Російська опозиція, себто ті люди, які не підтримують путінський режим і, в теорії, війну, яку цей режим веде проти України, отримала новий привід для того, щоб у стилі своїх попередників початку минулого століття позітхати десь у Європі (чи навіть на території імперії) за вигаданою ними самими Росією. Точніше, у цьому конкретному прикладі – за «Прекрасною Росією майбутнього».
Для тих, хто не знає – цей міфологічний образ був вигаданий спеціально для президентської кампанії Олексія Навального 2017 року. І саме Навальний, точніше, його смерть-убивство стала каталізатором для чергової серії зітхань. До того ж максимальна трагічність ситуації посилила пафосність реакції російських політичних та навколополітичних емігрантів.
Конкретною причиною став свіжий вірш російського поета Леоніда Каганова, вірш, який логічно присвячений загиблому в колонії опозиціонеру. Відомий тамтешній музикант Вася Обломов поклав текст Каганова на музику, створивши композицію, яку російські емігранти слухають і перепощують у соцмережах з «клубком у горлі».
Вірш досить прогнозовано творить нову російську не-путінську міфологію, возвеличуючи Навального як Месію. Ось кілька цитат, які підтверджують рівень пафосу тексту Каганова: «библейская злая драма», «исцеляют словом и гонят барыг из храма», «сдаются Синедриону, чтоб в пятницу быть распятым».
Утім, нічого дивного в месієзації Олексія Навального немає. У російської опозиції немає (і навряд чи вже буде) кращої об’єднавчої фігури, ніж Навальний. Крім того, загибель Олексія, по суті, перекреслила ті сторони його суспільно-політичної діяльності, які раніше дискредитували його – участь у нацистських «русских маршах», знущання над грузинами (яких він, висміюючи після війни 08.08.08, називав «гризунами»), заяву про те, що «Крим це не бутерброд». Зараз, коли земне життя опозиціонера скінчене, можна возносити його до небес, приблизно так, як це політичні предки нинішнього путінського режиму – більшовики робили з померлим «вождем революції» (ким він, в принципі, і не був) Володимиром Ульяновим, більше відомим як Ленін.
Тож процес творення ідола з мертвого «лідера опозиції» є цілком логічним і прогнозованим. Та в цьому ж тексті Каганова є значно цікавіші слова, слова, які видають російську опозицію з головою. Вірш закінчується прогнозуванням падіння путінсько-ФСБшного режиму і настання тієї самої «Прекрасної Росії майбутнього», в яку нинішні російські псевдоліберали вірять приблизно так, як вірили в комунізм російські псевдобільшовики у хрущовські часи (останню більш-менш ідеологічну епоху в історії імперії з центром у Кремлі).
Ось як бачить настання нової епохи російський поет-ліберал – «и словно тепло и воду, антенну и газ со светом, к нам в дом подведут свободу, раз ты говорил об этом». У цих рядках – ключова відмінність російського суспільства, точніше, його залишків, від суспільства українського. Бо українці, які ще 20 років тому (Боже мій, як давно це було!) вийшли на Майдан проти фальсифікації виборів – вони, на відміну від росіян, не відзначалися особливим креативом. І хіт Помаранчевої революції, пісня «Разом нас багато» групи «Ґринджоли», принаймні головна фраза цієї пісні – це взагалі-то переспів відомої чилійської пісні, неофіційного гімну лівих сил: ¡El pueblo unido jamás será vencido!
Але українці не думали тоді над естетикою, красою і креативом. Українці вийшли за свої права, за свою позицію і свої цінності. І ні в кого не питали – можна їм поставити намети на центральній площі країни чи ні. А росіяни 2011-го, у критичний для залишків демократії момент, ходили на Болотну площу як те стадо, яке пастухи (силові структури) направляють у загін. Ходили, красиво виступали – і розходилися. Очікуючи, що воно саме собою станеться – влада злякається цих «культурних протестів» і піде на поступки.
Як тут, до речі, не згадати відомий білоруський політмем 2020 року, коли білоруські громадяни, які протестували проти «перемоги» на президентських виборах Олександра Лукашенка, неймовірно пишалися тим, що вони, залазячи на лавки, знімали взуття. Російське опозиційне видання «Медуза» тоді пафосно повідомляло: «Білоруси демонструють, як треба культурно протестувати. Вони прибирають за собою сміття, дарують квіти та знімають взуття, щоб не забруднити лавки».
А ще білоруси уперто дистанціювалися від української традиції Майданів, наголошуючи – ми не такі. І це було правдою, бо вони і виявилися не такими. Українці свої Майдани завершили перемогами, а білоруси – поразкою і катуваннями в Акрєстіному.
Так само поводилися і поводяться росіяни. Вони писали і скандували красиві лозунги, зараз пишуть душевні і щемливі вірші, пісні, присвячені Навальному – але про що в них ідеться? Ключова фраза вірша Леоніда Каганова – «к нам в дом подведут свободу». Нам дадуть. Нам зроблять. Хтось. Не ми. Бо ми будемо сидіти і чекати. Зітхаючи над своєю тяжкою долею десь у черговій французькій, болгарській чи австрійській еміграції.
До речі, зверніть увагу на низку понять, яка передує цьому безпомічному бажанню, щоб їм «підвели свободу», «словно тепло и воду, антенну и газ со светом». Автор порівнює найвищу людську цінність, цінність, за яку в різних країнах віддавали сотні, тисячі, мільйони життів – з банальними благами цивілізації, які в сучасному світі є звичайною річчю.
Так і для російських лібералів, російських опозиціонерів – свобода є тим, що нібито належить їм по праву. Не тим, за що треба боротися, а тим, що їхнє мало не від народження (цікаво чому?). Тим, що їм мають «підвести» ці невідомі «хтось» (певно, Україна і колективний Захід, бо хто ж іще). Оця самовпевненість і водночас безпомічність – коли вони водночас нібито заслуговують свободи, безсумнівно, як світло й електроенергію у квартирах. А разом з тим самі нічого не можуть зробити, щоб її отримати, а сидять і чекають, поки їм її принесуть, бо про це йшлося у словах їхнього мертвого вождя («раз ты говорил об этом») – більш ніж промовисто характеризує нинішніх росіян-антипутінців.
Тож це не вони мають закликати Україну і світ до боротьби з Путіним, а мовчки, сумлінно, як школярі-двієчники, що прогуляли тему, палячи за гаражами, працювати над тим, щоб хоча б спробувати якось реально, а не віртуально, протидіяти своєму режиму. Без красивих гасел і щемких пісень, не знімаючи взуття і не прибираючи за собою сміття. Але так, щоб було видно – опозиція в Росії є і вона бореться. Насправді.
Втім, тим, хто, на відміну від Навального, зараз за межами імперії (і до того ж не являє собою аж такий важливий об’єкт для ліквідації) – значно зручніше і комфортніше поширювати пісні про загиблого вождя, зітхати, говорити в соцмережах «все так» і жити своїм приватним життям. Для якого увесь цей навколополітичний антураж – це тільки додатковий засіб капіталізації свого безпорадного, але дуже пафосного становища.