Чим був цікавий минулий тиждень в аспекті взаємин Росії та Заходу? Тим, що почався він з рішучих закликів лідерів провідних західних країн покарати знахабнілу Росію за її діяння у Сирії. Жорстка критика Кремля лунала з уст тих політиків, котрих раніше ніколи б не запідозрив у негативному ставленні до Москви. Наприклад, від міністра закордонних справ Великої Британії Бориса Джонсона, котрий ще зовсім недавно називав себе «русофілом», чи французького президента Франсуа Олланда – того самого, котрий нам запам’ятався постійними закликами до діалогу з Кремлем та необхідності поступового зняття антиросійських санкцій. Тож усі очікували саміту ЄУ 20-21 жовтня в Брюсселі, де європейські лідери мали б вжити рішучих заходів проти Володимира Путіна і його поплічників.
Загалом складалося враження, що за два неповні місяці осені «антикремлівський фронт» на Заході майже цілковито сформувався і от-от рушить у наступ. За вказаний час міжнародна спільнота висунула щодо російського керівництва стільки жорстких звинувачень, що для кожного причетного вистачило б на десять Гааг.
Вашингтон і Брюссель, не соромлячись пейоративних епітетів, засуджують дії російських і сирійських урядових військ, котрі брутально знищують цивільне сирійське населення. Не щадять навіть дітей.
От Борис Джонсон на парламентських дебатах 11 жовтня, присвячених Сирії, торкаючись теми знищення гуманітарного конвою ООН, заявив дослівно таке: «Всі можливі свідчення вказують на російську відповідальність за вчинення цього звірства».
Цього ж дня Єлисейський палац повідомив про те, що запланована зустріч президента Франції Франсуа Олланда з російським лідером Владіміром Путіним не відбудеться. Напередодні Олланд в інтерв'ю французькому телеканалу TF1 заявив про намір жорстко засудити під час розмови з кремлівським візаві бомбардування російською авіацією сирійського міста Алеппо. «Ті, хто чинить ці злочини, будуть притягнуті до відповідальності, в тому числі і в Міжнародному кримінальному суді», – зазначив він.
А за кілька днів до того не менш дошкульного удару кремлівські завсідники зазнали з Нідерландів. 28 вересня представники міжнародної слідчої групи (Joint investigation team, JIT) у справі про катастрофу малайзійського Boeing 777 у липні 2014 року, презентуючи на брифінгу в Утрехті результати свого розслідування, недвозначно заявили, що за катастрофу рейсу MH17 відповідальний Кремль.
Отже, що ближче до згаданого саміту в Брюсселі, то більше наростала напруга. 17 жовтня відбулася зустріч міністрів закордонних справ країн-членів Унії. За її підсумками було ухвалено спільну заяву, в якій намір запровадити санкції проти Росії вимальовувався ще чіткіше. «Навмисні удари по лікарнях, медичних працівниках, школах і базовій інфраструктурі, так само як і використання діжкових бомб, касетних бомб і хімічної зброї, можуть вважатися військовими злочинами», – йдеться у тексті документа.
І от нарешті довгоочікуваний саміт. Щоправда, Росія за день до нього припиняє бомбардувати Алеппо, заявляючи, що робить це з доброї волі й прагнення до миру. Добра собі «добра воля» – перестати тимчасово чинити злочини проти людяності. Утім не в цьому суть, а втому, що весь той гнів, який клекотав у серцях західних лідерів, «як y вулкановій безодні», під час заходу десь цілковито випарувався.
На саміті було ухвалено дуже беззубу заяву щодо дій Росії в Сирії. У результаті, можна стверджувати, Москва знову перемогла Брюссель. Навіть «готовність запровадити санкції», які містилися у першому проекті спільної заяви лідерів ЄУ, десь загубилися. З фінальної версії документа зникла навіть згадка про «готовність запровадити санкції», яка містилися у попередньому. Залишилося якесь розмите формулювання про «всі можливі варіанти» заходів щодо Росії, якщо злочини проти мирного населення в Алеппо продовжаться.
Найприкріше у цій ситуації, що такому результату саміту мало хто здивувався. Напередодні практично ніхто з досвідчених експертів не прогнозував, що європейські політики зважаться-таки розширити карні заходи проти Росії. Радше навпаки, багато хто здивувався, що питання про покарання Кремля взагалі постало на порядку денному з огляду на те, яка потужна армія (радше навіть армії) так званих «путінферштеєрів» відстоюють російські інтереси в Європі.
«Прихована війна Путіна»
Першим про цю армію заговорив відомий німецький публіцист Борис Райтшустер, котрий понад 20 років працював кореспондентом різних німецьких видань у Москві. Урешті в Кремлі не витримали критичного стилю його публіцистики й заблокували йому акредитацію, фактично зробили його персоною non grata в Росії.
Нещодавно побачила світ нова публіцистична книга Райтшустера «Прихована війна Путіна» (Putins verdeckter Krieg). У ній автор чітко дає зрозуміти німецькому читачеві зокрема й європейському загалом, що гібридна війна Кремля аж ніяк не обмежується Україною. Не обмежується вона й територією колишнього СРСР, яку західні політики вже ледь не були готові визнати «пріоритетною зоною російських інтересів».
«Гібридна війна вже давно ведеться в Європі, “зелені чоловічки” давно вже тут», – застерігає Борис Райтшустер у своїй книзі й називає основні підрозділи цієї армії. Щоправда, він головну увагу звертає на реальні бойові одиниці, котрі в разі чого можуть влаштувати силові, а за потреби й збройні акції. Мова йде про цілу мережу клубів бойового мистецтва під інтригуючою назвою «Система», яка функціонує в Німеччині. «У спортшколах, де навчають техніці рукопашного бою "Система", тренуються, як правило, звичайні спортсмени. Але за всім цим стоять співробітники російської військової розвідки ГРУ і спецпідрозділ ВДВ. Агенти Кремля, солдати елітних підрозділів у відставці з ліцензією на "безшумне" вбивство», – розповів Райтшустер.
Можна з великою ймовірністю стверджувати, що ці бойові підрозділи вже готувалися випробувати свою боєздатність. Відповідний прецедент мав виникнути на початку цього року, коли російські пропагандистські канали напомповували напругу навколо так званої «справи Лізи» – 13-річної російськомовної мешканки Німеччини, котра, за версією Кремля, була викрадена й зґвалтована арабськими біженцями за нібито цілковитої бездіяльності німецьких правоохоронців. Під цю справу в багатьох містах Німеччини вже збиралися мітинги російських громад в Німеччині. Справа доходила майже до силових сутичок. Проте далі щось пішло не так. Лізу, як з’ясувалося, ніхто не викрадав і тим більше не ґвалтував. Німецька поліція зуміла заспокоїти російськомовний натовп. Інцидент був нібито вичерпаний, хоча осад залишився. Бойовим підрозділам «Системи», напевно, дали наказ «повернуться в кошари». Хоча небезпека, пов’язана з цими бойовиками, залишається доволі реальною.
Проте у цьому тексті хотілося б звернути більше уваги не так на «силові», як на «ідеологічні» підрозділи «армії Путіна» в Європі. На тих, хто впливає на політичні рішення, на опінієтворення, на настрої соціуму, електоральні преференції тощо.
Еліта
Перший підрозділ формують представники політичної еліти європейських країн. Умовно їх можна назвати «Валдайським клубом». Формально це Міжнародний дискусійний форум, який було створено 2004 року в Новгороді. Назва клубу похідна від назви озера Валдай на Новгородщині, бо перше зібрання відбулося саме на його березі. Саме з «валдайської» трибуни Владімір Путін проголошує свої геополітичні візії, які потім намагаються розшифрувати кремлезнавці усього світу, а головне – відділити пусті заяви від реальних погроз і загроз.
«Валдайський клуб» деякі західні журналіст ще жартома називають «путінським інтернаціоналом». На щорічні валдайські зустрічі більш-менш регулярно приїздять певні представники вищої політичної ліги європейських країн. На щастя, більшість з них – колишні посідачі найвищих крісел. Це, зокрема, екс-канцлери Німеччини (Ґергард Шрьодер) і Австрії (Вольфґанґ Шюссель), колишні прем’єр-міністри Італії (Романо Проді), Франції (Домінік де Вілепен), Чехії (Вацлав Клаус), Словаччини (Ян Чарноґурський). Маса різних міністрів та інших політичних важковаговиків.
Всі вони, навіть «колишні», зберігають поважний вплив на політику своїх країн. Тому не може не викликати занепокоєння, що вони з такою легкістю їдуть на «валдайські» зустрічі (форум зберігає первинну назву, навіть коли зустріч проводиться в іншому місці, наприклад у Сочі), насолоджуються царським прийомом і, звісно, вихваляють щедрого господаря.
Безумовно, найяскравішим прикладом путінського «валдайця» є Ґергард Шрьодер. Він навіть і не приховує, що перебуває «на жалуванні» в шефа Кремля. Десять років тому, щойно соціал-демократичний канцлер мусив передчасно полишити свою посаду, Путін його зразу ж посадив у крісло голови Ради акціонерів першого газопровідного консорціуму Nord Stream з будівництва та експлуатації першої черги трубопроводу для постачання газу з Росії до Німеччини дном Балтійського моря. Ще тоді у середовищі журналістів з’явився термін «шрьодеризація», який, власне, вказує на явище купування Кремлем європейських політиків. А нещодавно Шрьодер за кремлівським велінням здобув ще одну, значно грошовитішу посаду – голова ради директорів компанії Nord Stream 2.
До «асоційованих» членів «Валдайськго клубу» можна залічити й багатьох чинних державних лідерів Європи. «Асоційованість» полягає в тому, що на самі зустрічі до Росії вони не їздять (хоч, можливо, й хотіли б), обставини не завжди дозволяють, але знаходять свої шляхи отримати від Путіна і його найближчого кола свої дивіденди. Наприклад, чинний чеський президент Мілош Земан, котрий, зокрема, регулярно відвідує форум «Діалог цивілізацій», який організовує на грецькому острові Родос найближчий соратник-олігарх Путіна, екс-глава російської залізниці Владімір Якунін. Нагадаємо, що Якунін перебуває в «чорному списку» ЄУ і США у зв’язку з причетністю до агресії Росії в Україні. Утім ця обставина, очевидно, чеського президента аж ніяк не турбує.
Ще до таких «асоційованих» членів можна зарахувати прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана, Греції – Алексіса Ціпраса, Словаччини – Роберт Фіцо.
Загалом процес «валдаїзації» чи «шрьодеризації» політичного істеблішменту відбувається досить швидкими темпами. Про це свідчать заяви парламенту Франції про необхідність зняти санкції ЄУ з Росії, аналогічні заклики очільників СДПН – партії-партнера ХДС-ХСС по урядовій коаліції в Німеччині, підспівують їм й італійські депутати на тлі дивних прокремлівських заяв деяких провінції країни.
У чому ж причина? Дати відповідь на це запитання намагався німецький журналіст Райнгард Везер (Reinhard Veser). У своїй статті в газеті Frankfurter Allgemeine Zeitung під назвою «Хибна російська політика» (Falsche Russland-Politik) він на прикладі німецьких соціал-демократів намагається з’ясувати, звідки ростуть ноги «путінферштеєрства» у європейській політиці, причому в її вищій лізі.
Фезер вважає, що високопоставлені члени Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН) продовжують розхвалювати рецепт східної політики 70-х років минулого століття і пропонувати його як приклад для політики сьогоднішньої. Тоді політика умиротворення Москви Німеччиною та іншими країнами Західної Європи дійсно виглядала успішною. Тодішній федеральний канцлер Віллі Брандт зумів створити передумови для виходу з глухого кута, у який до того моменту впиралася західнонімецька зовнішня політика через відмову визнати існування НДР як політичний факт. Політика Брандта швидко принесла відчутні переваги для багатьох людей у Західній та Східній Німеччині, дозволила контактувати родинам, розірваними кордоном. Така стратегія дозволила зробити вагомий внесок і в нормалізацію відносин Бонна і Варшави, а без такого зближення процес об'єднання Європи після закінчення Холодної війни був би значно складнішим.
«Звичайно, соціал-демократам напевно приємно згадувати часи, коли СДПН святкувала свої найбільші перемоги на німецьких виборах. Але саме тому звернення до застарілої моделі досягнення успіху приховує в собі небезпеку: це підживлює у сприйнятливої до таких речей німецької громадськості ілюзію, ніби варто лишень зробити російському керівництву правильні пропозиції, і відносини знову відновляться. Це веде дискусію в абсолютно хибне річище – від дійсності у край благих бажань», – застеріг публіцист.
Чи почули німецькі соціал-демократи його застереження? Можливо й ні, але точно почули вибухи російських авіабомб в Алеппо. Принаймні з уст очільників партії – наприклад, міністра закордонних справ Франка-Вальтера Штайнмаєра (Frank-Walter Steinmeier) чи віце-канцлера Зіґмара Ґабріеля – нещодавно перестали лунати дифірамби на адресу Путіна і мантра «санкції-треба-скасовувати», їх поступово заступають критичні нотки. Але не факт, що ця зміна буде тривалою.
Ще одним мотивом (окрім ностальгійного) для так званих «великих» партій західноєвропейських країн «любити» Путіна є їхнє намагання розіграти проросійську карту (оскільки на руках немає іншої) в боротьбі з політичними конкурентами. Яскравим прикладом цього є поведінка консервативної французької партії «Республіканці» (Les Républicains), котру очолює екс-президент Ніколя Саркозі.
Які політичні меседжі використовує Саркозі та його соратники напередодні парламентських і президентських виборів у республіці? Санкції проти Росії болісно б’ють по французькій економіці. Політика, спрямована на конфронтацію з Москвою, руйнує давно налагоджену співпрацю, ми втрачаємо мільярди євро (приклад Mistral’ів). Протистояння з Москвою спричиняє стрімке зростання напруженості в світі, наслідком чого стала, зокрема, міграційна криза. Ми не бажали сваритися з Росією, це все Вашингтон втягнув нас у цю суперечку. Тощо.
І ці гасла грають – принаймні нині праві й ультраправі партії у Франції вийшли в лідери електоральних симпатій. І якщо ситуація упродовж півроку не зміниться, то за крісло президента змагатиметься лідерка Front National Марін Ле Пен ( Marine Le Pen) з претендентом від «Республікаців» Саркозі або екс-прем’єром Аланом Жюпе (Alain Juppé).
Що ж, з «валдайцями» все більш-менш зрозуміло, їх переконувати зайве, бо в них є свої заохочувальні чинники. «Ностальгійники» ж і «картярі» мали б нарешті усвідомити, що Москва вже не та, що була в часи Холодної війни. Кремлівським очільникам вже зараз не йдеться про стабільність системи, а радше про нагнітання хаосу, аби отримати можливість для ревізії результатів Холодної війни.
Про наступні підрозділи «армії Путіна», а також про те, що ж заходу робити з шефом Кремля, поговоримо в наступній частині статті.
Автор статті дякує Оксані Літинській за допомогу в підготовці матеріалу