Юрію Кутенку (1932-2003) – львівському десятиборцю, учаснику двох Олімпійських ігор – могло б незабаром виповнитися 80 років. На жаль, вже кілька років, як знаменитий «Кутя» пішов з життя. На його долю випало стільки незгод та переживань, що втомлений організм не витримав…
Його спортивна кар’єра розпочиналася у післявоєнні роки, такі нелегкі, але романтичні для молоді, яка знаходила у спорті можливість виявити себе, піддати випробовуванням і вийти з них переможцем. Саме до таких належав і Юрій Кутенко, якому, перш ніж здобути визнання, довелося подолати чимало перепон, і не тільки на спортивних аренах.
…Дитинство було не з легких, бо з ранніх літ пристав до нього ярлик онука «куркуля» та сина «ворога народу». А все тому, що дід мав 16 дітей, а в господарстві – дві корови та коня. У період колективізації до колгоспу їх здавати не хотів, то забрали силою, а діда зробили «куркулем». Жити стало нестерпно, і розбіглися із Фастова діти хто-куди. Батько Юрія – один з найстарших синів – поїхав на Донбас, де можна було знайти роботу, та й отримати освіту. Згодом він став у Дебальцевому директором заводу військового устаткування. На час війни залишили його у Донбасі партизанити: підривав мости та ешелони з технікою ворога. Після звільнення території від німців мости почав відновлювати. Коли не встиг у термін один з них відбудувати, оголосили ворогом народу (58-ма політична стаття). І хоча пізніше його реабілітували, у біографії сина ця «пляма» серед анкетних даних надовго залишилася на увазі відповідних служб. Ще довго виїзди за кордон спортсмена супроводжував «дядько», який поселявся з ним в одному номері і супроводжував ледь не крок у крок: так боялися, щоб не залишився, бува, на Заході. Мати померла ще у рік початку війни – хворіла цукровим діабетом. От і жив хлопець без матері, а потім і без батька. Виховувала далека родичка в Луганську, у родині якої про спорт ніхто й не чув. Та Юрій зростав сильним і спритним: у школі грав у всі спортивні ігри, плавав, виступав у змаганнях із БГПО («Будь готовий до праці та оборони»).
Саме на першість України з багатоборства юнак приїхав 1950 року до Львова, де й став переможцем. Там угледів його тодішній завідувач кафедри легкої атлетики і запросив на навчання. Зарахували студентом, хоч не мав він тоді ще атестата про закінчення школи. Дмитро Іванович Оббаріус помітив здібності майбутнього рекордсмена Європи й наполіг на зарахуванні до інституту (мабуть, тоді так можна було). Через три роки Юрій Кутенко вперше став чемпіоном України з десятиборства і це звання повторював потім ще шість разів. У 1954-му вперше встановив рекорд України, планку якого піднімав ще неодноразово, довівши досягнення восени 1961 року до рекорду Європи. Тоді, на чемпіонаті України 5-6 вересня показав у Києві рекордний результати 8360 очок. Наскільки це був високий показник, свідчить факт, що тримався той рекорд десять років, поки його не перевершив олімпійський чемпіон Мюнхена-1972 Микола Авілов. Кутенко був рекордсменом України аж 17 років.
Юрій Кутенко був учасником двох Олімпійських ігор – 1956 року в Мельбурні і 1960 року – у Римі. А може би стартував ще й на першій Олімпіаді-1952, коли радянські спортсмени дебютували на олімпійській арені. Та хлопець він був відважний, любив витівки, що й спричинило до того, що за стрибок на байдарці з московського трампліна під час тренувального збору перед Олімпіадою-52 його вигнали з тренувань та із складу збірної. А вже тоді молодий львів’янин показував кращі результати, ніж майбутні олімпійці – Волков, Кузнєцов, Кожевников – і був другим на чемпіонаті СРСР того року у Ташкенті. А було так. На тому тренувальному зборі, якось спостерігаючи за стрибками з трампліна, розташованого на протилежному боці Москви-ріки, якраз навпроти сьогоднішньої великої спортивної арени у Лужниках, хтось із спортсменів сказав: «Теж мені цаца – стрибки на лижах! От наш Кутя міг би стрибнути з такого трампліна на байдарці!»Заклалися на ящик коньяку. Кутенко і ще двоє зірвиголів таки здійснили той безрозсудний стрибок, за що й понесли сувору кару – всіх учасників стрибка з олімпійського збору вигнали. Їм залишилося втішатися тільки виграним коньяком. В які випадки він тільки не потрапляв?!
У шкільні роки я активно займався гандболом, тож відвідував усі змагання із цього виду спорту. Якось на моїх очах стався досить кумедний, ледь не трагікомічний випадок за участі Кутенка, який добре грав у всі спортивні ігри, а в гандболі міг протаранити будь яку оборону. Тоді всі змагання проходили на свіжому повітрі й збирали велике коло глядачів. Одразу ж біля чужих воріт стояв такий собі напідпитку «знавець», який не тільки голосно коментував події на майданчику, але й поривався на поле показати, як би треба було діяти. Ніхто не міг його втихомирити, аж гравці нарешті не витримали і попросили: «Кутя, вріж йому». У черговій атаці Кутенко замість посилати м’яч у ворота посилає важку шкіряну кулю просто в чоло «коментатору». Ноги під тим підігнулися і він, як боксер на рингу, впав на землю. Справжній нокаут! Того хлопця потім довго відливали холодною водою. Вже не так цікавилися грою, як переживали, чи прийде до тями…
Дмитро Іванович Оббаріус (любив розповідати, що походить з козацького роду Обервивуса) був тренером-новатором і запровадив у Львові для своїх підопічних школу лісової підготовки. Тренування у лісі не тільки дозволяло виконувати великі навантаження, а й знімало психологічну втому од нескінченного перебування на стадіоні. Юрій розповідав, що тоді вони тренувалися у лісі двічі на день, метали снаряди, кидали каміння, підтягувалися на гілках, стрибали через рівчаки, бігали угору і вниз. Це було нелегко, але потім на доріжках і секторах стадіону ті ж вправи видавалися набагато легшими…Слід також пам’ятати, що на стадіоні тоді не було синтетичного покриття, а звичайнісінька гарова доріжка. Спортсмени стрибали у ями з піском, а з жердиною – у яму, наповнену дрібною стружкою, а не поролоновими матами.
Найстарший нині львівський олімпієць Віталій Чорнобай (народився 23 травня 1929 року), який виступав на Олімпійських іграх 1956 року у стрибках з жердиною, розповідав, що разом з Кутенком вони навіть шили собі шипівки. Це вміння потім придалося Юрію, який у скрутні дев’яності роки навчився шити модельні жіночі чобітки, на які мав шалений попит…
Старт у далекому австралійському Мельбурні не вийшов вдалим, бо спортсмен зірвав стрибок у висоту – нуль очок. Другого дня змагань були коронні види Кутенка, в яких він показав найкращі результати серед усіх учасників – у стрибках з жердиною та у метанні диска, але надолужити втрати не вдалося. У Римі Кутенко був уже досвідченим спортсменом, та змагання проходили за поганої дощової з вітром погоди, і він не зміг продемонструвати свої здібності, залишившись тільки на четвертому місці. Ще й тепер результат Юрія Куценка у метанні списа – понад 72 метри, залишається у сфері мрій найкращих десятиборців світу, що піднесли рекорд до дев’яти тисяч очок.
Після важкої травми у легкоатлетичному матчі 1963 року США–СРСР у Сан-Франциско про великий спорт довелося забути, адже було зламано кілька ребер, та й одна нирка перестала функціонувати. Стан був такий, що довелося пролежати сорок днів у тамтешньому шпиталі. Після повернення додому пройшов у Москві обстеження, яке показало, що справді одна нирка зовсім не функціонує. Треба було вибирати – або нормальне життя, або інвалідність у спорті.
Тож почав працювати старшим тренером із багатоборства у армійському відомстві, а потім отримав призначення начальником спортклубу Прикарпатської військової округи, де віддавав себе роботі цілих 19 років.
Останні роки Юрій Кутенко провів на посаді директора ДЮСШ СКА, що розташувалася у приміщенні велотреку. Він був щасливий, що займається улюбленою справою, дихає специфічним, але таким до болю знайомим повітрям спортивних споруд. Він був справді талановитою людиною, бо що б не почин, завжди ставав у цій справі майстром високого класу. Якось захопився фотографуванням і скоро його світлини почали з’являтися на сторінках спортивних газет та журналів, бо несли у собі ту таємничу ауру, що притаманна справжнім майстрам.
Вже кілька років, як його немає серед нас (13 грудня якраз минуло вісім років), але його пам'ять вшановують традиційними легкоатлетичними змаганнями серед учнів дитячо-спортивних шкіл, яким щороку розповідають на честь якого видатного майстра спорту вони змагаються.