От і завершився ще один важливий етап електоральної революції в Україні. Ті, що майже за тридцять років стали закостенілим істеблішментом України, мають почати пакувати валізи. Ось тільки «вихід» у них буде різним. Хтось остаточно переселиться в «теплі» краї і нарешті возз’єднається з родиною. Для когось закінчиться вахта з розграбування України, вони дістануть паспорти інших країн і намагатимуться розчинитися в найдорожчих районах Відня, Лондона, Мадрида. Але так буде з тими, хто «нацарював» на любові до Неньки-України мільярдні статки. Хоча проблеми будуть і в них. Можливо, навіть хтось сяде, або ж заплатить за свободу доброю часткою своїх велетенських статків.
Проте сьогодні не про них. Сьогодні про найбільших патріотів України, які обслуговували клептократичний режим і покривали його своїми відомими іменами. Не хочеться думати, що це була банальна монетизація свого імені, але те, що відомі письменники, вчені, моральні авторитети не могли не бачити навколишньої реальності – факт. А отже, бачили і не помічали. Не помічали також задля майбутнього України. Тому що в їхньому уявленні Україна пов’язувалася тільки з ними самими і їхнім баченням її.
Ідеться про тих, хто приймав від влади нагороди і почесті, усвідомлюючи, що всі ті «заслужені» і «народні» – чистісінький «совок». Що всі ті звання, титули, ордени, відзнаки, дипломи і членство у спілках – махрова радянщина. Але навчені для обслуги тільки й могли, що обслуговувати. Пострадянська номенклатурна інтелігенція згуртувалася навколо влади тісними рядами, щоб до посполитих навіть крихти не долетіли з барського столу, тобто державного бюджету. Вони продовжили «любити» вже не «совєтскую родіну», а самостійну Україну до глибини її державного бюджету. Вони любили Україну за гроші, за преференції, за своє монопольне право на неї.
Бездарні віршомази, єдиною заслугою яких було те, що вони писали українською мовою, вимагали державної фінансової підтримки на «порятунок українського слова». Причому, асоціюючи те «слово» виключно зі своїм творчим продуктом: графоманським, архаїчним та посереднім. Щоб не залишитися непотрібним і поза обоймою, посередні письменники пішли в ідеологічні бійці і вже там доводили свою відданість Україні, з якнайбільшою користю для себе.
«Заслужені журналісти» – це формулювання (а це офіційне звання) завжди вводило в ступор, оскільки завдання журналіста не вислужуватися, а рівно навпаки – бути громадським контролером влади. І ще питання, у кого і що вони заслужили? Так от, ці пристосуванці, щоб залишатися при ділі, кожного разу кидалися захищати найвищу владу та олігархів, по ходу, виливаючи відра гною на тих, хто зберігав рештки критичного мислення. Доходило до абсурду, коли, працюючи на каналах відвертих ворогів України, вони пояснювали свою поведінку дуже обмеженим ринком праці. Вдумайтеся, працювати на ворога, брати від нього зарплатню, але думати, що в душі залишаєшся патріотом. Бо не про кваліфікацію або переконання йдеться.
Або ж імітувати десятиліттями академічну діяльність, випрошуючи в держави фінансування на нікому непотрібні гуманітарні проекти. А якщо й потрібні, то неможливі до виконання з тим складом псевдовчених. Можна довго дискутувати про практичну цінність для держави і суспільства багатьох історичних, економічних, філософських та політологічних досліджень. Проте коли на виході ніхто не те, що не візьметься добровільно читати тієї «цегли», але й колеги по цеху того не робитимуть, то це про щось та й каже. Але кожен другий із тих «корифеїв» тягне на себе тогу мислителя і просто своїми банальностями забиває навколишній етер. А якщо спробувати реформувати, змінити, звільнити, то такий лемент про наступ на «українське» підніметься, що краще б не зачіпати. Але тепер доведеться.
Певна надія на серйозні зміни в гуманітарній сфері з’явилася після Революції гідності. Але кланово-олігархічна система за допомогою своїх підгодованих трубадурів: публічних інтелектуалів, моральних авторитетів та полум’яних журналістів, зуміла замилити людям очі. І, повторюю, майже жодних змін не відбулося. Одним з перших сигналів відсутності змін послужила назва комітету Верховної Ради, який відповідав за гуманітарну політику – комітет культури і духовності. Оця архаїчна «духовність», якої нема в словниках сучасних народів, і стала маркером, що засвідчив – радянська шароварщина понад усе.
Тому й президент Національної академії наук – столітній старець. Тому й керівний апарат академії «зжирає» левову частку державного фінансування. Але ми не бачимо гучних протестів, особливо з боку патріотичної громадськості. Бо насправді патентований патріотизм – це гарантія нічого не робити, але справно отримувати оплату. Так, мізерну в порівнянні з іншими країнами, але ж за імітацію взагалі не треба платити, чи не так?
Підсумовуючи цей блок, варто сказати, що саме люди інтелектуальної праці мали б досліджувати й аналізувати суспільні процеси і своїми результатами ділитися публічно. Бити на сполох, коли вимальовується загрозлива тенденція або коли відбувається свідома підміна понять. Суспільна функція інтелігенції полягає не в обслуговуванні чергової влади, а в тому, щоб пояснити масам суть найскладніших процесів. А що маємо ми? Є академічні інститути економіки, але немає економічної науки, яка мала б хоч якийсь зв’язок з реальністю. Є інститути і факультети філософії, але нема філософії. Є історичні факультети та інститути історії, але немає синтетичної, осмисленої історії України. Про фрагментарну та національно-патріотичну історію для «скріплення сердець» взагалі не йдеться, бо, схоже, маємо справу тільки з таким продуктом.
І от саме з таким контингентом патріотичної інтелігенції маємо тепер справу. Чи погодиться вона на радикальні зміни, докорінні реформи та скорочення баласту? Категорично – ні! Коли нова влада візьметься реформувати гуманітарну сферу, то над Україною зависнуть «вавилонський плач» та рев від обурення і протестів. І найбільше звинувачуватимуть молодих реформаторів в антиукраїнській діяльності й замаху на Україну, саме патентовані патріоти. Ті, хто нічого не робив, а тільки десятиліттями користав. Реформи дійсно стануть для них кінцем кар’єри. І добре, якщо їхня «Україна» якнайшвидше зникне.
Тільки от, що робити з гуманітарною інтелігенцією? Тим паче, що майже вся вона на останніх двох виборах зробила свою рішучу ставку на президента Порошенка та його концепт України. Голосування в масштабах цілої держави показало, наскільки ця інтелігенція є далекою від проблем людей і суспільства. Яких велетенських змін потребує гуманітарна сфера держави. Що зміна управлінських еліт – це тільки половина справи. І виглядає на те, що з середовища старої патріотичної інтелігенції українська держава більше не буде рекрутувати собі кадри. Але хтось же очолить профільні міністерства, хтось працюватиме у відповідних комітетах Верховної Ради? Одне виглядає певно, там більше не буде патентованих патріотів та старих імітаторів. Прийдуть молоді, прагматичні люди, які захочуть реалізуватися як успішні менеджери і які не плануватимуть, наприклад, будівництва гіперлупу на батьківщину Степана Бандери. Просто цим молодим людям не треба буде прикриватися гучними історичними іменами, українські громадяни і без цих віртуальних танців довірили їм владу.
Якось несподівано швидко виявилося, що стара перевірена гуманітарна обслуга новій українській владі непотрібна. А отже, настав час для раціонального, а не істерично-емоційного підбиття підсумків. Тільки куди подінеться ціла армія гуманітаріїв, які жили з любові до України і страхали суспільство, що без їхнього розуму воно здичавіє, втратить адекватність і Україну? Період гуртування їх у своєрідних установах соціального забезпечення, які чомусь називалися академічними інститутами, університетами, творчими спілками, минув. Час від часу із цього середовища ще чути пафосні голоси, що вони Україну не віддадуть, що будуть боротися і ніколи не здадуться. Що ж їм порадити? Нехай ідуть в підпілля і переходять на самоокупність, бо державного фінансування за любов до України більше не передбачається.