Навесні 2014-го українське суспільство, зіткнувшись із донбаським сепаратизмом, пережило справжній шок – чудисько було «обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй». Але за три роки ми непогано вивчили це явище і навчилися з ним боротися, причому не лише на фронті, але і в тилу. Принаймні за сепаратистську пропаганду тепер можна отримати не лише копняків від небайдужих громадян, але і реальний тюремний строк.
Але для того, щоб надійно убезпечити Україну від розвалу, недостатньо заблокувати російські соцмережі, ввести візовий режим з РФ і заборонити УПЦ МП. Бо насправді ґрунт для сепаратизму створюють не лише російські провокатори, але і патології самої української держави.
Донбаський урок
Занепад української державності на Донбасі почався задовго до того, як над Луганськом та Донецьком замайоріли триколори. Вочевидь, коріння сепаратизму слід шукати у 1990-х, коли регіон охопила «чорна лихоманка», тобто нелегальний видобуток вугілля. Масштаби явища вражали: кількість копанок на Донбасі оцінювали у декілька тисяч. Саме в ці копанки і провалилася державна влада. Боротися з цим явищем не вистачало ані ресурсів, ані бажання – державні структури просто змивало корупційними потоками, що виривалися з цих вугільних «дірок» і розтікалися аж до самого Києва. Так у регіоні утворилася альтернативна система влади, представлена криміналізованим бізнесом.
Сприятливий фон створювала економічна криза, яка на Донбасі обернулася деіндустріалізацією. Реструктуризація вугільної галузі, розпочата у 1996-му, виглядала пристойно лише на папері – на практиці сотні тисяч людей опинилися без роботи. Про масштаб свідчать цифри: якщо у 1991-му у вугільній галузі України працювало 870 тисяч осіб (1\8 від загального населення краю), то у 2007-му лишилося 230 тисяч. Ще кількасот тисяч людей викинуло на вулицю масове закриття великих заводів. В результаті на Донеччині та Луганщині з’явилися цілі депресивні зони, звідки втікали всі, хто мав бодай мінімальну можливість. Ті ж, хто залишався, через кілька років животіння були готові стати камікадзе – так у нас називали робітників копанок.
З гуманістичної перспективи це була трагедія цілих поколінь, а з політичної – величезна тріщина у фундаменті нашої державності. Фактично, сотні тисяч громадян України отримали досвід життя без держави, а точніше – поза її інститутами. Політика, громадянське суспільство, культурне життя – все це існувало десь далеко, у паралельній дійсності. А навколо були розруха і копанка-годувальниця. Після сепаратистського перевороту для цих людей мало що змінилося – хіба що «братки» тепер стали носити шеврони невизнаних армій, а над місцевою радою майорить інший прапор. А окрім цих нещасних, були ще мільйони інших, котрі бачили нездатність української держави ані налагодити нормальне життя, ані здійснювати свою владу.
Ахілесові п’ятки України
Саме досвід 1990-х навчив Донбас не сприймати київську владу всерйоз: як то кажуть, «Бог высоко, царь далеко», а ми тут якось самі по собі. І влада, на жаль, постійно підживлювала це відчуття. Коли сепаратистська вакханалія 2004-го пройшла без жодних наслідків для її організаторів, це було прочитано як вияв слабкості Києва, а не його готовності до компромісів. Коли у 2008-му до Луганська приїхала виставка «УПА. Історія нескорених», котру підготували СБУ та новостворений УІНП, місцева «вата» просто заблокувала будівлю СБУ (!), де виставлялися матеріали. Ні вони, ні блокувальники української бронетехніки у 2014-му не були відчайдухами – просто в українських військових та СБістах вони не бачили реальної сили. Тож російській агентурі достатньо було просто піднести сірника.
На жаль, випадок Донбасу – зовсім не прецедент, а скоріше – найбільш яскравий приклад. Як свідчить історія, держава може не лише провалитись у копанки, але і загрузнути у болотах бурштинового клондайку. Поки у Києві роблять гучні заяви, бурштинові браконьєри вже встановлюють на дорогах власні блокпости й успішно відбиваються від втручання силовиків. Які висновки робить з цього місцева людність, здогадатись неважко – вони нічим не відрізняються від того, що думали собі люмпени Донбасу і тамтешні напівкримінальні бізнесмени. І російська агентура вже промацує ґрунт – у Рівному вже роздавали листівки з символікою місцевої «народної республіки». Зрозуміло, що проросійські настрої на Волині не настільки сильні, як на Донбасі, проте сепаратизм може існувати не лише під триколором. Якщо в українському тилу з’являтимуться непідконтрольні Києву території, це влаштує Москву незалежно від кольору їхніх прапорів.
У цьому сенсі закарпатська контрабандистська мафія є набагато серйознішим джерелом сепаратистської загрози, ніж так званий русинський рух. Бо поки русини мляво добиваються визнання в ООН, контрабандисти беруть під контроль цілі ділянки державного кордону і нарощують збройну міць, достатню для зіткнень із «правосеками». Ну а про те, наскільки глибоко кримінал проник у місцеву владу, може розповісти хіба що Геннадій Москаль, але і в його заявах останнім часом сильно поменшало ентузіазму.
Тож сепаратизм не завжди починається з чужих прапорів та політичних програм – іноді він визріває приховано, у площині аполітичного криміналу, котрий роз’їдає державні механізми – а вже потім їх легко заступають окупаційні структури. Питання в тому, наскільки добре це усвідомлюють у Києві і який запас міцності ще має українська держава.