Віднедавна при Львівському національному університеті функціонує Центр балтистики. Щоправда, поки що вся ця інституція з такою поважною назвою тримається на одній лише людині – докторові філології Юркові Садловському.
Саме він навчає студентів латиської мови та літератури. В інтерв’ю ZAXID.NET Юрко Садловський погодився розповісти про діяльність Центру, про свої студії в Латвії, про латиські дайни та ризькі барикади.
- Центр балтистки, який діє у Львівському національному університеті ім. Франка – це унікальне явище в Україні?
- Так, наразі такий центр створено лише у Львові на базі факультету міжнародних відносин.
- Як Центр вписався у структуру Університету, це щось на зразок кафедри?
- Ні, створити кафедру нам би ніхто не дозволив. Своїм існуванням Центр завдячує тому, що у Львові функціонує Почесне консульство Латвії на чолі з Володимиром Гарцулою, яке, окрім економіки й бізнесу, робить великий акцент на розвитку культурних зв’язків між Латвією та Україною. Водночас ще попередній декан факультету міжнародних відносин Маркіян Мальський (нині - надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Польща) дуже цікавився регіоном Скандинавії та Балтії. Він давно хотів, щоб на факультеті глибше вивчали ці країни, їхню мову й культуру. З цього народилася ідея створення Центру балтистки. Хоча офіційно він поки що існує лише як курси вивчення латиської мови та літератури.
- Де ще у світі функціонують Центри балтистки?
- Такий центр є в Чикаго, у Празі і, звісно, у Швеції. Шведський Центр балтистки було засновано зразу ж після Другої світової війни, оскільки дуже багато вихідців з балтійських країни, особливо з Латвії, опинилися в Швеції. Приблизно як українські емігранти в Канаді вже мають кілька поколінь, так само латиші в Швеції.
- Чим відрізняється діяльність центрів у цих країнах від львівського?
- Кожен має свою специфіку. От, приміром, Центр балтистки при Празькому університеті функціонує так, що викладач набирає собі групу студентів, котрі бажають вивчати латиську мову, й займається ними упродовж всього їхнього навчання – від першого курсу по четвертий. У нас же передбачені лише річні курси.
- Які студенти мають можливість вивчати латиську мову?
- Нині це головним чином студенти факультету міжнародних відносин та філології. Хоча я б радо взяв у свою групу студентів й інших спеціальностей.
- Скажімо, я – студент факультету журналістики – бажаю вивчати латиську мову. Куди я повинен звернутися, де зареєструватися?
- Будь-який студент нашого Університету може написати заяву про бажання вивчати латиську мову й віддати її секретарю факультету міжнародних відносин.
- А чи студенти з інших факультетів про це знають?
- Відтепер першокурсники отримуватимуть спеціальні бюлетені, звідки вони, зокрема, можуть дізнатися й про Центр балтистики, про те, куди й до кого можна звернуться. Є безпосередній зв'язок зі мною, зв'язок з деканатом. Будь-хто може зателефонувати й поцікавитися.
- Сам ти навчався у Латвійському державному університету в Ризі. Як ти туди потрапив?
- Це було в січні 1988 року. Спілка письменників Латвії запросила до Риги охочих з усього колишнього Радянського Союзу вивчати латиську мову. До Риги приїхало понад тридцять осіб з усіх республік та автономних округів. Були представники Гірського Алтаю, Комі, республік Середньої Азії, Кавказу, Білорусі. Я ніби побачив увесь СРСР у мініатюрі й зразу ж усвідомив, яким абсурдом було об’єднувати усі ці цілком різні народи в один Союз. Я, наприклад, бачив на власні очі той спалах агресивності між азербайджанцями та вірменами, коли виникло питання Нагірного Карабаху…
- З яких джерел фінансувалася така програма?
- Це була державна програма, відповідно з державним фінансуванням. Ідея належала тодішньому голові Спілки письменників Латвії Янісові Петерсу. Людина доволі відома навіть у межах Союзу, адже він був депутатом Верховної Ради СРСР від Латвії, а після того був латвійським послом в Росії. Так от, латвійські організатори навчань пішли шляхом Інституту літератури ім. Горького у Москві. Набирали молодих людей, котрі мають літературний хист, навчали їх латиської мови, знайомили з культурою, аби вони потім змогли перекладати латиську літературу на свої мови.
- Тобі тоді було лише 17 років. Невже ти вже до того встиг продемонструвати свій літературний хист?
- Тоді я вже мав переклади білоруського поета Уладзіміра Някляєва. Нині він, крім літературних праць, відомий і політичною діяльністю, оскільки був кандидатом у президенти. Нині є номінантом на Нобелівську премію.
- З України ти був один?
- Ні, окрім мене, приїхало ще двоє осіб. Був один хлопчина з Буковини, а ще – досить відома особа, молодий (на той час) український письменник Володимир Цибулько. Але його вистачило лише на рік навчання.
- Як виглядало це навчання?
- Ми пройшли піврічні мовні курси й потім змогли вступити до Латвійського державного університету на факультет латиської філології. Щоправда, два перші роки нам викладали предмети російською мовою. А на третьому курсі я вже складав усі іспити (навіть філософію) латиською мовою. Завершилося наше навчання 1993 року в уже незалежній Латвії. Щоправда, увесь курс навчання пройшло лише десятеро осіб.
Потім я ще з 1995 по 1997 рік навчався на магістратурі на кафедрі славістики, а через два роки вступив на докторантуру. 2005 року я захистив дисертацію на тему «Російський срібний вік і Українська поезія кінця ХІХ, початку ХХ ст.». Паралельно я викладав в Латвійському університеті українську мову й літературу.
- Добре вивчати іноземну мову, коли перебуваєш у відповідному мовному середовищі…
- З Ригою це далеко не так, адже латишів там мешкає менше половини. На вулицях, особливо в нових районах, де був наш гуртожиток, рідко коли почуєш латиську мову. Але я прийшов до латиської мови через літературу, почав дуже багато читати. А щоб практикувати усну мову, я на другому курсі попросив, щоб мене поселили в кімнату до латишів. Так я міг чути цю мову, спілкуватися, набиратися навиків. Без особистої ініціативи ти нічому не навчишся.
- Ти потрапив до Латвії в надзвичайно цікавий період її історії. Адже наприкінці 80-х років країни Балтії йшли в авангарді здобуття незалежності. Ти якось долучився до цієї справи?
- Звісно долучився! Хоч я й був далеким від політки, але як людину молоду мене цікавили всі ці демократичні рухи. Я постійно долучався до різноманітних акцій протесту, причому виходив на них з нашим українським прапором.
- Від кого мали б захистити ті барикади?
- Барикади почали будувати після відомих подій у Вільнюсі із захопленням телецентру російськими військовиками. У Ризі за допомогою барикад блокували підступи до стратегічних об’єктів: Сейму, міністерств тощо. Деякі барикади будувалися навіть біля помешкань міністрів, оскільки існувало побоювання, що їх буде арештовано чи фізично знищено. Для будівництва барикад використовували машини, трактори, мішки з піском. Але, на щастя, барикади не пригодилися. Був лише напад ОМОНу на Міністерство внутрішніх справ Латвії, була справжня стрілянина з автоматів, загинули не тільки міліціонери, а й цивільні люди, навіть діти. Для пам’яті про ту подію на Міністерстві законсервували кулі, котрі залишилися в стінах будівлі.
- Водночас ти пропустив виборювання Незалежності в Україні.
- Я б цього не сказав. Приміром, мені довелося видати одне число відомої в Україні газети «Трибуна». У Львові її розповсюджували «на клумбі». У тому числі була програма В’ячеслава Чорновола, коли він балотувався до Верховної та обласної рад. Тож до мене, студента, в гуртожиток приїздив сам Чорновіл. Я був технічним редактором газети, а пан В’ячеслав давав свої настанови, як має виглядати газета. Я готував матеріали, друкував їх на друкарській машинці.
- У Ризі ти також працював в українській школі. Як вона там виникла?
- Спершу на хвилі національного відродження на зламі 80-90-х років було створено недільну українську школу, яка 1991 року переросла в загальноосвітню й отримала державне фінансування. Водночас виникли й інші національні школи: білоруська, польська, єврейська, естонська тощо. У школі я викладав латиську мову й літературу. Викладав також народознавство, це був мій основний предмет, я дуже його любив. Я намагався об’єднати латвійське й українське народознавство, історію, побут, шукав паралелі, аналогії, порівнював. Цим я зміг зацікавити й дітей.
- Тим не менше, два роки тому ти вирішив повернуться до Львова.
- Серцем і душею я завжди був тут. І це було лише питання часу, коли я повернуся.
- Перекладати латиську літературу ти почав, ще навчаючись в Латвійському університеті. Що ти вже встиг перекласти за весь цей час?
- Дуже багато: починаючи з фольклору й закінчуючи сучасними поетами. Перекладав поетів-класиків, зокрема Райніса, Едвартса Вірза, Кнутса Скуєнієкса, Ґерманіса Марґерса-Маєвського, Яніса Балтвілкса тощо. 1996 року я видав латвійсько-український розмовник. Я добре запам’ятав рік, бо саме тоді ж народився мій син.
- Я вже чув, що незабаром має вийти твій переклад латиських дайн. Як би ти пояснив українському читачеві, що таке дайни?
- Ну, чимось вони схожі на коломийки, щоправда, зміст їхній далеко не завжди веселий. Дайни хоч і короткі – лише чотири рядки – але це цілий народний епос, цілий світ. Дайни оспівують усі стадії життя людини від народження до смерті. Наприклад:
Біг по стежці Бог маленький
У сорочечці, босоніж.
А назустріч бігла мати,
Обняла своє дитя.
Здавалося б, слів небагато, але скільки сконцентровано в них змісту. Чи ще:
Боже, що ж буде тоді,
Коли ми помремо всі?
Їсти хто твій хліб буде,
Хто тя, Боже, пом'яне?
Парубче, ти на мені,
Під тобою ж я лежу;
З Богом розмовляю я,
Ти ж у пекло заглядаєш.
А бувають навіть доволі відверті, як от:
Пособила хлопцю я,
Як могла, допомогла:
Своє озерце віддала
Покупати стригуна.
Саме через ці дайни можна зрозуміти душу народу. Багато латишів досі в душі сповідують язичництво. Їх єднає прадавня символіка, яку постійно використовують в обрядах і звичаях, а також пантеон прадавніх богів: богинь долі та життя – Лайми та Мари, Перконса зі своїми синами та Сонця зі своїми доньками. Тож у цьому народі живе не лише історична, а й міфологічна пам'ять.
- Як точно називатиметься книжка й коли вона вийде у світ?
- Книжку «Дайни: Латиські народні пісні» видавництво «Астролябія» має видати вже у серпні, щоб встигнути до Форуму видавців.
- Що ще у твоїх перекладацьких планах?
- Маю намір створити малу антологію латиської поезії, передовсім мене цікавить ХХ століття. Укладаю великий латисько-український словник.
Водночас я працюю зараз над п’єсою відомого латвійського письменника Райніса «Йосип і його брати» за біблійними мотивами. П’єса надзвичайно цікава, це таке трактування відносин особистості з масами, трактування проблеми зради, трактування історичних подій на тлі актуального часу, в якому жив Райніс, а це початок ХХ століття. Райніса можна порівняти з нашим Іваном Франком, він – теж передовсім філософ, а тоді вже письменник.
- Ці переклади ти робиш на замовлення видавництв чи якихось фондів.
- Ні, я перекладаю виключно тих, хто мені подобається і що мені подобається. На замовлення я не працюю принципово.
- Це, звичайно, шляхетно, але ж для видання книг потрібні кошти й часами немалі. Де ти їх знаходиш?
- Часто мені допомагають спонсори. Наприклад, видання книжки дайн мені профінансували мій колишній однокласник, а нині бізнесмен Олександр Свіщов і вже згаданий Володимир Гарцула. Видати переклади Івана Франка латиською мовою допоміг мені голова Об’єднання українців Латвії Володимир Луговський, нині, на жаль, уже покійний.
Інколи вдається отримати грант. У Латвії трохи простіше подаватися на європейські гранти, в Україні з цим складніше, але теж можливо. Утім перед цим я повинен вже мати певні напрацювання, аби репрезентувати проект.
- Ти вважаєш, що українського читача може зацікавити латиська література?
- Я сподіваюся на це. Звичайно, нині латиська література особливого успіху в Україні не має. Така сама ситуація у Латвії з українською літературою. І не тому, що її там не знають. Після здобуття незалежності латиші отримали відкриті кордони, зокрема й до світової літератури, й ніхто з них не бажав повертатися до творів колишніх радянських республік. Чому? Бо що в часи СРСР вони читали з української літератури – те, що взагалі не витримує критики. Що ми читали з латиської літератури – таке саме. Тому й досі відповідне ставлення. Тому конче треба докорінно змінити такий стан справ.
Довідка ZAXID.NET
Юрій Садловський– поет, перекладач, доктор філології. Народився у Львові 6 травня 1970 р. Від 1988 р. і до 2009 р. навчався, жив і працював у Латвійській Республіці. Донедавна викладав української мову та літературу на філологічному факультеті Латвійського Університету, а також був учителем латиської мови та літератури у ризьких середньоосвітніх закладах.
Член Спілки письменників Латвії та Асоціації українських письменників, а також член Міжнародної асоціації франкознавців і член Правління Об’єднання українських товариств. У минулому – редактор літературного-мистецького журналу “Стоки” та дитячого часопису “Ляля” (м. Рига). Ініціатор, організатор проведення різних міжнародних конференцій, семінарів, літературних заходів у Латвії та Україні. Автор багатьох поетичних збірок, а також укладач першого „Українсько-латиського розмовника”.
Зараз живе і працює у Львові.