Що мають галичани-західняки до Великої України, яка їхня роль у сучасному національному проекті? Ці питання періодично виринали в інформаційному просторі, збурюючи дискусії, тональність яких різниться від «пасіонарності справжніх, незіпсутих совком українців» до «сепаратизму спадкових європейців на відміну від пасторально-православних східняків».
Події на Сході актуалізували проблему, яку зараз намагаються перетворити із західноукраїнської мухи на галицького слона. З одного боку, серед «західників» дедалі частіше лунає питання «за що вмирати на Донбасі?» (результати виборів на Сході і прохід в Раду колишніх регіоналів вкотре підживили ці тенденції). З іншого боку, не може не насторожувати завзяття, з яким тиражується теза про те, що три західноукраїнські області прагнуть приєднатися до ЄС, не чекаючи решти України. При цьому самі «галицькі сепаратисти» вкотре змушені вдаватися до пояснень у стилі «ви нас неправильно зрозуміли». Зважаючи на те, що ця тема буде підтримуватися доти, доки кардинально не зміняться українсько-російські стосунки (тобто вічно), вона заслуговує на ґрунтовніший аналіз.
Для початку варто зауважити, що ідея галицької окремішності має спільну рису із іншими «політичними» стратегіями сучасної України – акцентування на історичному досвіді як головному підґрунті та легітимізації своєї діяльності за допомогою історії. КПУ будувала світле майбутнє, «Оппо» блок «відроджує» промисловість середини ХХ століття, ВО «Свобода» гуртувала маси під прапором інтегрального націоналізму 30-х років, «Самопоміч» покликається на кооперацію часів «Маслосоюзу». Можна згадати і Царьова з його «історією як головною наукою сучасності». «Галичани» теж не пасуть задніх, покликаючись на історичний досвід західних українців, а конкретно – на ту його частину, яка вигідно контрастує із досвідом підросійської України. Мовляв, довгий період перебування у складі європейських державних утворень вніс свої корективи, що відображається на економічній структурі, електоральних вподобаннях і, як наслідок, європейських перспективах регіону.
Важко сказати, яка саме «історія» тут відіграє головну роль. Чи історія перебування в різних імперіях, чи історія членства сучасних діячів у колишній КПРС, в якій за ідеологію відповідали історики. Але тяга до контролю над «правдою про минуле» в орвелівському стилі притаманна багатьом українським політикам та громадським діячам. До Путіна, щоправда, цим багатьом все одно, на щастя, далеко.
Як це часто буває, нічого кардинально нового не вигадано і у випадку із «галицьким проектом». На початку ХХ ст. вже відбувалися схожі до нинішніх дискусії про долю галицьких українців. Відрізнялося, звичайно, історичне тло: українці конфронтували і воювали з поляками, а конфесійна належність (віровизнання) була одним із головних маркерів національної ідентичності. Тобто «віра» часто була тотожна поняттю «народ». На практиці це полягало в існуванні поляків римо-католиків, русинів греко-католиків і євреїв юдейського віросповідання. Для українців початку ХХ ст. як суспільства, що продовжувало перехід від нації «хлопів і попів» до модерного суспільства, позиція церкви та церковних ієрархів була дуже важливою. І питання, якою мала стати греко-католицька церква, фактично визначало, яким мав бути національний рух.
Прихильники «проєвропейського» табору в середовищі галицьких українців називалися «західники», на противагу «восточникам», які виступали за культурне зближення із православними братами-українцями з Буковини і Великої України. Оскільки греко-католицька церква, за визнанням сучасників, була «головною національною інституцією» українців, то і дискусії точилися головно довкола обряду, католицизму і ролі духовенства у суспільному житті. «Західники», яких фактично очолював Станиславівський єпископ бл. Григорій Хомишин, і «восточники», яких підтримував митрополит Андрей Шептицький, мали різні погляди на такі питання історії та культури, як «традиція Володимирового хрещення і вплив візантійської культури», дотримання Старого стилю у церковному календарі. А також щодо ролі церковної унії та козацьких повстань, Гайдамаччини і творчості Тараса Шевченка (як завзятого критика католицизму в Україні). Західники не сприймали гасла про витіснення поляків «за Сян», наполягаючи на потребі діалогу та інтеграції у загальноєвропейський культурний контекст, не бажали відмовлятися від так званих латинських запозичень в культурі. «Восточники» апелювали до традиції княжої Русі і православної культури як основи національної єдності українців по різні боки кордону.
Яскравою ілюстрацією того, чим відрізнялися позиції «західників» і «восточників», є критика Осипом Назаруком ідеології Дмитра Донцова. Автора інтегрального націоналізму редактор західницької газети «Нова Зоря» назвав «москалем з походження», чим і пояснив його «нахил до руїни всього, до похвалювання скритовбийства і т.п.» . «Західники» вважали російський народ, а заодно і частину українського (ту частину, яка населяла південні та східні «етнографічні границі») «напівазіатським через 200-літнє монгольське панування», що, відповідно, спричинило відсутність порядку, політичної культури, поваги до європейських норм поведінки і принципів суспільного устрою [Назарук О. Націоналізм Донцова та інші мишугізми. – Львів, 1934. – С. 13.]. Подібну позицію озвучував і сам єпископ Григорій Хомишин, який трактував східну християнську спадщину як чинник неминучого занепаду Церкви і суспільства загалом. Оскільки східно-християнська цивілізаційна модель, на його думку, себе не виправдала (Візантія деградувала і не змогла вистояти у боротьбі з мусульманським світом, а Російська православна церква фактично підкорилася світській владі – спочатку царській, згодом комуністичній), для української Церкви єдиним варіантом залишалася інтеграція в латинську традицію [Українська проблема. Написав для духовної і світської інтелігенції українського народу Григорій Хомишин Станиславівський єпископ. — Станиславів, 1932. — 190 с.].
Тепер, як і сто років тому, ідеї «західників» плавно підводять до думки, що галицькі українці змогли б інтегруватися в західноєвропейську сім’ю народів швидше без братів-наддніпрянців. Але говорити про це не пасує, тому мешканцям нашого регіону вкотре відводиться роль авангарду в поході/поверненні на Захід. Справа в тому, що, як і століття тому, основна маса галицьких українців (бо говорити про галичан як мультинаціональне чи навіть мультикультурне суспільство не випадало і не випадає навіть із великою натяжкою) будували свій національний простір виключно як частину загальноукраїнського. Сто років тому «західників» теж звинувачували в сепаратизмі і «розбиванні національного табору», а вони, майже як і тепер, стверджували, що їх неправильно інтерпретують.
У наш час питання конфесійної належності не є настільки актуальним (якщо мова не йде, звичайно, про «Русский мир» тов. Гундяєва). Натомість сучасним мірилом європейськості є ліберальні цінності, демократія, права людини. І знову ж таки, як і століття тому, більшість наших співвітчизників із трьох галицьких областей тяжітимуть радше до Східної України, аніж до загальноєвропейського простору. Лібералізм не переважить соборність, тим більше скріплену стількома смертями на фронті. Вибір, як не крути, потрібно буде робити спільно із Великою Україною.
Якщо вірити Тімоті Снайдеру і прийняти тезу про те, що ідентичність – це спільне уявлення про майбутнє, то ідентичність українців, зважаючи на події останнього року і результати парламентських виборів, сформована. Правду кажучи, «Опозиційний блок» можна було б сміливо перейменувати в «Русский блок», так було б чесніше. А результати голосування в Маріуполі чи Слов’янську свідчать, що «русский дух» там досі домінує, попри заяви оптимістів про важку спадщину тоталітарного режиму.
А для того, щоб бути авангардом України під час майбутніх євроінтеграційних процесів, «галичанам» для початку вартувало б меншу увагу приділяти історичному досвіду. Тим більше, що він є результатом не так доброї волі галичан, як їхньої вимушеної належності до інших держав. Потрібно самим провести декомунізацію (лівацькі гасла типу «взять и поделить» майно місцевих князьків і олігархів мають неслабку підтримку серед греко-католиків) та дерусифікацію (мова не лише про шансон в громадському транспорті, а про кліше і штампи типу «вікно в Європу», «слов’янські країни», «православна традиція»). І не треба переоцінювати власні можливості до самоорганізації порівняно із рештою України, тут не маються на увазі російські анклави на території України, а власне українські населені пункти, зважаючи на рівень комунальної господарки у галицьких містах і селах.
Водночас не варто плутати цінності з ідеологією. Ідеологія-то в нас, українців, одна, просто цінності в Галичині трохи інші (сім’я, подвір’я, церква, храмовий празник тощо). І в контексті побудови «Єдиної країни/Единой страны», а також через примусову міграцію населення із зони конфлікту наступ на традиційні галицькі цінності з часом посилюватиметься. Тому тим, для кого Галичина є чимсь більшим, аніж історико-географічне визначення, варто акцентувати свою увагу не на історичному досвіді, а на пошуку Modus Vivendi, котрий би забезпечив збереження цих цінностей у складі нашої країни. Без намагань «навернути на шлях істинний» решту українців.
P.S. Латвія, до речі, потрапила під панування Росії на початку XVIII ст. Тоді ж Російська імперія почала ліквідовувати самоврядування на території Східної України (Гетьманщині). Галичина потрапила під владу Москви в результаті Другої світової війни. Це про роль історичного досвіду як аргументу в дискусіях на тему «чому ми так живемо?».