Краще раз побачити, ніж сто раз почути. Вчора, перемикаючи канали, наткнувся на програму Шустера. Я зупинився - думаючи спочатку, що на пару хвилин - а потім таки додивився передачу до самого кінця. Виною був Арсеній Яценюк. Я багато чув про його останні виступи від знайомих. Вчора ж мав нагоду його побачити (його виступи на Верховній Раді зі зрозумілих причин не беру в рахунок).
Зразу ж скажу: на мене він справив дуже позитивне враження. Враження розумної людини, яка говорить розумні речі. При чому класно тримаючи удар. Ті, що сиділи поруч, старалися час до часу зігнати на слизьке, до того ж робили це дуже агресивно. Він же тримався впевнено, сам переходячи в атаки і зриваючи аплодисменти в залі.
З того, що я почув вчора, три речі видалися мені дуже важливими. Перше: коли Яценюка приперли до стінки, вимагаючи, що він доконче назвав ідеологію своєї політичної сили, він сказав (цитую з пам'яті): «Державно-регульований лібералізм - тільки не думайте, що я лаюсь». Хто розумний, той зрозуміє, що означає ця формула: лібералізм, але не чікагської школи - тобто не той «міжнародно-валютний», який у пострадянському зруйнував комуністичну економічну систему, нанісши при цьому усі неминучі шкоди. Зокрема, в Росії привів, як реакцію, до влади режим Путіна. Кожен «ізм» має тенденцію рано чи пізно перетворюватися в «азм», якщо вчасно не надати йому «людського обличчя». Те, що пропонує Яценюк, це, власне, лібералізм з людським обличчям. І це тішить.
Друге: він декілька раз, і то з наголосом, сказав, щоб ми не купувалися на нього як на нового харизматичного лідера. Харизматиків нам вистачає щонайменше від 1989 р. Нам не вистачає, однак, нормальних політичних сил, здатних без надриву і патріотичного галасу допомогти витворити гідні умови життя для більшості українців. І Яценюк має намір таку політичну силу створити.
Іншу важливу річ про Яценюка сказав Шустер. Говорячи нібито про Обаму, але натякаючи на свого гостя в студії, він назвав його «great concensus-builder» - тобто людиною, що добре вміє вибудовувати згоду в країні. Згодіться, це те, що зараз найбільше потрібне українському суспільству (про політичну еліту не говорю: їй, здається, уже нічого не поможе). Прикметно, що за час його ефірного часу ніхто не спитав Яценюка ані про мову, ані про НАТО, ані УПА - якось не випадало на фоні тих важливіших питань, які він обговорював в ефірі.
Для мене важливим є його почуття гумору: розумна людина вміє жартувати, до того ж не ображаючи інших. Неможливо собі уявити жарти від наших двох Вікторів. Юлії Тимошенко завжди жартує дуже особистісно - не про що, а проти кого; до того ж її видає з головою її нервовий смішок.
Моя Оленка дивилася цю програму разом зі мною. На її думку, Яценюка видає його зверхність - він, щоправда, її дуже добре маскує. Можливо, так і є: жінки завжди чутливіші за чоловіків, і часто бачать те, що ми переочуємо. Принаймні, Оленка не мала жодних сумнівів щодо Ющенка ще задовго до Помаранчевої революції - хоча, як і всі нормальні, стояла на Майдані. Але якщо Яценюка дійсно властива зверхність, то треба віддати йому належне: він вміє її маскувати рівно наскільки, щоб я не відчув її.
А тепер до висновків. Який місяць тому я закликав не голосувати за нікого з наших політиків. Усі вони вичерпали наш кредит довір'я, а тому пора їм сказати «досить». Я не спішу зараз закликати голосувати за Яценюка. Треба придивлятися до нього довше і прискіпливіше. Але я готовий дати йому те, що англосакси називають privilage of a doubt - я сумніваюся, але радше в його користь.
Для мене ясне є одне: якщо в цій країні має щось статися, то воно має прийти зі зміною поколінь. Про поколінневий вимір революційних змін я уже писав на сторінках ZAXID.NET (). Революції 1989-1991 р. у Східній Європі, а особливо в Україні, значною мірою були справою рук молодих 20-30-річних людей: вони постачали не так лідерів, як її «гарматне м'ясо», що вистоювало на мітингах, голодувало, видумувало акції, який надавав цим революціям характеру веселого карнавалу - а то просто своїм підприємницьким духом руйнувало устої комуністичної економіки. За наступні 10-15 років ця молодь була «перемелена» старшим поколінням, яке допустивши вибірково молодих людей до влади, асимілювало їх, передавши йому свої шкідливі звички й численні обмеженості. Помаранчева революція 2004 р. показала, що ця асиміляція не була повною. Однак те, що послідувало за нею, виявило як на долоні, що від цього засимільованого спадку теперішні 40-50 річні лідери таки не можуть позбавитися.
Щастям є те, за останні 20 років сформувалося нове покоління: багато з молодих людей не те що не пам'ятають СРСР - дехто з них є ровесниками незалежної України. Дослідження показують, що молоді українці віком 18-25 років значно ближчі за своїми цінностями до своїх європейських ровесників, аніж до старших українців. У наступні 20 років, згідно з законами біології, воно мало би прийти до влади, перебравши на себе відповідальність за стан справ в Україні. За таких обставин існують дві великі загрози: це покоління - а принаймні його найамбітніші та найенергійніші представники - може, по-перше, «проголосувати ногами» проти сучасного стану справ, тобто виемігрувати масово на Захід; або, по-друге, «прогнути спину» перед старшими, заплативши за свою інтеграцію до влади своєю асиміляцією.
Щоб не сталося ані одного, ані другого, треба, щоб зі свого середовища воно висувало своїх альтернативних лідерів й альтернативні політичні проекти. Поява такого собі Арсенія Яценюка, який відірвався від своєї «нашоукраїнської» пуповини й пустився у вільне плавання, дає надію, що не все ще так погано у нашому королівстві.