу без поляків. У Галичині життєздатність не тільки русофільства, а й українофільства ґрунтувалася на давньоруській традиції, яка протиставлялася західній. Незважаючи на те, що українська ідентичність до початку ХХ ст. здобула виразну перевагу, а саму підавстрійську Галичину почали називати «українським П’ємонтом», галичани не мали достатніх ресурсів аби цю ідентичність підтримувати без зв’язку з київським (наддніпрянським) осередком. Українці бачили себе в Європі, але поза межами Заходу. У поєднанні з тим, що українська інтеліґенція (у тому числі й галицька) дуже некомфортно почувалася в західноєвропейських столицях, єдиною перспективою для тогочасних українців було створення для себе життєвого простору між Заходом, де були поляки, і Росією. Прийнявши разом з українською ідентичністю концепцію Східної Європи, галичани вважали найкомфортнішим для себе виокремити себе уже в межах України як її західна, відкрита на новочасні тенденції частина.
Мар’ян Мудрий
Тези виступу на засіданні Галицького дискусійного клубу «Митуса» 20 лютого 2012 р.