Жоден федеральний канцлер Німеччини так не знеславлював своє ім’я, як Ґергард Шрьодер. Звісно, якщо винести за дужки Адольфа Гітлера як абсолютно екстраординарний випадок. Згадати про Шрьодера нині нас змусили дві події. Перша: ексканцлер відсвяткував свій ювілей – 80 років. Друга: завершився судовий процес за його позовом до газети Bild через опубліковане ще 2020 року інтерв'ю з російським опозиційним політиком Алєксєєм Навальним, який у лютому цього року загинув у російській колонії.
Отже, 80-літній ювілей. Така подія в житті будь-якого іншого, все ще живого ексканцлера (наразі, окрім Шрьодера, на цьому світі з канцлерів залишилася тільки Анґела Меркель) була б підставою для гучного народного святкування. Та не в цьому випадку. На початках політичної кар’єри Ґергарда Шрьодера все вказувало на те, що й він міг стати політичним кумиром для німців. Свого часу його навіть шанобливо називали «онуком Віллі Брандта». А Віллі Бранд для німців був ледь не канонізованим святим, особливо для прихильників соціал-демократії.
Мало хто знає, що Шрьодер міг добитися не менших успіхів у царині футболу. В юності він був доволі здібним футболістом, зіркою районної ліги. Він навіть встиг здобути собі футбольне прізвисько (а це вже ознака визнання), його називали Ґергардом «Нивою» (Acker) Шрьодером. Чому саме таке дивне псевдо? Бо він тоді напрочуд наполегливо працював, завжди боровся і ніколи не віддавав м’яча. Тобто отримав таке прізвисько за впертість у позитивному сенсі слова.
Саме ця впертість дозволила йому досягнути неймовірного життєвого успіху. Виходець зі скромної німецької родини (його батько в момент народження Ґергарда як солдат Вермахту перебував на східному фронті, так і загинув, не побачивши сина) видерся на політичний Олімп, ставши лідером найпотужнішої в економічному плані держави в Європі.
У Німеччині ходить така чутка, а може й бувальщина, що десь наприкінці 1960-х років Ґергард Шрьодер, який на той момент був одним з лідерів молодіжного крила СДПН, після хмільної вечірки в Бонні видерся на браму офісу федерального канцлера, а цю посаду тоді обіймав християнський демократ Курт Ґеорґ Кізінґер, і волав: «Я хочу туди!», – аж поки поліціянти не зняли його з воріт. Тож він чітко поставив собі ціль і, як у футбольній практиці, методично йшов до її досягнення.
Хоча ця легендарна впертість Шрьодера була доволі специфічною. Люди, які спостерігали за його кар’єрою вже, так би мовити, у вищій політичній лізі, стверджують, що як політик він ніколи не дотримувався суворих принципів. Він завжди залишався гнучким і чітко звертав увагу на настрої в країні. Саме така гнучкість і тримання носа за вітром і вивела його до звитяги. 1998 року йому вдалося стати кандидатом у канцлери від СДПН, перемогти легендарного Гельмута Коля й нарешті обійняти омріяну посаду.
Шрьодерові досить поталанило з періодом канцлерування. Німеччина нарешті вийшла з кризи, спричиненої об’єднанням, коли сотні мільярдів ще тоді марок доводилося вкладати у відбудову східної частини країни, тобто колишньої НДР. Модернізовувати інфраструктуру, заново створювати господарку, відбудовувати житловий фонд. Усе це за вісім років встиг зробити уряд ХДС/ХСС під керівництвом Коля.
Так що Шрьодер прийшов на все готовеньке. Але це йому не допомогло, економічне падіння за його врядування спричинило значні соціальні проблеми. Популярність його соціал-демократичної партії почала стрімко падати. Так що 2005 року Шрьодерові довелося піти в дострокову відставку.
І до політичної діяльності він уже не повертався, бо отримав значно привабливішу пропозицію від російського лідера Владіміра Путіна – стати провідним нафтогазовим лобістом Росії в Європі. З відповідним, звісно ж, матеріальним заохоченням.
А розкішне життя Шрьодер ох як любив, можливо, навіть більше за владу. І жінок прагнув лише молодих, тому й розлучався раз за разом. Востаннє він одружився в 74-річному віці з кореянкою Кім Со Йонг.
Хоча, як жартують німці, пріоритетним супутником життя Шрьодера давно став Владімір Путін. І от саме в стосунках з ним ексканцлер знову набув тієї юначої впертості. Зухвала й непатріотична вірність колишнього канцлера всесвітньо визнаному масовому вбивці, чиї медійні хунвейбіни відкрито погрожують Німеччині знищенням, ущент дискредитувала його в Західному світі. Чому він так вчепився за цього кремлівського злочинця, щодо якого навіть видано ордер на арешт Міжнародним трибуналом у Гаазі? Відповідь напрочуд банальна: Путін купив його з усіма бебехами.
І тут варто перейти до другої події – до суду за позовом Шрьодера. Позов до земельного суду в Гамбурзі на популярний таблоїд Bild він подав ще в жовтні 2020 року. Пригадуєте, саме тоді отруєний «Новічком» Навальний проходив курс лікування, а потім реабілітації в берлінській клініці Charité. Журналісти газети скористалися нагодою і взяли інтерв’ю в провідного російського опозиціонера. Мова в ньому зайшла і про Шрьодера.
«Шрьодер був канцлером наймогутнішої країни Європи. А тепер він – хлопчик на побігеньках у Путіна, який захищає вбивцю», – заявив тоді Навальний. Він також сказав, що, на його особисту думку, основану на багаторічному вивченні «Роснефти» і «Газпрому», Шрьодер може отримувати в РФ таємні платежі. «У мене немає документа, на якому чорним по білому написано: ось, пане Шрьодер, ваш портфель, набитий грошима. Але у мене немає жодних сумнівів, що Шрьодер отримує таємні платежі», – наголосив російський опозиціонер.
Ґергард Шрьодер, звісно, назвав тезу про таємні платежі «свідомо хибною». У позові він зажадав у судовому порядку заборонити поширення тверджень Навального.
Знаменно, що суд оголосив своє рішення, де йдеться про відмову в задоволенні позову, ледь не на саме Шрьодерове 80-річчя. Тож тепер його можна називати «хлопчиком на побігеньках у Путіна», не боячись судового переслідування.
А ексканцлер таки залишить по собі певний лексично-політичний спадок – термін «шрьодеризація». Ним тепер позначатимуть конкретний вид політичної корупції – продажність європейських політиків за російські нафтогазорублі.