Вам траплялося мати справу з дуже балакучою людиною? Вона неплавно зіскакує з теми на тему, відволікається на «ліричні відступи», і за п’ять хвилин викидає на вашу голову стільки інформації, що ви розумієте: далі не варто слухати надто уважно, адже ви одначе втрачаєте здатність вникнути в хитроплетива, яким пов’язані всі герої оповіді.
Таким було моє перше враження від Артема Чеха, а точніше - від його книги «Цього ви не знайдете в Яндексі» - переможця конкурсу «Міський молодіжний роман 2007 року» (Харків: Фоліо, 2007).
Зізнаюся відразу, я «попалася» на Марка Шагала, коли купувала цю книгу, адже зовсім недавно з великим захопленням читала його «Моє життя». У передмові молодий автор бере розгін «обскакати» Шагала, який написав свою біографію в 35-річному віці, та зробити це в свої 20. Бо має підозру, що, можливо, не проживе шагалівських 98, та й хто краще знає його, Артема Чеха, життя, аніж він сам. Логічно.
Таким чином, біографія починається, як і має бути, - з дідів-прадідів. Їхню історію автор вміщує у світовий, а точніше - як справжній бібліофіл - у літературний контекст. Недаремно перший розділ називається «Історія діда Феді, або розстріляне відродження», і починається він класичним тичинівським «чистила мати картоплю». Втім, вже невдовзі з'являється так багато «ліричних відступів», що за якийсь час про діда Федю майже забувається. Чесно кажучи, від такого письма трохи втомлюєшся, десь приблизно, як від біблійного родоводу. Натомість замість діда Феді тут з'являються Тичина і Плужник, Довлатов, Мрожек, Цвєтаєва... і так далі. Одним словом, дуже скоро стає зрозумілим, що автор навіть не начитаний, а обчитаний. І його спроба біографії - максималістське юнацьке прагнення власноручно ввести себе (чи своє ім'я) в систему літературних координат, це не самолюбування, як може видатися на початку, це спосіб себепізнання, це надзавдання, яке й усуває з поля зору то історію діда Феді, то ще чиюсь. Вони, ці історії, нібито й цікаві, але часом надто епізодичні, герої «вигулькують» просто тому, що мали дотичність до автора. Перефразовуючи Прохаська, з цього можна було б зробити кілька романів. Але це й не роман, це текст, - твердить автор, вважаючи за потрібне лишити все, як є, тобто трохи «сируватим». І ця незавершеність форми, композиційна «розхлябаність» зрештою, передає атмосферу молодіжного тусування - п'янки зі всякими оригіналами, фанатиками, пластунами і розкурювачами «травки», концерт «Дохлого Когута», а також перетинання в часі і просторі з колишніми сусідами, з родичами, навіть з трирічною дівчинкою, з якою довелося грати в шахи за її правилами, і з проституткою Танею. Тут, зрештою, і виявляється, що автор не так зациклений на собі, як здалося спочатку, а цікавиться людьми, його спостереження проникливі, оцінки - дотепні, а часом - дуже різкі.
Цілком зрозуміло, що Артем Чех (чи то його ліричний герой) відчуває великий кайф від писання, від ословлювання пережитого, всі думки в такому віці здаються одкровеннями, всі події - пригодами. І це, зрештою, справді письменницький підхід до них, тому що не обов'язково розказувати про якісь грандіозні події, але вміти розповісти про щось нібито і незначне, але так, щоб запам'яталося. Наприклад, дуже яскрава історія з викраденою «Волгою», якою мали б розплатитися за послуги жриць кохання, і що з того вийшло.
Автор грає зі словами, цитатами чужих текстів, алюзіями. Це свого роду ініціація в священні ряди тих, що поклоняються ящірці, хочуть бути ранковим прибиральником і - що приємно - люблять їздити до Львова. Він грає з текстом і з дійсністю, розповідаючи те, що могло би бути, видаючи бажане за дійсне і, досхочу натішившись мріями, відверто каже: «Було б добре, якби я зараз не брехав, а насправді було так-то і так» (історія з дядею Серьожою, власна пригода нелегального перебування у Польщі і т.п.). Отож, хоча автор і запевняє в передмові, що всі події і персонажі невигадані і правдиві, мабуть, таки не варто сприймати все за чисту монету. Все таки література...
А що ж місто? Місто, за всіма правилами жанру, треба підкорити. Місто - це Київ, з усіма відповідними топосами, це мегаполіс, куди герой приїхав на навчання «з провінції», мегаполіс, в якому автор мав величезну потребу, бо в ньому є «...збіговиська молодіжних і не тільки субкультур, книжкові полиці, крамниці, ринки, музичні крамниці, скульптура, архітектура, цигарки та розбиті слоїки з молоком, з іржею, з кров'ю, з цукром, сиропом та з олією, на якій мав би послизнутися бодай один порядний Берліоз... Усе це міг мені дати Київ». І вже далі - трохи нижче від цілосторінкового освідчення в мегаполісній любові, клаптик з якого процитовано - цілком зворотнє: «тільки тепер я розумію - що Київ - столиця несмаку» і «наразі я жалкую, що місцем свого проживання я обрав саме столицю, а не, припустімо, Франківськ, Львів, Харків, Ужгород або Чернівці».
Що за роман без love story? Не роман, та й годі, тим паче молодіжний. Але чомусь тут «смішні любові» Чеха (розділ «Про це... і поговоримо») якось не особливо западають в душу, принаймні всі разом - вражають набагато менше, ніж маленька історійка про самогубство польської літньої пані Матильди, дитяча історія про ракету або майже цвєтаєвська розповідь про піаніно (цікаво, до речі, чи писав її автор так зумисне «під Цвєтаєву»). Трагікомічно автор оповів про хворобливий літературний гурток та всякі літфестивалі з «попойками», і серйозно - про місце літератора та й митця взагалі під сонцем сучасної України. Який хоче заробляти на життя тільки пером, чи точніше, клавіатурою, і розуміє, що це - фантастика.
Мова оповіді є іронічна, іноді - лірична, трохи зі сленгом, трохи - з русизмами, гранично допустима концентрація матів не перевищує норми, в цілому ж - жива і динамічна.
До слова, Артем Чех не став відпочивати на лаврах «Фоліо», у 2007-му вийшла ще одна його книжка - «Киня» - у видавництві «Факт». І цей факт, сподіваюся, свідчить про його письменницьке зростання. Приємного читання!
Фото із сайту https://www.kut.org.ua/