Нещодавно в Клубі шанувальників Галичини відбулась лекція про Александра Ґранаха – актора з галицьким корінням і світовою славою. Розповідала Ольга Лідовська, керівник програми «Музей» при ВЄБФ «Хесед-Ар’є».
Ольга Лідовська
Про Александра Ґранаха в українців з’явилась нагода довідатись більше, ніж було інформації у куцих статтях в Інтернеті, завдяки київському видавництву Жупанського та перекладачці Галині Петросаняк, внаслідок співпраці яких у 2012 році світ побачив автобіографічний роман актора «Ось іде людина». Спогади закінчуються 1920-ми роками, але з розповіді Ольги Лідовської дізнаємось і про наступні події у житті Ґранаха.
Александр Ґранах
Народився Єссая Шайко Ґронах 1890 року в селі Вербівці Городенківського району на Івано-Франківщині у багатодітній єврейській сім’ї, про яку він не раз із теплом згадував у романі: «Мої батьки жили у селі Вербівці й мали вже восьмеро дітей. Життя було важке, особливо для мами. Вона стала для батька всім: дружиною, коханою, щороку народжувала дитину, була ґаздинею, сама варила й пекла, прала одяг, коли приходив покупець – продавала у крамничці, копала город, та не заради квітів, а заради картоплі, капусти, цибулі й гарбузів… Щомиті прибігав лобуряка, смикав за спідницю й вимагав: «Їсти!». Правда, старші діти допомагали піклуватися про менших, утихомирювати їх, носити на руках, годувати, мити, одягати й роздягати, вкладати до сну, а іноді й лупцювати. Та все навалювалося на неї, на маленьку маму: вона крутилася цілий день, вставала з курми й останньою зморена падала в ліжко. Усе господарство з десятьма домочадцями проходило через її руки, і головним її клопотом завжди було те, що в домі постійно не вистачало їжі. <…> Попри це, наше дитинство було багате на пригоди й ігри, які ми б не поміняли на найстрокатіше та найкращі дитячі кімнати. Ми копали в саду, будували хатки із соломи й глини, майстрували вози зі старих табуреток, і навіть сусідський молодняк, телята й лошата, мусили віддуватися за наші забави, ми впрягали у свої вози навіть качок і курей; із гарбузів вирізалися ліхтарі, собаки теж були співучасниками, лише коти й гуси ні – коти втікали, а гуси кусалися, дурні гуси! Не знаю, чи й тваринам усе це приносило таку ж втіху, як і нам, але ми були щасливі. Дорослі брати й сестри вдавали байдужість, але коли нікого не було поруч, приєднувалися до нас. А особливо по-справжньому в цих іграх любив брати участь тато…».
Після Ґранаха у сім’ї народилась ще одна дитина, і хоч старші діти підростали та покидали родинний дім, решті доводилось працювати все більше і важче. Коли стало зовсім сутужно, сім’я скористалась пропозицією роботи на фабриці сірників у містечку Сколе. У той час двоє братів уже самостійно працювали в різних містах, а найстарший залишився із дружиною і дітьми у селі. Через шкідливі умови на фабриці та підупале здоров’я усіх, хто там працював, батько прийняв рішення повернутись у Вербівці. Родина довго там не затрималась, звільнивши дім найстаршому братові, який натомість допоміг їм перебратись у Городенку.
У Городенці родина відкрила свою пекарню, а Єссая почав ходити в школу барона Гірша, яку «<…> годі було порівняти з хедером. У хедері було темно й брудно, а Шімшале Мілнітцер любив нас і говорив з нами, як із рівнею. У школі було світло й чисто, але вчителі ставилися до нас, немов до тварин, лупцюючи нас…». Перш, ніж піти на заняття, обов’язком хлопчика було встати о четвертій ранку, щоб закрутити для випічки певну кількість рогаликів. Оскільки більшість дітей завжди були голодними, великих прибутків пекарня не приносила.
Йшов час, і Абрум, один із старших братів, який жив у Лемберґу, запросив батька на весілля. Повернувшись, той привіз із собою фото та найкращі враження, якими щедро ділився у розмовах з дітьми: «<…> розповідав чудеса про гарну Абурмову дружину, про те, який великий Львів, і про те, що Абрум торгує овочами й спілкується із солідними людьми, й ніхто там не кличе його на прізвисько, ніхто не сміється з того, як він говорить, усі люди живуть між собою дружно і заробляють краще, кожен зайнятий, ніхто не має так багато часу, щоб пліткувати один про одного й глузувати один з одного, як у Городенці». Після батькових розповідей Єссая чотири рази втікав із дому, усюди наймаючись пекарем. Вперше він подався у Коломию, вдруге - у Заліщики, втретє вирушив у Станіславів, звідки його забрав до Львова брат Ляйбці: «Раптом замість телеграфних стовпів і дерев за вікнами потяга з’явилися будинки. Одягнувши пальто і капелюха, мій брат мовив: «Ну от, ми під’їжджаємо». І ми прибули на велику залізничну станцію Лемберґ-Львів, у столицю Галичини. Тут панує метушня й гармидер. Сотні людей виходять й заходять у потяги, товпляться, гукають носіїв, які возять візки з валізами. Локомотиви дихають, пихтять, дмухають, пищать, свистять. Заклопотані люди носяться в різні боки – і ось! Посеред цього безладу до нас наближається гурт, сміючись і махаючи, йде нам назустріч. Це мій старший брат Абрум, теж елегантно одягнутий, із дружиною й дорослими дітьми, а з ними білявка Шейнделе – наречена Ляйбці. Усі кидаються мене обіймати. <…> З вокзалу ми всі прямуємо до хорошого ресторану, де старший брат замовляє чудову їжу: фаршировану рибу й печеню з гуски. Ми їмо й п’ємо, як великі багатії в Городенці в найбільші свята. <...> Ляйбці пішов зі мною до крамниці. Ми купили тканину на костюм і взяли пальто навиплат. Наступного тижня я був одягнутий, як ще ніколи в житті. Мені зробили іншу зачіску. Кучері на правій скроні <…> були принесені в жертву, а ще я відмовився від ходи з колиханням стегнами. Нова людина в новому місті, у новому оточенні починає нове життя».
У Львові відбулась ключова подія у житті Александра Ґранаха – він вперше відвідав театр. Захоплений настроєм і виром театрального життя Ґранах пообіцяв собі стати його частиною: «<…> одного вечора ми пішли до театру. І тут раптом переді мною постало щось, чого я не міг порівняти ні з чим досі баченим, чутим і пережитим. Бо тут я відкрив зовсім інший, невідомий, новий світ. Уже самі приготування! «Похід» у театр! <…> Ціле життя у трьох коротких годинах! Багато життів! Що за велика, реальна, більш ніж справжня дійсність! Ми, бідні люди, живемо й помираємо, і так триває від покоління до покоління! Убогі залишаються вбогими, багаті – багатими, погані – поганими, а добрі – добрими! Але тут, перед твоїми очима за короткі години люди й світи змінюються, змінюється все життя! Що за чарівне диво!!! Ще не все поміщається в моїй голові! Але яким незначним раптом здається мені все, що я пережив! Життя триває вже багато років, а я все ще на початку. Усе тягнулося так повільно й болісно. Але тут, за три короткі години добрі люди стали лихими, бідні – багатими, молоді – старими, погані отримали кару, а добрим воздалося. Ця справедливість! Ця рівність! Цей баланс! Ці розумні розмови! Це чудове життя! Та навіть смерть тут прекрасна! Ось світ, до якого я належу! Тут я хочу жити, тут я хочу говорити, кричати, грати, розповідати про свою цікавість, про свої мрії!..».
Зі Львова Александер Ґранах вирушає далі, ніж будь-коли раніше – через Краків у Берлін, де знову влаштовується на роботу в пекарню. У школі барона Гірша він вивчив кілька мов – українську, польську, угорську та німецьку, що дозволило йому не почуватися у Німеччині чужаком і зробити перші спроби у акторському ремеслі. Звичайно, його рівень володіння німецькою був дуже далеким від необхідного акторові, тому водночас із новою працею полірувальника домовин, яка займала пів дня, він вчився, а у 1909 році його прийняли у театральну школу Макса Рейнгардта – одного з провідних театральних діячів Європи. Згодом «Німецький театр», очолюваний Максом Рейнгардом, уклав з Александром Ґранахом п’ятирічний контракт.
У 1912 році Ґранах одружився, шлюб не був щасливим і потривав лише дев’ять років, з яких дуже незначний проміжок сім’я провела разом. Проте у цьому шлюбі народився син Ґад, із спогадів якого довідуємося багато фактів із наступних років життя Александра Ґранаха. Згодом Ґад Ґранах із матір’ю переїхав до Ізраїлю. На жаль, його мемуари поки не перекладені українською, хоча якраз із них відомо, що у 1920-х роках родина Александра Ґранаха, мати і його брати з сім’ями, перебрались у США, де так і не здобули достатку, але врятувались від лихоліть Другої світової війни.
Александр Ґранах з сином
Останньою перешкодою на шляху Ґранаха до акторського успіху були його криві пекарські Х-подібні ноги. Щоб їх виправити, він звернувся до лікарів «Карітасу» поблизу театру. Його оглянули і попередили, що ймовірність доброго результату операції – п’ятдесят на п’ятдесят. У випадку невдачі він би не зміг ходити. Ґранах погодився на цю операцію, кошти на яку дав його покровитель і любитель театру барон Герсдорф. У лікарні Ґранах увесь час під подушкою тримав револьвер, яким планував застрелитись, якщо б операція не вдалась. На щастя, зробити йому це не довелось.
Александр Ґранах повернувся у театр, який якраз розпочинав сезон 1913/1914рр., і в короткий час здобув популярність. Театральну кар’єру Ґранаха перервала Перша світова війна. Як громадянин Австро-Угорської імперії він мусив їхати додому і долучитись до лав австрійського війська. У 1916 році Ґранах опинився на італійському фронті, там потрапив у полон, звідти втік і після тижневої мандрівки Швейцарією повернувся в Австрію. Сподіваючись на доброзичливу зустріч у своїй частині, Александер Ґранах натомість отримав сувору догану за дезертирство та ув’язнення за суперечку з гауптманом. Вийшовши наступного дня з тюрми, Ґранах надіслав у військове міністерство розлогого та емоційного листа, у якому скаржився на пережиту несправедливість. За кілька тижнів справа набула розголосу і його викликали до суду за звинуваченням у дезертирстві. Відмовившись від адвоката, Ґранах взяв на себе оборону, і після двох засідань суд його виправдав.
У 1919 році Александер Ґранах повернувся у Берлін та отримав запрошення на роботу від Герміни Кьорнер, засновниці театру у Мюнхенському Домі актора. Тут він зіграв омріяну роль Шейлока з улюбленого роману Карла Еміля Францоза. У цей період він усвідомив, що вже не почуває себе австрійцем, водночас отримав український паспорт у щойно створеному посольстві.
У 1920 році Ґранах дебютував як актор німого кіно у стрічці «Кохання прийшло від циган…». Але не ця роль принесла йому популярність, а наступна – дивного агента з нерухомості у фільмі «Носферату. Симфонія жаху» (1922).
Александр Ґранах був відомою постаттю у громадському та політичному житті Європи, товаришував із провідними письменниками, акторами та режисерами. У 1933 році, коли до влади прийшов Гітлер, Ґранах, єврей із лівими політичними поглядами, утік до Польщі. Згодом його запросили у Радянський Союз. Однією з його найвідоміших ролей цього періоду була роль циганського барона у пропагандистському фільмі «Останній табір» (1935). У цей же час Ґранах працював у Київському єврейському театрі, також тут він себе виявив як талановитий публіцист. Спершу він не стримував захоплення державною ідеологією СРСР і своїм становищем – багатьма можливостями, чудовою роботою, високою зарплатою, проте згодом зрозумів непевність ситуації і недоліки радянської системи на власному досвіді. До дійсної, а не номінальної, роботи у єврейському театрі його не допускали, залишаючи вибір між російським та українським, але не володіючи російською мовою, Ґранах вибору фактично не мав.
У 1938 році актора заарештували і ув’язнили на Луб’янці. Причиною цього, ймовірно, стала особиста образа подруги Александра Ґранаха, яка звела наклеп на нього і повідомила НКВС, що він – німецький шпигун.
Існує кілька версій щодо порятунку Ґранаха з рук радянської спецслужби, і в усіх головною дійовою особою виступає письменник Ліон Фейхтвангер, який захищав інтереси німецьких акторів у СРСР і був особисто знайомий зі Сталіном. Згідно першої версії працівник НКВС, який допитував і бив Ґранаха, у якийсь момент оглянув особисті речі арештанта, знайшов лист від Фейхтвангера і, знаючи, ким є ця людина, облишив допитуваного в спокої. За другою версією, звільненню Ґранаха посприяла дружина Молотова, яка була єврейкою і також опікувалася його долею, адже товаришувала з ним. За третьою версією, дізнавшись про арешт актора, Ліон Фейхтвангер, не дуже сподіваючись на успіх, написав лист до Сталіна із проханням відпустити Ґранаха. Хто б не був його рятівником, але врешті Александер Ґранах вийшов з тюрми і за короткий час покинув Радянський Союз. Всупереч пережитим прикрощам Ґранах не втратив віри у ідеї соціалістичного державного устрою – системи безкоштовних шкіл, соціальної справедливості, що згодом неодноразово зазначав у своїй публіцистиці.
З СРСР Ґранах вирушив у Швейцарію до коханої Лотте Лівен, там він зіграв ще кілька ролей. У 1938 році емігрував у США. Досвід життя у Німеччині та СРСР став у нагоді Ґранаху-кіноактору, що виконував ролі то агента НКВС, то наглядача німецького концтабору. Останнє було вимушеним кроком - німецький акцент Ґранаха важко було викорінити. У Голівуді актор знявся у більш, ніж десяти фільмах, найвідомішими з яких були «Ніночка» з Гретою Гарбо (1939), «Кати теж вмирають» (1943), «По кому подзвін» з Інгрід Бергман (1943).
Кадр з фільму «Останній табір», 1935
Кадр з фільму «Ніночка», 1939
Наприкінці життя Ґранах написав автобіографічний роман «Ось іде людина», перекладений кількома мовами. У 2012 році, тоді ж, коли з’явився український переклад, було знято однойменний фільм режисерки Анґеліки Вітліх. Це кіно кілька разів демонструвалося в Україні: у Львові – в Центрі міської історії Центрально-Східної Європи (2012) та на фестивалі «Кінолев» (2013), у Києві – під час фестивалю «Молодість» (2013).
Помер Александер Ґранах 14 березня 1945 року у Нью-Йорку після невдалої операції з видалення апендиксу. Акторка Елізабет Бергнер, одна з шанувальниць таланту Ґранаха, яка емігрувала з Дрогобича на початку ХХ століття, у своїх спогадав писала: «У Дрогобичі я ніколи не була після війни, у всякому разі, ніколи до цього часу. Коли Александер Ґранах читав мені свої спогади, в очах у мене стояли сльози. Він обіцяв мені показати мені Польщу, і в першу чергу – Дрогобич, але до цього не дійшло. Він помер. Це було під час Другої світової війни…».
Джерела:
- Александер Ґранах. Ось іде людина. Автобіографічний роман / Пер. з нім. Г. Петросаняк. — Київ: Видавництво Жупанського, 2012. – 336с.;
- матеріали зустрічі.
Підготувала Юлія Корицька-Голуб