«Червоне коло, чорне свастя – це знак Сварога в небесах», – співається у марші СНПУ, тепер всеукраїнського об’єднання «Свобода». До появи у великій політиці «Свободи» праві українські партії традиційно декларували лояльність до «традиційних» українських християнських Церков: УПЦ КП, УАПЦ та УГКЦ.
Цим вони хотіли продемонструвати головну відмінність із радянським періодом, коли єдиним офіційним релігійним партнером для влади вважалася Російська православна церква Московського патріархату. В цьому полягала суть релігійного плюралізму українських «націоналістів», який дивним чином поєднував елементи консерватизму із гаслами відновлення «історичної справедливості». А більшість тогочасних світських, політичних заходів містила, як правило, елементи показної релігійності. Складається враження, що між «професійними патріотами», державними достойниками та церковниками існував якийсь неписаний договір, взаємовигідний усім.
Ця констеляція зазнала істотних змін з виходом на політичну арену «Свободи». І саме «свободівців» важко ідентифікувати на предмет їхньої конфесійності. Їхня риторика зводиться до соціального та національного, вони також часто говорять про збереження традиції, натомість про саму «традицію» відомо не так вже й багато. У програмі партії, розміщеної на офіційному сайті, питанню церковних стосунків виділено аж одне речення: «сприяти створенню єдиної Української помісної церкви з центром у Києві». Не зазначено, якою має бути ця, з маленької літери, церква, і чи повинна мати щось спільне із християнством – на відміну від західних «толерастів», свободівські ідеологи вирішили не заморочуватися із християнською спадщиною. Окрім програми, можна згадати передвиборчу риторику «Свободи», з якої випливає: а) партія не атеїстична, бо земля «своя, Богом дана»; б) «московським попам» не місце в Україні. Не густо, проте логічно. Поєднати традиційне для України християнство (а це, по ідеї – прощення, мир, любов тощо) із ультраправою риторикою всеукраїнського об’єднання не під силу навіть таким майстрам красного слова.
Стосунки крайніх правих і лівих із християнськими Церквами Європи пройшли довгу і складну історію. Не були винятком і політичні процеси на території сучасної Західної України. Причина цього лежить на поверхні – неможливість узгодити 10 заповідей із Декалогом українського націоналіста. Аби не вдаватися у розлогі історичні екскурси, можна навести цитату класика вітчизняного націоналізму Дмитра Штикала, чию працю «Над світом сяє хрест меча» (1936 рік) можна вважати підсумковою в контексті ставлення українського інтегрального націоналізму до християнства:
Для націоналіста – цебто визнавця націоналістичної релігії, – ціль і щастя людського життя лежить у віддані себе цілого своїй нації. А мораль націоналістичної релігії така: добре є все те, що є добре для нації, зле все те, що є зле для нації.
Тільки там, де затріумфує релігія новітнього націоналізму, тільки там могтиме тріумфувати релігія християнізму. Але під одною умовиною: що церква свідомо змагатиме наблизити себе до націоналізму…
Націоналізм вимагає віри в націю, а не в Бога.
І в цьому церква мусить йти плече в плече з українськими націоналістами і ніколи без них, а тим більше проти них.
Із приходом радянської влади радикальні націоналісти та їхні церковні опоненти опинилися по один бік спочатку барикад, а потім – колючого дроту. В найновіші часи Українська греко-католицька церква разом із офіційним статусом отримала і неофіційний – Церкви-мучениці, з’явилася примарна надія на створення Помісної православної церкви, а українські праві політичні сили вважали за правило доброго тону висловлювати підтримку «традиційним християнським Церквам».
Останні вибори показали повний провал такої «правиці». Виборці дедалі більше схильні підтримати радикальні дії для захисту «свого, Богом даного», не часто замислюючись, що в ці слова вкладають їхні обранці. Наприклад, ще одна теза із програми «Свободи»: «відроджувати традиційні українські свята». Для більшості українців традиційним є розуміння Великодня як воскресіння Ісуса Христа, натомість в ультраправих середовищах популярною є теза про відродження природи, традиційний обрядовий цикл давніх слов’ян. Культивується розуміння української традиції як давніх звичаїв із пізнішим нашаруванням християнського вчення. При цьому ці «нашарування» не завжди сприймають позитивно. На форумі сайту «Свободи» (який, до речі, ретельно модерують), окрім розмов про наступ російського православ’я, активно дискутують про «ворожу природу християнства». Ось класична цитата:
Тому я зняв і викинув на смітник з себе хрест, на якому прицвяхований жид, який вже тисячу років вчить українців устами ксьондзів і батюшек: «Не противтесь лихому, а хто вдарить тебе в праву щоку твою, повернись до нього й другою.
Коментарі, як кажуть, зайві. При цьому висловлювання російською мовою видаляють негайно. Звідси один крок до рунвірівського терміну «юдохристиянство», святкування Матері-Землі Покрови, Купала як сонцестояння і т.д. «Бо ж ми походимо від Дажбога»… Тим більше, як казав народний депутат Олег Тягнибок, нам із «жидвою» не по дорозі.
Не секрет, що радикально налаштована націоналістична молодь захоплюється нацистською символікою (щоб переконатися, варто лише загуглити будь-які фото чи відео про народного депутата Михальчишина кількарічної давності). До «ребрендингу» Соціал-націоналістичної партії України (СНПУ) і перетворення її на ВО «Свобода» це захоплення було притаманне партії і на офіційному рівні. У 2000 році вони презентували партійний символ – знак «Ідея Нації». На сайті «Націонал-революційного часопису «Ватра» і досі існує запис про цю знаменну подію із лінком на головній сторінці.
Новий Знак із безладу напіврозкладеного суспільства вибирає шляхетних, мудрих, мужніх, чистих від чужорідних домішок, необтяжених давно неспроможними протиприродними ідеями. У полі магічної дії Знаку з цих найякісніших складників твориться діюча модель майбутнього досконалого суспільства.
Л.Мартинюк, обраний до ВРУ за списком ВО «Свобода.
Про чужорідні домішки і протиприродні ідеї знають, напевно, лише наближені, нам залишається лише здогадуватися.
Історія знає випадки, коли Церква толерується до пори до часу, аж поки стає непотрібною або навіть починає заважати своїм недавнім політичним союзникам. Коли ж вона перестає «правильно впливати» на електорат, її просять усунутись із суспільних процесів.
Історія також знає випадки, коли маразматичні на перший погляд ідеї відновлення поганства чи створення квазі-релігії на основі національної та расової теорії втілювалися в життя. І не будь-де, а в цивілізованій європейській Німеччині.
В історії також траплялися випадки, коли політичні сили після обрання до парламенту так і не ставали поміркованими. А просто, з огляду на збільшення електоральної підтримки, більше не вважалися маргіналами.
А тому закономірно виникає питання, чи не був нещодавній конфлікт фракції «Свободи» у міській раді з Українським католицьким університетом лише квіточками, після яких ми отримаємо ягідки у вигляді чергових візитів до дитячих садочків? Тільки наступного разу тема лекцій буде не «українські імена», а «як хитрі юдеї панують над білою расою за допомогою рабської релігії – християнства». Хоча навряд, такого електорат може і не проковтнути. А от якусь антиклерикальну істерію чи звинувачення духовенства у непатріотизмі – легко. Народ прагне видовищ, а «гнати синьожопу банду» все-таки страшно.
Замість епілогу
Спадає на думку «класичний» образ маршрутки. Всередині – символіка «Свободи». З репродукторів лунає «Ретро-FM», а водій-патріот «російськими» матюками стимулює пасажирів платити за проїзд. При цьому вперто не помічає на зупинках ще живих борців за волю України, бо що з них взяти…