Поговорімо сьогодні про сучасну російську політичну культуру. Агресії, ультиматуми, ламання правил, недотримання домовленостей і грубе порушення норм міжнародного права. Дивлячись ледве не на всю російську історію, не перестаєш дивуватися, до яких тільки евфемізмів не вдавалися росіяни. Згадаймо, як завоювання Сибіру стало «освоєнням», а вторгнення на територію суверенної Польщі в 1939 році – простяганням братньої руки допомоги уярмленому західноукраїнському народові.
Усе, до чого вдавалися СРСР та Росія, робилося нібито комусь на благо, для покращення і заради справедливості. Тільки тих, кому могла видатися благом суцільна деструкція, примат насильства та страху, серед нормальних людей годі знайти. Подібна державна політика один в один нагадує поведінку дворової гопоти, яка завдяки фізичній силі, нехтуванню загальноприйнятих правил та морально-етичних норм тероризує цілий район. І горе всім інтелігентам у костюмах, окулярах і зі скрипочкою.
У гопоти свої уявлення про цінності, справедливість та успіх. Своя романтика. Не дивно, що російський президент Владімір Путін так часто вдається до спогадів про своє дворове минуле. Адже він через усе життя проніс «ідеали» пітерської підворітні та зумів перетворити своїх колишніх поплічників на державну еліту Російської Федерації. Довершив перетворення РФ на державу-гопника. Не дивно, що російська пропаганда дотепер звертається до двох пережиттів Путіна в минулому. Першого – страшного враження від поведінки загнаного в кут щура, і другого – більш принципового переконання, що у всіх складних ситуаціях треба бити першим.
Основою психології гопництва є вміння наганяти страх на звичайних людей. Не давати їм спам’ятатися, об’єднатися або звернутися по допомогу до закону. Це суміш фаворизування культу фізичної сили і постійного блефу. А тепер погляньмо, як змінилася риторика офіційних державних речників та російських засобів масової пропаганди в часи правління Путіна? Так, це вихваляння безкарністю за найбрутальніші дії, включно зі зовнішньою агресією й анексією. І на додаток – постійні погрози й залякування. Пригадайте погрози повномасштабного вторгнення аж до завдання ядерного удару. Російські видання десятиліттями рясніли заголовками, що американці, німці, європейці злякалися могутності російської зброї. У них фактично ні разу не йшлося про досягнення, за які світ мав би завдячувати Росії за щось позитивне і конструктивне. Принцип «бояться – значить поважають» надовго закріпився в цій державі.
Діючи за законами підворітні, Путін так швидко міняв правила, диктував свої умови та порядок денний, до всього ніколи не дотримуючись домовленостей, що західний світ просто не встигав за ним. Тому світові тільки й залишалося, що підлаштовуватися під цю гру. І знову ж таки, гопники – непогані психологи, особливо якщо йдеться про те, щоб розсварити противників і підпорядкувати собі їхню волю.
Мінські домовленості – яскравий приклад, фактично квінтесенція російської гопницької політики. Чому вони стали можливими? Можливими після анексії Криму і розв’язування нею війни на сході України. Здавалося б, після такого брутального порушення норм міжнародного права буквально всі країни мали б стати в один ряд і вимагати скликання міжнародного трибуналу. Але все покотилося зовсім іншою колією. Колією, справно підготовленою країною-агресором. Які ж причини цього явища?
Не треба забувати, що Росія постійно готувалася до «реваншу». Вона ще раніше корумпувала частину західних політиків та державних посадовців найвищого рівня. Російські аналітики влучно визначили найслабші місця західного світу і взяли їх в інформаційну та оперативну розробку. Знаючи наперед, що німецьке фінансово-індустріальне лобі не захоче втрачати ласого російського ринку, вони спробували зробити політику уряду Німеччини щодо Росії заручником цих внутрішніх обставин. Щоб налякати заможних бюргерів втратою достатку, комфорту й безпеки, ініціювали і роздули кампанію з навалою біженців з Близького Сходу. І от уже в Німеччині за результатами виборів на третє місце виходить ксенофобська партія з неприхованими симпатіями до нацистського минулого.
Чітко зорієнтувалися, що для Франції надзвичайно пекучою є проблема мігрантів та загроза соціальних бунтів, тому новому керівникові держави Макрону продемонстрували силу «жовтих жилетів». Насправді не так і важливо, чи за всіма цими подіями безпосередньо стояла Росія. Достатньо того, що вона це вміло використала. Особливої деструктивної ваги і сили Росії на міжнародній арені додавала фінансова підтримка з її боку європейських право- та ліворадикалів. Різного роду сепаратистських рухів і плекання євроскептичних настроїв.
Не байдикувала Росія і в українському напрямку. Якщо з проросійськими настроями серед українських громадян кремлівські експерти промахнулися, то з політичною елітою втрапили в саму ціль. Росіяни мали на українських візаві не тільки грубі папки компромату, але й влучно складені психологічні характеристики. Тому після провалу «операції Янукович», яким Кремль хоч і гидував, але безпосередньо керував як нарукавною лялькою, довелося переходити до надзвичайних дій. Тут російські гопники вирішили йти «по-безпрєдєлу», розраховуючи, що таке нахабство введе в ступор увесь західний світ. А потім той західний світ почне домовлятися і навіть задобрювати агресора.
На тристоронніх зустрічах, хоч і дуже напружених, дива не сталося. Путін не тільки протиснув свій порядок денний, він заманив усіх учасників у заздалегідь розставлену пастку так званих Мінських домовленостей. Це сталося не тільки через те, що західні лідери – Меркель і Олланд не зайняли твердої і принципової позиції. Так сталося ще й через те, що українські лідери мали свій додатковий «шкурний» інтерес. Фабрику в Липецьку, заводи й нерухомість в окупованому Криму. Тож вони відразу після анексії Росією Криму кинулися в ноги Путіну з проханням дозволити врятувати своє майно. Тому українцям ще треба буде уважно розслідувати долю квартир, палаців, санаторіїв, заводів і виноградників українських урядовців на окупованих територіях і в Росії. І обов’язково порівняти процес «порятунку» приватної власності з тими рішеннями, які ті приймали від імені української держави. А також простежити пріоритетність дій президента Порошенка щодо протистояння російській агресії та порятунку власних капіталів в офшорах.
Було б неправдою стверджувати, що тогочасне керівництво України продалося Путіну чи стало платними агентами Росії. Хоча й не можна відкидати поодиноких випадків. Тут ідеться про те, що ворогу вдалося намацати найбільш вразливе місце – загрозу втрати українською державною елітою її активів і пасивів у Криму, здобутих, до всього, не до кінця легальним шляхом. Важко бути учасником надскладних переговорів на міждержавному рівні, представляти позицію країни і думати про те, чи відбере твій завод Путін, чи ласкаво дозволить його продати. Якщо дозволить, то якою буде ціна цієї «ласки» для національних інтересів країни.
На жаль, Путіну вдалося не тільки пов’язати по руках і ногах Захід й Україну положеннями Мінських угод, але й забезпечити Росії статус не агресора, а навіть миротворця. Путін посадив за один стіл своїх «шісток» із так званих ДНР-ЛНР. Призначив посередником на переговорах від України свою віддану людину, тобто Віктора Медведчука. Через якого і здійснював таємне управління політикою України. Саме Медведчук став посередником між позірним патріотом Порошенком і нібито його затятим ворогом Путіним. Після Мінська Порошенко звіряв і координував свої дії з Путіним через Медведчука. І саме Порошенко, вдало підловлений Путіним на неймовірній жадібності, став разом з Медведчуком заробляти на війні. Чим дискредитував себе в очах добре поінформованої міжнародної спільноти.
Саме завдяки такому розкладу російський гопник і сформував свій порядок денний у Мінську. Сформував завдяки тому, що всі учасники переговорів прийняли його правила гри і дозволили розмовляти на рівних. Як наслідок, західні та українські учасники переговорів змушені були приховувати за пафосними заявами і суворими поглядами свою цілковиту поразку. Вони надали нормальності і легітимності фактичній капітуляції перед гопником. Мало того, вони здійснювали постійний тиск на Україну, щоб вона неухильно виконувала план, нав’язаний агресором.
Шалений успіх Путіна в Мінську окрилив його і надихнув на ще брутальнішу поведінку. І ось уже між Берліном і Парижем зарисувалася тріщина. Бо вправний жонглер Путін стравив молодого Макрона з досвідченою Меркель, почергово то наближуючи, то віддаляючи їх як своїх співрозмовників. От уже й Париж, користаючись тимчасовим віддаленням Меркель, запропонував себе на роль найближчого посередника. Так Путін і надалі розводив би європейських політиків як сліпих кошенят, якби не дві важливі зміни.
Першою такою подією стала поразка Петра Порошенка на президентських виборах. Обрання президентом України позасистемного Володимира Зеленського поламало ледве не всі звичні схеми російсько-української політики. Відсутність підтримки з боку старого українського істеблішменту і недосвідченість Зеленського та його команди дозволили Системі сповільнити на якийсь час декларовані раніше зміни. Відсутність справедливого судочинства, саботаж з боку старих кадрів, проплачені протести і неймовірні політичні та інформаційні впливи олігархів і Росії, здавалося, не допустять жодних змін у державі. Але в Зеленського була одна надзвичайна перевага: Путін не мав за що його підчепити і поставити собі на службу.
До цього додалася ще одна подія вже світового масштабу – президентом США став Джо Байден. Який не тільки виборов цей пост у жорстокій боротьбі зі своїм конкурентом, він ще й назбирав цілу низку «образ», завданих Росією Путіна американській демократії та принципам міжнародного співжиття. Над путінською Росією вперше нависла загроза бути притягнутою до відповідальності за деструкцію планетарного масштабу. З обранням Байдена Вашингтон повернувся до ролі світового демократичного арбітра. А в України з’явився шанс сформувати нову міжнародну коаліцію для протистояння агресору.
Усвідомлюючи загрозу втрати впливів в Україні і на Україну через усунення Медведчука, Путін вирішив знову брутально змінити світовий порядок денний. Він знову намагається бити першим і вдається до погроз розпочати повномасштабний наступ своїх військ на Україну. Змусити м’якотілих західних демократів здригнутися і почати його задобрювати. Він сподівається обманути світ, щоб той знову лишив йому на поталу Україну. Як і тоді в Мінську, намагається вбити клин між США та ЄС. Не допустити консолідованої позиції світових демократій проти його агресивної держави. Хоче представити ситуацію в Україні то як внутрішній громадянський конфлікт, то як заходи Зеленського через нагнітання воєнної ескалації врятувати власні рейтинги. Нарощуючи концентрацію своїх військ на кордоні з Україною та в окупованому Криму, Росія хоче посилити свої переговорні позиції із Заходом. І найголовніше – добитися поступок від України. Що йому свого часу добре вдалося на переговорах у Мінську.
В цій ситуації важливо втриматися від помилкового сприйняття Путіна як неадекватного дідугана, що вижив остаточно з розуму. Якого годі передбачити. Тут треба завжди пам’ятати, що Путін – цілком адекватний брутальний гопник. Який на цьому полі має низку здобутків і перемог. Що він, змушуючи обговорювати свою непередбачуваність, розширює власний арсенал можливостей. Вмовляннями і переговорами його не зупинити і не врозумити. Що, вступаючи в дискусії, переговорники тільки легітимізують його дії. Бо він розуміє, що якщо його відразу не б’ють в пику, то ініціатива і правда на його боці.