Я бачу велику користь в існуванні таких незручних героїв, як кардинал Йосип Сліпий. Вони даються нам як випробовування на щирість нашого тону і щирість наших переконань. Бо легко миритися над героями, які мали щастя жити у спокійніші і простіші часи. Пробуймо помиритися над такими постатями, як Йосип Сліпий.
Високодостойна владо,
Шановні пані і панове,
Дорогі Харківяни, наші співвітчизники!
Ми приїхали зі Львова, щоб разом з Вами вшанувати пам'ять людини, котра у різний спосіб належить і Вам і нам. Ми стоїмо під будинком, котрий колись був пересильною тюрмою. Тут 1961 р. тут опинився Йосип Сліпий, чекаючи на нове четверте ув’язнення. До цього він перебував у неволі уже 16 років.
Коли я думаю про нього і про його перебування і цій тюрмі, мені у першу чергу приходить думка, що всього цього у його житті могло не бути. Він міг уникнути тюрми ще у 1945 р., коли його арештували вперше. Тоді йому тоді пропонували відмовитися від титулу голови греко-католицької церкви. Взамін обіцяли посаду Київського екзарха Російської Православної Церкви.
Він відмовився – і це йому коштувало майже два десятки років таборів і тюрми. Кожен раз, коли кінчався старий термін, йому давали новий. Коли у 1963 р. Ватикан через американського дипломата попросив у Хрущова звільнити Сліпого, той здивувався: що, він ще живий? Іронія полягала в тому, що Сліпий після свого визволення прожив ще 21 рік, переживши, серед інших, самого Хрушова, який був на два роки від нього молодший. І то не просто пережив – а залишався головою найбільшої підпільної церкви.
Коли я можу порівняти когось з Йосипом Сліпим, то хіба Нельсона Манделу. Той пробув за свої переконання у тюрмі 27 років, а потім по звільненню п’ять років був президентом держави. Мандела сидів довше, аніж Сліпий. Але, як каже Інтернет, він не був найвідомішим довголітнім політичним в’язнем. Таким був і залишається один палестинець , ім’я котрого зараз ніхто не знає, але він сидить в ізраїльській тюрмі від 1978 р. , тобто уже 33 роки.
Інтернет, однак, помиляється. Найдовше, бо аж 42 роки, з політичних мотивів відсидів наш земляк, українець Данило Шумук. Він був в’язнем за польської міжвоєнної влади як член Комуністичної Партії Західної України, за німців – як солдат Червоної Армії, і за СРСР – як український націоналіст і дисидент.
Ці біографії якнайкраще говорять нам, якою складною була наша історія. Я міг би говорити про неї довше, вживаючи як приклад біографію того ж самого Йосипа Сліпого. Скажімо, що він став героєм пригодницький роману, за яким потім зняли голівудівський блокбастер і де роль Сліпого грав Ентоні Квін. За сценарієм фільм кінчається «геппі ендом»: львівський архієпископ після 20 років на Сибіру стає першим слов'янським папою. У житті Сліпого такого щасливого кінця не було. Навпаки: навіть у Ватикані в один момент він мусів бунтувати проти самого папи.
Але скільки я б не розповів подібних історії, мораль у них одна: Сліпий, як і Шумук, був невигідний для всіх – для поляків, Гімлера, Сталіна, Хрущова а навіть для папи римського. А тому не берімося так швидко і так гостро таких людей. Особливо коли так мало про них знаємо і так мало їх розуміємо. Краще поставмо себе на їхнє місце. Спитаймо себе, чи нам би вистачило сил, щоб не зламатися і не зрадити те, чого ми хочемо і в що ми віримо?
Я бачу у велику користь в існуванні таких незручних героїв, як кардинал Йосип Сліпий. Вони даються нам як випробовування на щирість нашого тону і щирість наших переконань. Зокрема, наших заяв, що усі ми українці, й що ми не дамо Україну нікому розділити. Бо легко миритися над героями, які мали щастя жити у спокійніші й простіші часи. Пробуймо помиритися над такими постатями, як Йосип Сліпий.
Думаю, що сьогоднішня подія – поновне відкриття дошки, яка увіковічує Йосипа Сліпого – є, може, невеликим, напевно не першим, але все-таки важливим кроком до всеукраїнського примирення. Як історик, маю відчуття, що подія, яку ми сьогодні тут переживаємо, напевно сама стане історію. Про неї писатимуть ті, хто займається біографією Йосипа Сліпого, історією Львова, Харкова та всієї України.
Бо досі ми звикли до війни пам’ятників й символів, до того, що історія нас ділить, і, що, як говорять наші спільні недоброзичливці, Схід є Схід, а Захід є Захід – і вони ніколи не зійдуться.
Тут ми сьогодні засвідчуємо щось цілком інше. Ми присутні при відкритті пам’ятної дошки, котра об’єднує, а не розділяє. При чому дошка ця постала зі спільної ініціативи харківських і львівських властей. А тому хочу закінчити подякою нашій владі за те, що вона дала нам сьогодні змогу прилучитися до великої історії. І хоча я не богослов і не священик, дозвольте вслід за ними повторити: «Благословенні миротворці, бо вони синами Божими назовуться».