Важко знайти більш дражливі теми для обговорення, ніж теми соціального зубожіння,корупції, моральних цінностей та проблем сучасної світової цивілізації, зокрема «нової етики». Остання в наших широтах з подачі російського інформаційного порядку денного слугує часто-густо способом не звертати уваги на всі попередні, провокуючи довжелезні і малозмістовні, з огляду на результат, дискусії.
Проте на перетині цих тем лежить одна, на мій погляд, важлива обставина: якою б старою не була «нова» і якою б новою не була «стара» етика, наше суспільство, безумовно, втратило Віру – у дуже широкому, але і в найбільш базовому значенні цього слова – довіру до людей, слів, інституцій тощо. Зокрема, ми втратили віру в розкаяння та спокуту. Ми не лише не віримо в людське розкаяння, ми наче взагалі забули про таку опцію – не знаємо, що таке буває, не здатні таке упізнати чи відчути. А хто пам’ятає про таке, сприймає у кращому разі як казку, лицедійство.
І це – проблема, бо йдеться про вимкнену опцію – спалену кнопку ліфта, що вела на поверх, на який людина, навіть якщо захоче, не зможе тепер дістатися. Навіть слово «спокута» мені видається якимось не дуже точним, наче має існувати інше слово, яке ми просто забули через брак вжитку або ще не винайшли.
У цьому тексті йдеться не про різновид покарання, а про форму ствердження оновленого себе через дію. Мені часто траплялося бачити, як людину викривали в недостойній поведінці. А одного разу я навіть побачив не заперечення з поливанням бруду у відповідь разом із групою однодумців, а відкрите визнання своєї провини та вибачення, опісля ж була відмова від відповідної практики. Воістину, рідкісний птах із далеких країв!
І що я побачив далі? Я побачив, як люди, які до того дуже слушно і справедливо засуджували відповідну шкідливу й недостойну поведінку, не змогли зупинитися у власному засудженні, коли його мета вже була досягнута. Адже метою засудження певних практик є припинення цих практик у майбутньому – у минулому завдану шкоду вже просто неможливо скасувати: «Є каяття, та вороття немає…».
Проте люди реагували так, наче грішник може відмотати час назад і «роз-чинити» свій проступок. Наче сама ця людина вже навіки зламана та її потрібно повернути назад в інтернет-магазин і написати обурливий відгук на сайті виробника. Можливо, тут даються взнаки уявлення про світ як такий собі інтернет-магазин, характерний для новітньої інформаційної доби. Можливо, наше природне небажання усвідомлювати неможливість виправити певні речі («точка неповернення») підсилюється технічною складовою комп’ютерних ігор, де є опція завантажити більш ранній момент гри та переграти суперечливий момент. Як на мене, то радше перше, ніж друге, та й перше – лише створює рамки, але не визначає явища.
Хай там що, цю (неприємну) істину треба визнати: ми не віримо у розкаяння та спокуту. Але ми маємо знову навчитися в них повірити. Як то кажуть, «хіба хочемо – мусимо». У кожної людини – у мене і у Вас – завжди має бути відкритий шлях розкаяння та спокути. Це має бути опція – зупинитися після однієї помилки чи злочину. Визнати їх перед собою та зупинитися – не лишатися на шляху, де далі буде багато помилок та злочинів. І це – що дуже важливо – стосується не тільки персональних провин і помилок.
Чи був би можливий Жан Вальжан – герой, якби єпископ Мірієль не вірив у розкаяння та спокуту? Ні, Жан Вальжан лишився б злодієм, знову опинився б на каторзі і мав би всі шанси впасти ще нижче – не допомогти вберегти життя, а забрати його сильною рукою, яку б вело скам’яніле серце. Віра одного відкрила шлях спасіння для іншого. І ми маємо вірити – не так романтично та самовіддано, як герой роману – цього й не треба. Просто пам’ятати про таку опцію, нагадувати про неї собі та іншим.
Наше суспільство пройшло навіть за останні сто років через по-різному важкі періоди, коли доводилося виживати – приймати правила тієї чи іншої гри. Багато людей виживали в минулому, а згодом зробили свої капітали (матеріальні та символічні) сьогодні на неправедних речах, з широким діапазоном неправильності. Людей, що весь свій шлях до успіху пройшли чесно та шляхетно, – меншість. Доволі часто такі люди тішили себе думкою, що вони стараються для дітей (образ майбутнього), що діти – виправдають їх, нададуть сенсу скоєним злочинам.
А що лишається дітям? От людина має щось і бачить, що інший того не має. Дізнається, що батько отримав гроші, розкрадаючи лікарню, а зараз скільки людей помирає, бо десятки років таке чинилося? Які опції лишаються дитині? Безумовно, можна прийняти вкрай популярну в наших степах квазіідеологію про «хазяїв життя» та «лохів», стати відбитим на всю голову «мажором» і зняти задану вище суперечність (деградація також є способом зняти багато суперечностей зростання). Батьків таких дітей вже можна вважати покараними: маленьке зло, яке робилося з надією на кращу долю дітей, обернулося великим злом і занапастило мету.
Інша опція – відмова від символічного спадку, проведення межі. Я можу уявити, як людина отримує у власність чималий спадок, а разом з ним – провину, яку не може і не хоче нести. Батьки таких дітей можуть із жахом зрозуміти – дарма були жертви та проступки перед сумлінням, їхня найвища мета, забезпечити дітей, обернулася міражем і дім їхній залишається порожнім.
А сама дитина – вже має непогану освіту, можливо, навіть здобуту за кордоном, має час, книжки, знання та навички... Тут і відкривається третій шлях – взяття на себе відповідальності, спокута через плідну працю. Своєрідний символічний викуп того кредиту, який було взято під несамовиті відсотки.
І цей третій шлях обов’язково буде обраний найбільш свідомою частиною окресленої соціальної множини, а їхня праця може бути критично важливою для виправлення того катастрофічного стану справ, що існує наразі. Але щоб стати на цей шлях, скористатися цією опцією, треба мати віру. Віру в те, що кожна людина може обирати, ким бути, і може бути кращою, ніж була до того. Віру в те, що кожен з нас може зупинити на собі негативний спадок попередніх поколінь, не передати цей тягар наступним поколінням. Віру в те, що криве можна зробити трішечки рівнішим, що частину шкоди можна виправити, перетворити на благо частинку зла. Віру в те, що для кожної людини відкритий шлях розкаяння та спокути.
Та чи готові будемо ми прийняти від них розкаяння? Чи готові будемо повірити в їхню спокуту, розкрити їм обійми як братам і сестрам? Чи готові будемо разом з ними взятися за плідну працю, яка має на меті сплатити з відсотками той борг, який їхні батьки та діди взяли в суспільства – свідомо чи несвідомо?
Навіть якщо й так, той борг повністю не віддасть навіть ціле покоління, хіба закладе фундамент майбутнього процвітання, яке лише помножене на безліч поколінь переважить цей борг та інші борги наших пращурів із відсотками, що набігли за наше довге і криваве ХХ століття.