Мабуть, через те, що не надто часто доводиться їздити потягами, їх люблю. Приваблює найперше, колорит. Плацкартні і загальні вагони – «невичерпне джерело характерів і сюжетів».
Я вже колись писав і про мандрівки з вагона у вагон в пошуках пива, яке провідники дістають з шафок у тамбурі, що закриваються на ключ, і про сусідів, які діляться неймовірними історіями своїх доль тощо. Безсумнівно, це смачна пожива для кожного письменника.
А проте, література відступає на другий план, коли в дію входить сама що не є реальність. «З кого збивати бабки на ліки, якщо застудився в потязі?» – це питання напівжартома ми з приятелем задавали один одному, повертаючись у ніч з третього на четверте лютого цього року потягом зі Львова до Франківська. Час відправлення: 23:10; сьомий вагон. Важко сказати, що всередині температура була плюсовою, а якщо й так, то «плюсів» дуже обмаль. «Якби таке трапилося в США, – ми продовжували, – то всі пасажири нашого вагону звернулися б до суду з позовами на залізницю». У нас про це можна хіба жартувати.
Холодний морозний вітер продував крізь щілини між вікном і стіною потяга. Спитавши провідника чи можна «щось з цим зробити», він відповів, що «вже все зробили». Більше питань не виникало. Залишилося лише попросити гарячого чаю і доливати до нього віскі, аби хоч трохи зігрітися, сидячи у застібнутих куртках і з капюшонами на головах.
Тепла пара піднімалася з філіжанки, розчиняючись в холоді, як і пара нашого дихання. І тут вже ані до поезії, ані до прози. Можна писати хіба гнівні публіцистичні відозви до начальника потяга, керівництва Укрзалізниці чи самого президента. Певна річ, подібні звернення ніхто не сприйматиме серйозно, якщо взагалі хтось сприйматиме. Себто не інакше, як лист в нікуди.
Дайте адресу Бога!