Розпад СРСР справді став геополітичною катастрофою. Бо російський народ, на відміну від радянського, уже не може вийти на Красну площу.
2 січня у Франції помер відомий радянський правозахисник, дисидент Віктор Файнберг. Уродженець України (сам Віктор народився в Харкові, а його батьки – у Знам'янці та Кременчуці) увійшов у світову історію 25 серпня 1968 року. Тоді він і ще шість таких же відчайдухів вийшли на Красну площу в Москві, влаштувавши одну з перших в історії Радянського Союзу публічних акцій протесту – проти окупації Червоною армією Чехословаччини.
Усю ту сімку, звісно ж, затримали уже через кілька хвилин після початку акції. Файнбергу під час затримання вибили передні зуби, тому було вирішено його, на відміну від інших учасників акції протесту, не судити. Але це не значить, що йому пощастило. Навпаки – його відправили на примусове лікування до спеціальної психіатричної клініки. А каральна радянська психіатрія уже тоді була відома своїм воістину нелюдським ставленням до «пацієнтів».
Файнберг витримував ці катування чотири роки, а потім через розголос на Заході кремлівська влада змушена була випустити його за кордон, де він і жив до початку 2023 року.
До «психушки» потрапила ще одна учасниця акції, Наталя Горбаневська, інших п'ятьох було засуджено на різні терміни ув'язнення або заслання. Каральна рука радянського «закону» не оминула нікого із цієї сміливої сімки…
І от що цікаво. Хоча пізніше не було заведено згадувати етнічну належність учасників того легендарного протесту, але навіть відомий російський телепубліцист Леонід Парфьонов у своєму проєкті «Русские евреи» нагадав, що зі семи четверо були євреями. Костянтин Бабицький, Лариса Богораз-Брухман, Павло Литвинов (внук легендарного наркома закордонних справ СРСР Максима Литвинова, уродженого Меєра-Геноха Валлаха) та Віктор Файнберг. Насправді навіть п'ять – у Наталі Горбаневської євреєм був тато. А ще у цій сімці був росіянин французького походження Вадим Делоне.
Тож на увесь російський народ, який становив нехай не половину, але відносну більшість населення СРСР, знайшовся лише один Володимир Дремлюга, який не побоявся підняти над головою гасло «За вашу (чехів та словаків, – авт.) і нашу свободу».
Звісно, у дисидентському русі титульну націю Радянського Союзу представляв не один Дремлюга. Варто згадати хоча б академіка Андрія Сахарова, вулиці на честь якого назвали навіть в Україні. Але якщо вимірювати відсотки дисидентів у тих чи інших народах СРСР – росіяни опиняться наприкінці списку. Можна довго говорити про причини такої ситуації – це генетична пам'ять про вічне рабство російського народу чи задоволеність наявністю власної держави (а Радянський Союз з початку 30-х був фактично відновленою Російською імперією під червоним прапором), тоді як в українців, литовців, вірмен своїх країн не було, а євреї не мали навіть симулякру у вигляді союзної республіки (була лише Єврейська автономна область на Далекому Сході, де євреї ніколи не становили більш ніж кілька відсотків населення). А втім, мова не про причини, а про наслідки.
А наслідки були такі. «Ліца відповідної національності» після відкриття єврейської еміграції виїхали в Ізраїль, де долучилися до будівництва власної етнічної держави (уродженець Донецька Натан Щаранський близько десяти років пропрацював у різних ізраїльських урядах на міністерських посадах), або в США та Європу, де також не загубилися. Колонії, перетворені на союзні республіки, врешті отримали чи відновили незалежність, а вчорашні дисиденти стали політиками націонал-демократичного штибу і також активно сприяли розвитку своїх молодих держав. Навіть у досить консервативній Україні націонал-демократи завжди були впливовою силою, на яку доводилося зважати таким проросійськи налаштованим президентам, як Леонід Кучма. Про країни Балтії годі й казати – та дистанція, яку вони подолали за останні 30 років, є чудовою ілюстрацією впливу борців за незалежність на майбутнє цих держав.
Що ж сталося з титульною радянською нацією, тими самими «рускімі», яких 25 серпня 1968 року на Красній площі представляв один Володимир Дремлюга? Хтось, як Сахаров, помер ще до розпаду СРСР. Когось, як Дремлюгу чи Солженіцина, вигнали зі Союзу. І врешті-решт склалася така ситуація, що дисидентський рух, який у Радянському Союзі був досить потужним і помітним, без національних її складових розтанув, як роса на сонці. Розтанув, не залишивши жодного сліду в політичному житті своєї країни.
Порівняйте ситуацію в Україні та Росії на кінець першого пострадянського десятиліття. В українській Верховній Раді була фракція Народного Руху, лідер НРУ В'ячеслав Чорновіл був настільки значущою фігурою в українському суспільстві, що його трагічна загибель (яку дехто називає убивством, що уже само собою натякає на важливість персони В'ячеслава Максимовича – просто так, аби-кого не вбиватимуть) викликала справжній шок. За кілька років Народний Рух як конкретна вивіска перестане впливати на політичну ситуацію, але вихованці цієї політсили сформують основу блоку «Наша Україна», який на початку ХХІ століття переможе і на парламентських, і на президентських виборах, кардинально змінивши хід історії в нашій країні.
У російській же Держдумі на той момент навіть ліберали нового часу, «Яблоко» і «Союз правих сил», не відігравали жодної серйозної ролі, доживаючи свої останні місяці. 2003-го – у рік, коли українські нащадки Руху починали новий етап вітчизняної історії, завершений Помаранчевою революцією – навіть залишки колишніх націонал-демократичних проєктів 90-х зникли з політичної мапи Росії.
А далі новий кремлівський диктатор поступово так закрутив гайки, практично до радянського ідеалу, що протестувати проти нової окупації, цього разу вже України, просто не було кому. Виявилось, що без євреїв (українців, литовців та інших свободолюбивих народів імперії) нікому вийти на Красну площу зі старим, але таким актуальним гаслом. 2018-го Віктор Файнберг відвідав Прагу, взявши участь у заходах до 50-річчя радянської окупації (і своєї акції протесту). Там в одному з інтерв'ю він констатував: ситуація в Росії, можливо, гірша, ніж у СРСР часів його молодості. Єдине, про що він не сказав, – гірша не тільки через дії влади, а й тому, що закінчилися люди, які готові навіть під страхом в'язничної камери чи палати психлікарні вийти на Красну площу.
Що ж, ми будемо воювати, власне, уже воюємо за нашу свободу самі. За нашу – але не за вашу. Бо росіянам навіть їхня власна свобода виявилась непотрібною, вони її з легкістю поміняли на кримську імперську ейфорію 2014-го.
Лідер кримськотатарського дисидентського руху Мустафа Джемілєв дожив до нової окупації його батьківщини – але й до відчайдушного спротиву, який рано чи пізно обернеться остаточним звільненням Криму від російських окупантів. В'ячеслав Чорновіл, один зі символів українського дисидентства, не дожив, але заклав такі підвалини, що нащадки успішно зводять на них будівлю власної, української держави.
А російський дисидентський рух, який насправді був не дуже і російським, не залишив по собі малого сліду. Виявилося, що без тих, на кого пересічні росіяни реагували, як і на Красній площі 25 серпня 1968-го, практично крилатою фразою «Бєй жидов!» – і нікому захистити від нового диктатора самих росіян. Віктор Файнберг, який зміг встати і вийти на акцію протесту, помер у своїй французькій оселі у віці, до якого не доживе абсолютна більшість навіть тих громадян Росії, яким пощастило не потрапити на нову імперську війну. Що вже казати про мобілізованих за наказом ідеологічного нащадка Сталіна...