Революція, про яку так довго і гучно говорили на Євромайдані, досі не відбулася і навряд чи відбудеться у найближчі тижні й місяці. Чи значить це, що всі розмови про революцію були марними? Аж ніяк.
Україні справді потрібні системні зміни – байдуже, чи ми назвемо їх революцією, радикальними реформами чи перезавантаженням країни. Інакше наше цивілізаційне відставання від розвинутої частини світу може стати незворотним.
Поняття «революція» зазвичай асоціюється з барикадами, штурмами королівських і президентських палаців, а у випадку новітніх «оксамитових» і «кольорових» революцій – із народом на майданах і ненасильницькими акціями протесту, які зрештою приводять до відставки осоружної влади. Але все це лише необхідний вступ до радикальних змін у політичному устрої, економічній системі, соціальній структурі, які, власне, й відрізняють справжню революцію від «революції» в лапках.
Die Revolutionen sind die Lokomotiven der Geschichte.
Karl Marx, Die Klassenkämpfe in Frankreich 1848 bis 1850 (1850)
На жаль, повторюючи на різні лади слово «революція», лідери опозиції так і не змогли запропонувати народові чітку програму справді революційних перетворень. Навіть найрадикальніший із них – Олег Тягнибок, який одним із перших проголосив Національну революцію (вона ж – Революція Гідності), не йде далі вимог перезавантаження влади і підписання Угоди про асоціацію з ЄС.
The more revolutions occur, the less things change.
Georgie Anne Geyer, The New Latins (1970)
А що далі? Чіткої відповіді досі немає. Надто різними є бачення того, що саме треба змінювати і в якому напрямі. Опозицію сьогодні більше об’єднує негативна програма («Банду геть!»), аніж позитивна. Навіть заклик «Вперед до Європи!» для багатьох означає лише «Геть від Москви!».
Серед новітніх українських революціонерів побутують принаймні три концепції революції: ліберальна, соціалістична і націоналістична.
З погляду Тараса Возняка, Майдан – це революція середнього класу. Її мета – «імплементація в Україні тих суспільних відносин, які за останнє десятиріччя було реалізовано у наших безпосередніх сусідів – у Польщі, Чехії, Угорщині» та перехід до широкої демократії. І середній клас, і частина олігархів, і навіть частина людей, які розраховують на соціальну підтримку, єдину привабливу модель пореволюційного устрою бачать у ЄС. Революції такого штибу марксисти колись називали «буржуазно-демократичними».
На думку «нових» лівих, майбутня українська революція має бути антикапіталістичною, а її результатом – самоврядний соціалізм. Утім, вони розуміють, що таку радикальну програму суспільство (наразі) не сприйме, тому пропонують програму-мінімум, яка цілком укладається в рамки тієї ж таки «буржуазно-демократичної» революції, хоч і радикальнішої, ніж її ліберальна версія.
Як донедавна бачила революцію значна частина членів ВО «Свобода», довідуємось зі статей одного з її провідників, нині народного депутата Андрія Іллєнка, вміщених, зокрема, й на офіційному сайті партії. Зміст майбутньої революції автор підсумував так:
«Це буде не просто "наздоганяюча" революція з метою наблизитися до "омріяного ліберального Заходу", це буде перша новітня націоналістична революція, яка вступить у пряму конфронтацію зі світовим антинаціональним глобалізмом та імперіалізмом.
Вона створить новий тип національної суспільної організації – заснованої на повному суверенітеті та соціальній справедливості, відкине облудливу толерантність та мультикультуралізм, укаже іншим націям шлях до звільнення від диктату та визиску глобалізму».
Радикально-націоналістична концепція революції має три засадничі вади: перша – це орієнтація на нібито «новітні», а насправді безнадійно застарілі й спростовані історією суспільні моделі на зразок «націократії», друга – надто вузьке, кровно-етнічне розуміння нації, що прирекло б націонал-революціонерів на відсутність достатньої соціальної бази, якби вони всерйоз узялися за втілення своїх ідей, третя – недовіра до сучасних європейських цінностей, нібито небезпечних для української самобутності.
Утім, на Майдані ніхто з лідерів «Свободи» не повторював закидів проти «облудливих» толерантності, мультикультуралізму та інших європейських вартостей. Навпаки, і Олег Тягнибок, і той-таки Іллєнко закликають будувати «справжню європейську Україну». Тішить те, що, попри «використання старих замшілих гасел у сучасній боротьбі за євроінтеграцію», про що писав Павло Човчинський, більшість учорашніх націонал-радикалів все ж утримується від ультранаціоналістичної риторики, наголошуючи натомість соціальний радикалізм. Час покаже, чи це лише тактичний відступ, чи ознака поступового одужання від «дитячої хвороби» правого радикалізму.
Чи є платформа для порозуміння між різними полюсами революційного Майдану? Завдання її пошуку не таке безнадійне, як декому видається. Іллєнко та його однодумці багато в чому мають рацію, а саме в тому, що:
1) правляча олігархія у своїй більшості є антинародною і антиукраїнською, поєднуючи українофобію та соціальний визиск;
2) «боротися з ворогом треба двома руками, …атакуючи як антиукраїнські основи режиму, так і його антинародну соціально-економічну сутність»;
3) антиолігархічна революція має об’єднати українців Сходу й Заходу, яким однаково ворожий режим олігархії;
4) пореволюційна соціально-економічна і політична система має бути спрямована на досягнення соціальної справедливості, забезпечення інтересів усієї нації, а не якоїсь окремої групи, забезпечення громадянських прав та реальної рівності перед законом, радикальне знищення корупції.
Під цими тезами охоче підпишуться й не надто приязні «свободівцям» ліберали та «нові ліві». Цього цілком достатньо для збереження єдності, принаймні на першому етапі суспільної трансформації, рушієм якого мало б стати народне об’єднання «Майдан». А далі буде видно – або націоналісти й ліві соціалісти позбудуться своїх право/ліворадикальних крайнощів на користь поміркованіших версій націоналізму й соціалізму, а ліберали, навпаки, стануть радикальнішими, або наступним етапом (але тільки після усунення нинішнього режиму) стане боротьба між учорашніми союзниками за вибір шляху дальших перетворень.
Хоч би чим скінчилося нинішнє стояння на Майдані, радикальні суспільні перетворення залишаться актуальними. Зміни в Україні не мають обмежитись заміною табличок на кабінетах високопосадовців. Потрібно змінити політичну систему, заблокувавши механізми відтворення авторитаризму, усунути економічні основи панування напівкримінальних кланів. А в підсумку необхідно розчистити шлях для переходу від «євразійської» кланово-олігархічної моделі капіталізму до постіндустріального суспільства європейського зразка.
Та чи потрібна Україні революція? Чому не можна обмежитися еволюційними «покращеннями вже сьогодні»? Відповідаючи на це запитання, дозволю собі повторити дещо з того, про що писав під час попередньої спроби – «Помаранчевої революції», яка революцією так і не стала.
Згадаймо недавню історію. Єдина справжня, хоч і незавершена революція, яку пережила більшість сучасних українців – це українська революція 1990-1991 рр. – складова революційного процесу, що на межі 80-90-х років ХХ століття охопив СРСР і країни радянського блоку. Його результатом був крах комуністичної системи і виникнення низки нових незалежних держав, які стали на шлях ринкових реформ та демократичного розвитку. Однак, на відміну від країн Центральної Європи – Польщі, Чехословаччини та інших, а також республік Балтії, в Україні не відбулося рішучого зламу старої системи і повного усунення від влади старої комуністичної верхівки. А згодом на більшій частині пострадянського простору, включаючи й Україну, розпочався процес, до якого добре пасує назва документального фільму Станіслава Говорухіна – «Велика кримінальна революція». Відбулося зрощення влади з новим кримінальним і напівкримінальним бізнесом. Країну, фактично, поділили між собою кілька угруповань фінансової олігархії, в чиїх руках зосередилися не тільки промислові підприємства, енергетика, банки, а й ЗМІ, політичні партії, парламентські фракції, а також цілі регіони, які стали новітніми феодальними вотчинами. Тоді як західні сусіди України та країни Балтії зробили цивілізаційний прорив і сьогодні є повноправними членами Європейського Союзу, на більшій частині пострадянського простору утвердилася кланово-олігархічна модель капіталізму і так звані «шантажистські держави», для яких характерні, з одного боку, плекання і заохочення корупції, а з другого – тотальне стеження з метою накопичення «компромату» і вибіркове застосування правосуддя: поблажливе щодо «своїх» і максимально жорстке щодо «чужих» (опозиціонерів, відступників та просто підозрюваних у недостатній лояльності).
Зламати цю систему, повернути країну на європейський шлях розвитку, надолужити час, згаяний за роки «реформ» за кланово-олігархічною моделлю – головна мета нової української революції, якщо вона справді стане такою. Це має бути:
- демократична революція проти авторитарно-олігархічного режиму, за демократію європейського зразка;
- соціальна революція проти просякнутого корупцією олігархічного капіталізму, за соціально-орієнтовану ринкову систему;
- економічна революція незалежного й соціально відповідального бізнесу проти монополізму «Сім’ї» та наближених до неї олігархів;
- національна революція проти економічної та політичної залежності від імперіалізму Кремля, проти антиукраїнських сил у владі;
- духовна революція проти залишків «совкової» ментальності в нас самих, за утвердження європейської системи цінностей.
Революція полягає не в радикалізмі вуличних акцій, а в глибині системних змін у суспільстві, які вона викликає. Мирна революція може стати для України цивілізаційним «локомотивом історії», та якщо масовий рух знову приведе лише до зміни персоналій при владі чи просто зійде нанівець, Україна остаточно уподібниться тим латиноамериканським країнам, що колись надихнули відому журналістку на афоризм: «Що більше революцій, то менше щось змінюється».