Днями стало відомо, що у Маріуполі пошкоджено мозаїки «Дерево Життя» та «Боривітер». Однією з авторів була знаменита художниця-дисидентка Алла Горська. Також авторами мозаїк в інтер'єрі ресторану «Україна» були Віктор Зарецький, Галина Зубченко, Борис Плаксій, Григорій Пришедько за участю Василь Прахніна та Надії Світличної). Мозаїки були створені у травні-червні 1967 року.
Історія цих мозаїк драматична: вони були закриті для огляду в СРСР з ідеологічних міркувань, а його спадкоємиця Росії просто знищила їх. Розповідаємо коротку історію цих шедеврів.
Заборонені «Дерево життя» та «Боривітер»
Восени 2008 року, під час капітального ремонту маріупольського ресторану «Україна», побудованого неподалік теперішньої Театральної площі, було відкрито мозаїки «Дерево життя» та «Боривітер».
Про те, що там є мозаїки, створені художниками Віктором Зарецьким, Борисом Плаксієм (згодом — лауреати Шевченківської премії), Галиною Зубченко, Василем Парахіним та маріупольським художником Григорієм Пришедьком, було відомо і до ремонту. Команду художників, що її зробили, очолювала легендарна Алла Горська. Саме її участь у створенні мозаїки і викликала найбільший інтерес до твору.
У книзі маріупольських дослідників монументального мистецтва Івана Станіславського та Олександра Чернова «Усі відтінки маріупольських мозаїк» саме ці твори названі найціннішими у місті (до слова, зараз усі екземпляри видання знищені. Її співавтор Іван Станіславський просив допомогти перевидати її у Львові, книгу було перевидано).
«Роботи мали експериментальний характер, оскільки митці широко використали нестандартні матеріали: шлакоситал та метал. В архітектурі "Дерева життя" особливе місце зайняв листовий алюміній, який надав роботі химерної прозорості та сяяння. "Боривітер" містить навіть фрагменти нержавіючих ложок. Сміливі фактурні сполучення матеріалів, чергування рельєфів та контррельєфів надали зображенням ефект руху, який помічали сучасники. Валентин Константінов, який був тоді головою худради виробничих майстерень, зазначав, що художня цінність цих робіт надзвичайно висока. Сюжетно позачасові, досконалі естетично та позбавлені будь-яких соцреалістичних концепцій ці дві роботи бригади Алли Горської є перлинами маріупольського зібрання монументалістики», – йдеться у книзі.
Історію мозаїк розповіла й Людмила Огнєва, дослідниця творчості Алли Горської, яка видала кілька книжок, присвячених творчості художниці.
Саме у книзі Людмили Огнєвої «Життєпис мовою листів» (Донецьк, 2009) побачив світ щоденник Алли Горської, зокрема записи під час роботи в Маріуполі у 1967 році. Щоденник дуже докладно, буквально похвилинно, фіксує роботу художників.
Коли Аллу Горську та Віктора Зарецького зарахували до «українських буржуазних націоналістів», їх роботи зазнали нищівної критики «мистецтвознавців» у штатському. Чимало робіт було знищено фізично, зокрема й вітраж, присвячений 150-річчю Тараса Шевченка у Київському університеті.
Тоді мозаїки в Маріуполі не знищили, а просто встановили перед ними цегляну стіну, продемонструвавши її партійному керівництву міста. Головний архітектор Маріуполя Бочаров та керівник маріупольської спілки художників Валентин Костянтинов таким чином зберегли шедевр монументального мистецтва неушкодженим (а от у Києві більшість творів Горської були знищені. Єдиною вцілілою мозаїкою є «Вітер» на ВДНГ, яку відкрили для загального огляду лише у 2017 році).
Після розвалу СРСР ресторан «Україна» перейшов у приватну власність, але мозаїки й далі були захованими. Лише у 2008 році мозаїки відкрили. А ресторан «Україна» отримав назву «Аристократъ». Згодом він закрився, а мозаїки знову стали недоступними для огляду, але залишались неушкодженими.
«Панно "Боривітер" та "Дерево Життя" – це експеримент, що базувався на змішуванні народних традицій, світових тенденцій і радянського мистецтва, з якого народилася нова пластична мова. Пізніше ім’я дисидентки Горської викреслювалося зі списків авторів, а деякі її твори були знищені. Панно "Боривітер" та "Дерево Життя" збереглися, оскільки, виконуючи партійний наказ, місцеві майстри, замість того, щоби збити мозаїку, сховали її за фальш-стіною. Тепер мозаїка відкрита, але її ніхто не бачить, оскільки ресторан не працює і приміщення вже багато років зачинене», – розповіла мистецтвознавиця Євгенія Моляр у 2018 році, коли у Маріуполі пройшла одноденна виставка «Боривітер» в приміщенні колишнього ресторану.
Тепер і унікальні маріупольські мозаїки, які пережили чимало нещасть, зазнали втрат від російських обстрілів.
Алла Горська та Віктор Зарецький
Алла Горська, видатна художниця-шістдесятниця, увійшла в історію не тільки завдяки творчості, але і як дисидентка. Її було жорстоко вбито у 1970 році. Саме їй присвятив вірш «Ярій, душе!» Василь Стус.
Художниця народилася 18 вересня 1929 року. Батько Алли, Олександр був директором Ялтинської кіностудії. Згодом її родина жила в Москві, пережила блокаду Ленінграда, була евакуйована в Алмати, а звідти перебралася до Києва.
У 1948 році Алла Горська вступила на факультет живопису Київського художнього інституту, там вона познайомилась з майбутнім чоловіком та співавтором Віктором Зарецьким, якого називали «українським Модільяні». У 1952-му пара одружилася.
Віктор Зарецький народився 8 лютого 1925 року у Білопіллі. Він походить з шанованого козацького роду Зарецьких, що, за переказами, були одними із засновників міста Білопілля в XVII столітті. Нині в м. Білопілля Сумської області збереглася кам'яна церква святих Петра та Павла, що зводилася також і їхнім коштом. До 1917 року рід Зарецьких мав статки та торгові справи не лише в Білопіллі, а й багатьох інших містах. Це стало однієї з причин, що вони підтримали Білу армію Денікіна. 1925 року частина родини вимушено перебралася на Донбас, тікаючи від можливих переслідувань.
Під час хрущовської «відлиги» художники почали брати активну участь у процесі національного відродження. Серед їх друзів – усі найяскравіші представники молодого покоління творчої інтелігенції Києва початку 1960-х років. Це і Василь Стус, Василь Симоненко, Лесь Танюк, Надя та Іван Світличні, Опанас Заливаха та інші.
За родиною художників почали демонстративно стежити. Аллу Горську неодноразово викликали на допити.
Восени 1970 року, через три роки після роботи на Донеччині, її вбили сокирою у Василькові під Києвом у домі свекра. У її загибелі звинуватили батька Віктора Зарецького, Івана, який після цього нібито скоїв самогубство.
Твори художниці перебувають у Національному художньому музеї у Києві, Національному художньому музеї ім. А. Шептицького у Львові, Центральному державному архіві-музеї літератури й мистецтва, Музеї шістдесятництва, одній з найбільших у світі колекцій нонконформізму на теренах СРСР Нортона і Ненсі Додж Ратгерського університету, Музеї Берлінської стіни Чекпоінт Чарлі тощо.
Віктор Зарецький помер після тяжкої тривалої хвороби у 1990 році. Поховали на Берковецькому кладовищі у могилі батьків, поруч з дружиною.
Фото з відкритих джерел