27 листопада 2018 року – 100 років від дня народження чинного президента Академії наук України Бориса Патона. Ювіляра привітала сама академія наук, її президія та профспілка, Верховна Рада України, президент України тощо. Напевно, для когось це виглядає велично: одного року відзначати 100-річчя Національної академії наук і 100 років її чинного президента.
А 2020 року академія наук відзначатиме 102 роки існування, і її президентові, якщо пощастить, теж буде 102 роки. Термін поточного контракту Бориса Патона закінчується 2020 року. Якщо Борис Патон буде ще живим і при здоровій пам'яті, то його президентський термін, можливо, буде подовжений ще. І знову, якщо їм також всім пощастить, Верховна Рада, президент, президія академії, профспілка академіків, слюсарів і прибиральниць академії наук знову у 2020-му надішлють привітання ювілярові.
Мої вітання ювіляру як людині теж. Але я заявляю, що це ганьба і смерть української академії наук, коли чинному президентові, саме чинному, котрий «рулить» «розвитком» української науки, виповнилося 100 років. Такий вік чинного президента академії найкраще свідчить про сучасний стан академії і науки в Україні загалом. Нічого не маю проти Патона як «почесного президента» з огляду на його досягнення сімдесятирічної, п'ятдесятирічної і сорокарічної давнини, які перераховані в його офіційній біографії. Але якщо чинному президентові 100 років, а його заступники й оточення трохи «молодші», то це означає, що в Україні, з погляду розвитку науки, не академія наук, а академія зомбі від науки. У зомбі можуть бути досягнення в минулому, але, на жаль, вік і старіння неминуче приводять багатьох людей у стан маразму і зомбі. А ті, хто цього зміг уникнути, неминуче змінюються, і в більшості випадків – не в кращий бік. Тому є достатньо підстав сказати, що 27 листопада насправді був не 100-літній ювілей живої української науки, а ювілей академії мертвої або вмираючої науки. Вітаю вас, нас і ще раз усіх нас із цим цвинтарним ювілеєм.
Чинному президенту академії Борису Патону – 100 років. Як випливає з біографій на сайті академії, його заступникам, першим віце-президентам – 79 і 82. Другим заступникам, віце-президентам – 72, 70, 67. Академікам-секретарям, керівникам наукових підрозділів академії – 80, 80, 71, 73, 68, 78 , 68, 71, 70, 75, 80, 68, 68 і 78 років. Академікам-керівникам регіональних наукових центрів – 80, 66 і 68 років. Академікам членам президії академії – 73, 77, 68, 71, 82, 78, 80, 78, 60, 58, 71 і 72 роки. Академікам-радникам президії академії – 87, 77, 87, 83, 85, 82, 81, 88, 82, 77, 82, 85, 93 і 75 років. Це гірше навіть за брежнєвське політбюро пізнього періоду з її живими зомбі. Брежнєв згас ментально і помер у 76 років, його послідовник Андропов – у 70 років, а ще один представник їхнього кола перед появою «молодого» Горбачова, Черненко – у 74 роки.
Радянська влада була жорстокою і нелюдською, але принаймні за часів юності і зрілості Бориса Патона була в чомусь ефективною. Того ж Патона призначили на посаду президента Академії наук України, коли йому було 44 роки і, судячи з його офіційної біографії, він, найімовірніше, зміг щось зробити саме тоді. Але чи стукнуло б у голову Політбюро і ЦК КПРС тримати на посаді 100-літнього президента наук? Можливо, це було б занадто навіть для 1970-х і початку 1980-х років, коли Політбюро і ЦК КПРС самі стали перетворюватися на збіговисько одержимих збереженням влади дорослих маразматиків.
Я проти обмежень і дискримінації за віком. Якщо вчені та викладачі зберігають здоровий глузд і можуть працювати, – вони мають право працювати і їм треба давати таку можливість. Вони можуть викладати, але не управляти і диктувати свою волю молодшим поколінням. Є такий інститут для ветеранів від науки, як почесні директори, почесні академіки, дійсно почесні. Спільнота науковців стає тільки ефективнішою, коли всі його шари складаються з представників усіх активних поколінь.
Коли я був на першому курсі університету, мені пощастило потрапити в семінарську групу з історії Київської Русі академіка історика Бориса Рибакова. Йому було 88 років, у нього був ясний розум, живий інтерес до науки і життя, його семінари були дійсно круті. Але в цей час він уже був просто почесним директором Інституту археології. Я також ходив на лекції з риторики філолога Андрія Козаржевського, котрому було 75 років, і це були найяскравіші події на факультеті. До самої смерті в 77 років він очолював кафедру древніх мов МДУ. Але вік є вік, і я пам'ятаю, як на кандидатському мінімумі у 2002 році ми сім разів слухали одну і ту саму лекцію з філософії ветерана кафедри філософії, яка починалася з різних місць, і часто було неможливо розібрати, що говорить лектор. Але її варто було слухати, оскільки в перервах лектор іноді розповідав, як він спілкувався і дискутував із Сартром та переказував дискусії з філософії між радянською делегацією й одним з нунціїв Ватикану в 1950-х роках.
Спілкування з такими викладачами і вченими – величезна цінність для студентів і науковців. Але спілкування саме як вчених з вченими, спілкування майбутніх і молодих фахівців зі старшими. А ситуація, коли 100-річний учений і когорта його 70-80-літніх «дітей» обіймають чиновницькі посади, і тільки вони визначають, як розвиватиметься наука в Україні,– просто дурість і злочин для України.
Наука й освіта для України не менш важливі, ніж армія, бізнес і державна інфраструктура. Ви можете уявити, щоб зараз на чолі української армії був 100-річний генерал? Або Генштаб України та командири бригад і батальйонів всі мали по 70-80 років? А можете уявити керівника залізниці в 100 років і всіх начальників, навіть машиністів по 70-80 років? Ви довірили б себе такій залізниці, якби у вас був вибір? Що чекало б країну з таким керівництвом? Відповідь тільки одна – смерть, цвинтар і крах. І цілком очевидно, що очікує українську офіційну науку за такого керівництва академії наук – тільки смерть. Тому, на жаль, скоро після неминучого відходу Бориса Патона почнеться низка поховань президентів Національної академії наук, і це будуть регулярні головні події «наукового» життя «науки» в Україні.
Національна академія наук України в тій формі, яка існує зараз, рівнозначна офіційній політиці держави щодо забезпечення більш-менш комфортної смерті науки в Україні. У найкращому випадку від української науки скоро залишаться кілька бібліотек та архівів. Їх збереження – мабуть, єдиний головний позитивний результат активності Академії наук зараз. Ще збережений авторитет академії не дозволяє повністю відібрати її будівлі і до решти розікрасти її документи і книги. Хоча процес йде і зараз. А в усьому іншому Національна академія наук України, зрештою, і вся наука в Україні фактично чимраз більше перетворюються на відділення Байкового, Личаківського та інших кладовищ. І що далі, то менше між ними різниці.