Я знав, на що йду: пишучи про причетність українців до Голокосту, я не неминуче прирікав себе на шквал коментарів і критики. Я, однак, не уявляв собі, наскільки великою буде реакція. Принтер в Інтернет-кафе, куди я зайшов перед своєю черговою поїздкою за кордон, надрукував лише 11 зі всіх 44 сторінок коментарів до «Мовчання не по-європейськи» - навіть для нього це було забагато.
Редакція ZAXID.NET уже після цього зі своєї ласки переслала мені список одних лише питань, відповідь на які вимагають у мене коментатори - і цей список теж розтягнувся на декілька сторінок.
Якщо б я взявся відповідати на кожен коментар, то усі разом вони забрали би в мене декілька днів. На добре чи на зле, я таких декількох вільних днів не маю. Я пропоную такий вихід із ситуації: я готовий перейти у режим дискусії on-line, а редакція оголосить про день і час цієї дискусії. Таким чином я можу відповісти на значну, якщо не більшу кількість питань.
Тут же я хочу відповісти лише на одне з них, яке повторюється у коментарях найчастіше: за що вибачатися?
Перш, ніж перейти до відповіді, давайте для початку приймемо, що лише 0,1% українців - як твердить один з коментаторів - були причетні до винищення євреїв. Заради аргументу припустимо, що рівно ж стільки українців євреїв рятувало (можливо, їх було і більше - але вони ніяк не могли становити більшости, з причин очевидних, яких тут не буду пояснювати).
Отже, моя перша відповідь на питання за що вибачатися дуже проста: якщо я, як українець, відчуваю свою гордість за ті 0,1% праведників, та так само мені, як українцеві, соромно за тих 0,1% злочинців. Гордячись за перших, я мушу вибачатися за других.
Зрозуміло, я міг би відгородитися від одних і других, сказавши, що це все - справа давно минулих днів, яка мене особисто не стосується. Я народився після війни, й ані ні врятував, ані не вбив жодного єврея. Щобільше: навіть ті галицькі українці, які зараз ще пам'ятає про війну і про євреїв, під час війни були дітьми, а тому теж не можуть нести відповідальності за свою тодішню поведінку, навіть якщо їхні дитячі пустощі привели до загибелі людей, у т.ч. євреїв (з сімейних розповідей я знаю щонайменше про один такий випадок).
Однак у нашій уяві існує щось таке, що об'єднує усіх нас і їх в один спільний ланцюг «мертвих, живих, і ненароджених». Це щось є нацією. Як правило, ми її не вибирали - вона вибрала нас: ми родилися у ній, як у гнізді, і виростали в ній під опікою наших батьків. У зрілому віці, однак, ми стаємо перед вибором, чи далі у цьому гнізді залишатися. Більшість дає згоду, бо відчуває подяку чи гордість за дії наймудріших, найбільш жертовних чи найсміливіших представників цієї нації - або ж просто з любові, поваги чи послуху до батьків.
Але якщо ми гордимося найкращими, то мусимо навчитися відповідати чи соромитися за вчинки найгірших. Не може бути одного без другого. Інакше це не національна гордість, а національна гординя. Ми, українці, не кращі ані гірші за інших: у нас, як у всіх, є своя квота героїв, праведників, ідіотів і злочинців. Не можна судити про всіх нас лише за одною квотою. Відповідно, не можна будувати свою ідентичність на завищеній самооцінці: мовляв, ми, українці, робили лише одне добро і були поспіль героїчними, добрими та геніальними. Бо тоді наша поведінка буде неадекватною, і не дивуймося, що на нас дивляться скосо. Насправді, вміння ставитися до себе критично - а, навіть, з певною дозою самоіронії - є ознакою психічного здоров'я, як окремої особи, так і всієї нації. Тому краще бережімо своє здоров'я і признаваймося до своїх гріхів.
Окрім того, існує інша, як на мене, дуже важлива причина. Вона стосується тих гіпотетичних 99,8% українців, які євреїв ані вбивали, ані їх не рятували. Іншими словами: мовчазних свідків тих злочинів. Я не буду входити тут детально в дискусію, що свідки теж були різними: були ті, що ставилися до жертв із симпатією, як і були ті, що подумки раділи, що винищують євреїв, до того ж неукраїнськими руками. Мені йдеться про що інше: більшість цих свідків залишилося мовчазними, бо не вважали за потрібне донести цю пам'ять нам, своїм нащадкам
Які десять років я провадив дослідження, коли моє покоління і люди молодші за мене усвідомили Голокост як явище, що безпосередньо стосувався їхніх рідних міст і сіл. Ці дослідження підтвердили мій власний досвід: більшості з нас це усвідомлення прийшло після падіння Берлінської стіни і комунізму, на межі 1980-90-х років. Про роль комуністичної влади у замовчуванні Голокосту я говорити тут не буду: я ніколи особливо не гордився її великими «звершеннями», а тому не почуваю внутрішньої потреби брати відповідальність за її злочини. Мене турбує, однак, що інше: чому про винищення наших галицьких, значною мірою традиційних, а тому за означенням некомуністичних, євреїв мовчали наші, значною мірою антикомуністичні старші галицькі українці? Можу припустити, що - почасти, але не повністю - ця мовчанка була продиктована травматичним характером цієї пам'яті. А отже, наші батьки своїм мовчанням оберігали себе і нас від цієї травми. Але знову ж таки: справа не в них, справа - у нас. Продовжуючи це мовчання, ми якби ще раз убиваємо ці жертви, так, як би їх зовсім ніколи не було.
Я не приймаю контраргументу, що, мовляв, це надумана проблема, бо про Голокост і так усі зараз знають. На жаль, так не є. Щоб переконатися у бідності нашої колективної пам'яті про Голокост, зазирніть у сучасні підручники з історії України, чи вживається там взагалі цей термін - або ж спитайте своїх сусідів чи колег по роботі, чи можуть вони показати, де у вашому місті чи селі жили євреї, і хто і коли їх винищував? Що, окрім меморіального пам'ятника, назви вулиці Староєврейської й, останнім часом, Жидівської кнайпи, нагадує нам про довоєнних євреїв у Львові - у Львові, який до кінця 19 століття був містом із найбільшим єврейським населенням у цій частині світу? Де є меморіали жертвам Голокосту у галицьких містах і містечках, у більшості котрих євреї становили від третини до двох третин населення?
Ми, галицькі українці, повинні вибачитися за своє безпам'ятство щодо наших таки галицьких євреїв. З різних причин це не робили наші батьки - і я не маю тут ані сили, ані бажання їх за це звинуватити: надто тяжке було їхнє життя, надто страшні були їхні травми. Насправді, головна тінь вини падає на нас, повоєнних українців. Ми маємо привілей бути народженими у спокійніші часи, і Бог милував нас від багатьох страхіть - а тому нам перервати цей ланцюг мовчанки має бути набагато легше.
Я тут не відкриваю тут жодної Америки. Я просто більш-менш описую схему, за якою приходили до визнання своєї вини більшість європейських націй. Українська ідентичність - а особливо ідентичність галицьких українців - побудована власне на підкресленні своєї європейськості. Не буду тут обговорювати, наскільки теза про європейські коріння України й українців є виправданою чи невиправданою з історичної точки зору. Як історик я знаю - і даруйте, що так часто це повторюю: те, що думають і у що вірують люди, часто є набагато важливішими від того, що насправді є.
У кожному випадку, як кажуть французи, noblesse oblige: назвався європейцем - поводь себе по-європейськи. Сучасна європейська ідентичність сильною мірою побудована на радикальній переоцінці пам'яті про останню велику війну. Тому якщо ми, галицькі українці, й далі настоюємо на своїй європейськості, то ми повинні здати екзамен на своє ставлення до минулого. Або ж не дурімо себе і людей і звільнімо себе від цього екзамену: ніякі ми не європейці - ми просто бідні сусіди заможної Європи, котрі хочуть потрапити у цей заможніший і спокійніший світ «на халяву», «зайцем» і з фальшивим дипломом.
Вибір за нами.