Розмови про «патріотичний» вчинок Ірини Фаріон в дитячому садочку вже дійсно набили оскомину. Але сів писати коментар до цікавої статті Юлії Абібок, а він виявився занадто великим. Тому подумав про свій блог. Стаття цікаво побудована, додає багато нового - одне інтерв’ю з «ньюсмейкеркою» чого варте. Пані Фаріон і далі вважає свої дії правильними, а отже на останній акції не зупиниться. Дивує тільки одне, вона постійне апелює до свого наукового доробку. Ніби не розуміє, що досліджувати якусь проблему не означає з нею боротися. Це як лікар, котрий лікує хворобу не мусить на неї хворіти. Пані ж Фаріон давно розмила межі своїх наукових уподобань і власної політичної діяльності; дивлячись на неї, точніше буде сказати - боротьби.
Дійсно, ономастика наука точна і цікава, але тільки при умові, якщо не робити з неї засобу політичної боротьби. Це стосується усіх гуманітарних наук – інструменталізація з політичною метою шкодить науці. Ще довго можна дискутувати про те чи може бути гуманітарна наука прикладною, чи може історія чомусь навчити, але гуманітарна наука втрачає свій науковий зміст, коли починає діяти проти самих гуманістичних принципів. Тобто, те, що пані Фаріон є кваліфікованим лінгвістом аж ніяк не означає, що вона є правдою в останній інстанції, а отже може йти в садочок і експериментувати на дітях.
Вразила «просвітницька» наліпка від "Свободи". Зверніть увагу, вона поширена у всіх садочках, за винятком одного на вул. Симоненка, де директорка відмовилася розміщувати партійну агітацію в стінах дошкільного закладу. Хочу наголосити на тому, що наліпка не є розробкою кваліфікованих дидактів та педагогів, це звичайна партійна агітка, де ономастикою навіть не пахне. Це радше витвір перверзивного розуму, зашореного і ксенофобського. З лівого боку таблички, який має символізувати Росію (неправильні імена), зображено типові атрибути: кокошнік, личаки, балалайку, вушанку, куфайку, валянки, самовар і матрьошки. У тому, що дорослі дяді і тьоті у Львові часто затруєні ксенофобією нічого дивного нема. Але для чого цю отруту нести дітям? Цікавою була б дзеркальна ситуація десь в Росії, коли б якась пані Фаріонова пішла з подібним «виховним матеріалом» у садочок, а матеріалом для неї служили б кліше і стереотипи про українців, які побутують в російській колективній свідомості? Наприклад, про українську пристрасть до сала, адже ми самі вже поставили пам’ятники свині, проводимо фестивалі сала, печемо гігантські торти з цього продукту.
І ще одне міркування хотів би висловити. Пані Фаріон поводиться так, ніби Україна є мононаціональною державою, а всі етнічні не українці приїхали сюди в 1939 р. (до речі це помилка, що поляки зі Львова «забралися» в 1939 р.). Вона мислить категоріями невеликого замкнутого регіону, категоріями вузькопартійними. Вона не зважає на сімейні традиції мільйонів громадян України, бо за правилами її «ономастики» має бути – так! Забуваючи, що всі громадяни України, незалежно від їх етнічного походження, віросповідання, et cet. є рівноправними. Вона не хоче змиритися з фактом, що не має жодних переваг щодо інших громадян України, наприклад на підставі того, що вона етнічна українка (тут свободівці плутають українське законодавство з програмою їхньої партії). Їм байдуже, що Україна – демократична країна, а її громадяни можуть належати до різних культурних традицій, бути членами інших партій, не/легітимність яких, визначається не патріотично налаштованими членами ВО «Свобода», а виключно українським законодавством. Ніхто не має монопольного права на єдино правильну історичну лінію в Україні, а тим більше нав’язувати її суспільству.
У Львові мешкає приблизно 20% російськомовних громадян і вони мають право називати себе Машами, Лізами, Мішами. Таке ж право мають усі інші люди, які хочуть так називатися. Ніхто не має права змушувати ставати їх Наталочками, Михайликами, або з якогось дива пакувати валізи і їхати в Московію. В демократичному суспільстві є просто неприпустимим змушувати громадян переінакшувати свої імена на догоду якійсь політичній силі, або ж відповідно до «ономастичного доробку» пані Ірини Фаріон.