ZAXID.NET продовжує спільний із українськими видавництвами літературний проект. Ми публікуємо уривки книжок, які ще тільки мають побачити світ або щойно побачили.
До Форуму видавців видавців видавництво «Клуб сімейного дозвілля» підготувало книжку «ДНК», яка стала творчим експериментом сімох українських письменників. Сергій Жадан, Юрій Винничук, Ірена Карпа, Олександр «Фоззі» Сидоренко, Макс Кідрук, Андрій Кокотюха та Володимир Рафєєнко реалізували спільний літературний проект, фантазуючи на тему генетичної пам’яті.
«ДНК» - це історія українського студента, що навчається у китайському університеті. Він стає піддослідним у науковому експерименті: розшифровка генетичного коду дасть йому змогу особисто пережити найяскравіші моменти з життя предків. Сім історій у книжці - сім спогадів, які дивним чином зберігалися десь у структурі ДНК нащадка протягом 150 років, до далекого 2057-го. Спогади склалися в історію країни: правда народовців кінця ХІХ століття, правда французьких емігрантів, правда селян з ядерного полігону Харківщини, правда переселенців з охопленого війною Донбасу…
Книжка буде презентована у Львові 18 вересня. А для нетерплячих читачів ми пропонуємо уривок, написаний львівським письменником Юрієм Винничуком.
Юрій Винничук
Юрій Винничук. Історія друга. Андреас. 1908 - 1998
У мене ніколи не було жодних політичних переконань, зате було велике бажання жити, і то жити в гаразді, вільно й весело, наче метелик, це так чудово - жити, щоб жити. Ніколи не пробували? А дарма, тільки таке життя й приносить найбільше задоволення - життя задля життя. Щоправда, це не так просто, бо життя сповнене різноманітних перепон, які доводиться долати, але мені якось поки що це вдається, цим я відрізняюся від свого батька.
Мій батько скидався на перекотиполе, куди його тільки не заносило! От він начебто мав сформовані політичні переконання. Хоча, що я про нього можу судити, якщо ніколи його не бачив? Але судячи з того, що мама про нього оповідала з глибоким смутком, так воно й було - неприкаяний був чоловік, поліг десь у бою з москалями, навіть невідомо, де його поховали. Ні, мені так жити не подобалося, мені баглося все у своєму житті обставити так, аби воно рухалося по колії - рівно, без вибоїн, без перепадів. Я постановив собі, що повинен вибиватися на поверхню будь-що-будь, які б гурагани не бушували над головою.
Моя мати покинула мого батька в Румунії й поїхала до Харкова, де я й народився. Вона потім писала йому, але відповіді не отримала. Коли спалахнула Московсько-українська війна, моя мама, дуже практична й вирозуміла німкеня, вирішила, що якраз настала пора відшукати мого батька. Був 1919 рік. Наша мандрівка на Захід тривала два місяці. З Києва до Львова добиралися ми на возах з пораненими січовими стрільцями. Від них мама нарешті довідалася про долю мого батька, він загинув ще чотири роки тому, ба більше — серед стрільців знайшовся один, що знав його дуже добре, приятелював з ним, і він таки розповів не дуже приємну для матінки новину: мій тато одружився вдруге. Маму це все сильно пригнітило, мета нашої подорожі раптом укрилася імлою.
Мені подобалося спілкуватися зі стрільцями, приглядатися до їхньої зброї. А ще я збирав ґудзики. Дорогою траплялося, що тифозні й важко поранені стрільці помирали, і коли їх мали ховати — я завше просив, щоб мені дозволили відрізати бодай одного ґудзика. І мені дозволяли. До кінця мандрівки в мене назбиралося їх зо три десятки, а якби я побував з ними у Трикутнику смерті, то мав би з тисячу, але то за умови, що я б звідти цілим вийшов. Кажуть, тиф косив там сотнями.
Серед стрільців було й кілька австрійців. Вони не були пораненими, вони просто вирішили повернутися додому, втративши віру в цей Богом проклятий народ, який не здатен змобілізуватися, не здатен стати одним цілим і розсипався на безліч отаманів, пройдисвітів, невдах, гультіпак і відчайдушних героїв. Моя мама з тими офіцерами швидко знайшла спільну мову. Коли ми зупинялися на постій у якихось містечках, то нас розбирали люди по хатах, але моя мама ніколи не ночувала зі мною, бо воліла з тими австрійцями відводити душу в корчмі. Не знаю, коли вона спала. Але принаймні нам була з того користь, бо ті австріяки помогли нам у Львові знайти хату, коли мама цілком справедливо вирішила, що нема сенсу мандрувати далі. В одного з офіцерів жив на Голоскові самотній батько. Офіцер збирався забрати його з собою й продав нам хату за невеликі гроші, які мамі вдалося зберегти.
Отак я потрапив у середовище для мене нове й дивне, бо хлопчаки, з якими мені доводилося бавитися, розмовляли мовою, якої я ні в зуб ногою, а коли перепитував, вони сміялися й обзивали москалем. Як я жив до війни, ліпше не розповідати, це було безконечне намагання впорядкувати своє життя, я хапався за все одразу, але зарібки мені йшли тяжко. Мама працювала в крамниці й усе, що вона могла мені запропонувати, — це бути трагачем .
Однак це було не для мене. Мама, щоправда, мала деякі підробітки, бо зникала на нічну працю, а коли приходила заспана до крамниці запізно, пан Шварц її сварив, а потім залишав у себе ще на півгодини після того, як зачиняв крамницю. Одного разу я прийшов за мамою і, поки підходив до крамниці, то бачив, що світиться, а як дійшов — раптом світло згасло. Я постояв, постояв і вже, було, намірився йти назад, коли світло засвітилося, а у вікні я побачив маму, як вона зачісує своє довге волосся. Я зрадів і постукав у вікно. Мама мене впустила. Пан Шварц сидів на канапі в шляфроку й мав дуже втішений вигляд, коли ми йшли, він насипав мені цілу жменю цукерок. Але вдома мама сказала, щоб я більше так не робив, бо пан Шварц не зобов’язаний щоразу пригощати мене цукерками.
Зате мені подобалося батярське життя, сповнене романтики й приємних несподіванок, я віддався йому з головою. Мама намагалася мене напоумити, але я її не слухав і постійно потрапляв у різні тарапати , не раз і в цюпі доводилося побувати. Одне слово, перебивався я з табаки на тютюн, аж поки не втелющився в таку історію, що загримів до буцегарні надовго. Разом із Левком, давнім моїм кумплем, поцупили ми течку в одного фацета. Ми тоді добряче хильнули в кнайпі «Під Цапком», а той бамбула теж собі дав за крават і сидів з посоловілими очима. Левко й каже: «Смикнімо йому течку, мо’, у ній шось путнє є». Тоді я пішов до того гостя ніби прикурити, а Левко потягнув течку, а відтак ми дали драла. У течці ми знайшли іно трохи злотих, посвідчення різні на ім’я Януша Томашевіча, радника, ну й повно різних магістратських паперів. Були там навіть військові плани та карта з позначками таємних схронів зброї на випадок війни. Ого, думаю, то нам велика риба попалася! Левко допитувався, що там, але я сказав, що то різна магістратська писанина. А вночі, як Левко заснув, я ту карту з позначками схронів зброї запхав за образ у куті. Левко жив сам, усе в нього було в порохах, і той образ був запорошений. Виглядало на те, що не скоро туди хтось полізе. Але наступного дня «Nowy Wiek» дає оголошення: хто, мовляв, знайде таку й таку течку, дістане нагороду. «Підем разом», — каже Левко. «Якого дідька, — я йому. — Ану ж то пастка, чого нам двом світитися, мені одному буде легше відбрехатися, аніж двом. А то знаєш, як буває — розведуть по різних кімнатах і почнуть допитувати, і якщо покази не будуть збігатися, то писки наші будуть прані».
Ну, і я поперся з тою течкою до магістрату. Там мене й скрутили. А коли проглянули течку й не знайшли карти, то почали гамселити. Я стояв на тому, що жодної карти не бачив, що взяв тільки ті злоті і що взагалі читати не вмію, але вірив, що та карта ще мені згодиться. Просидів я майже три роки й ще хтозна, скільки б сидів, але прийшли рускі й почали всі тюрми ревізувати: хто за що сидить. Я тоді відразу скочив з місця і: «Прошу мене до пана начальника, маю відомість державного значення». Повели до якогось пуриця. Я й повідомив йому, що належав до підпільної комсомольської ячейки й украв течку в пана Томашевіча, і далі розповів про ту карту, яка зараз переховується в мого товариша, теж хороброго комсомольця. Пан начальник похвалив мою пильність і відразу відправив мене в супроводі двох бійців до Левка. Усю дорогу я думав лише про те, аби Левка не було вдома, а як буде, то щоб писка не розкривав, щоб іно лупав своїми баньками. Левко був тупуватий, але вірний. Він сидів у хаті й гнав самогон. Коли побачив мене й красноармєйців, налякався так, що ледь самогон не вилляв, але за хвилю опанувався, накрив апарат рядниною і пішов відчиняти двері. Чубарики зайшли, нюхнули й відразу втішилися такій нагоді причаститися. Я сказав їм, що ось це і є мій товариш, вірний комсомолець, борець за краще майбутнє. Левко покліпав баньками, але писка не втворив.