За поріг реанімації до дитини в Україні пускають лише попрощатися або ж вимагають грошей. І налякані батьки готові платити будь-яку ціну, лише б побачити своє чадо. Часто під дверима закритого медичного відділення тупцюють десятки схвильованих родичів. І лише одиниці знають, що не пускати за двері реанімації лікарі не можуть – за законом.
У Львів батьки 2-річної Евеліни зіткнулися з реанімаційними проблемами півроку тому. Дівчинка втратила свідомість після того, як, поцупивши вдома пігулки, проковтнула їх. Відтак батьки викликали «швидку». У лікарні дитині промили шлунок і залишили на добу в реанімаційному відділенні, оскільки була загроза зупинки дихання.
Дівчинка безперервно плакала і кликала маму й тата. Однак за поріг реанімації Романа та Ірину, батьків Евеліни, так і не впустили.
«Коли вийшов лікар, ми його запитали: якщо критичними є 12 годин, то хто буде наглядати щохвилинно за нашою донькою? Окрім того, наша Ева дуже вертлява, вона й секунди не простоїть на місці, тож я запитав, як вони її триматимуть, на що мені не відповіли, а просто зачинили двері», – згадує батько дитини Роман Танський.
Тоді батьки Евеліни не знали, що законотворці давно подбали про права їхньої малечі. Цивільний кодекс України. Стаття 287 Цивільного кодексу України каже: «Пацієнт стаціонару має право на допуск до нього інших медичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката». Те саме передбачено і в Основах законодавства України про охорону здоров'я, а саме в статті 6.
Юристи також підтверджують, що закон справді дає право батькам безперешкодно перебувати в реанімації. Щоправда, за умов, якщо вони дотримаються певних правил.
«Обов’язково мають бути збережені санепідемічні умови, для цього батьки мають чітко бачити і в правилах прочитати, що відвідування реанімації з такої-то до такої-то години, що треба мати бахіли, халати, маску тощо», – розповіла юрист Ірина Синюта.
Міністерство охорони здоров’я стверджує: кожна лікарня вирішує сама, чи пускати батьків у реанімацію. Це виключно їхні внутрішні розпорядження.
Уповноважений з прав дитини Микола Кулеба також вважає, що такі правила є порушенням прав дитини і, взагалі, погано на неї впливають.
«У більшості випадків такі заборони є травматичними для дітей. Бо дитина, скажімо, перебувала в сім’ї, а тут раптом залишається сам на сам з лікарями, яких вона боїться», – зазначив уповноважений з прав дитини Микола Кулеба.
У відділенні реанімації новонароджених львівської міської лікарні все, як у закордонному кіно: дорога і якісна апаратура, турботливий медперсонал і мами, які практично днюють і ночують біля своїх крихіток.
А ось реанімація для старших дітей, яка знаходиться у тій же клініці на вул. П.Орлика, справляє дещо гнітюче враження. Тут 12 ліжкомісць, проте зараз, на щастя, зайняті лише два. Хлопцям, які тут лежать, по 17 років. Один з них без свідомості, інший при тямі і розуміє, що лікарі допомагають.
Але частенько сюди потрапляють дворічки, які прив'язані до батьків. Через біль і паніку, вони часто зістрибують з ліжечок або гірше – виривають катетери і трубки.
«Щоб зменшити активність дитини часто призначають снодійні препарати, які зменшують активність. Іноді й прив’язують, для цього є спеціальні фіксатори, бо іншого способу ще ніхто не придумав», – розповів заступник головного лікаря міської дитячої лікарні у Львові Роман Герега.
Захисники дітей кажуть – це не гуманно. І з цим погоджуються й лікарі, проте запевняють, що фізично не можуть забезпечити постійне перебування батьків. Адже для цього немає відповідних умов.
У дорослих реанімаціях аналогічна ситуація. За законом, родичі можуть бути біля важкохворого. До прикладу, у лікарні швидкої допомогти в інтенсивній терапії одна медсестра на трьох пацієнтів і один лікар на шістьох. Збільшити штат – на це немає коштів. Доглядати пацієнтів допомагали б родичі, та для них просто немає місця.
«Напевно, треба заново створити матеріально-технічну базу, відбудовувати, скажімо, боксовані палати, а на то треба і часу, і коштів», – роздумує лікар-анестезіолог Володимир Кушнір.
Боксовані індивідуальні палати, прозорі стіни та апаратура біля кожного недужого – на це потрібні мільйони гривень, яких в українській скарбниці, звичайно, немає. Тож реформи можуть бути лише на папері. Фізично ж змінити підхід у медицині в Україні поки що не реально.