Зупинка в Миргороді — лише дві-три хвилини. Пасажири висипають із вагонів за лічені секунди, нові застрибують майже на ходу, й поїзд рушає далі. Таксисти, зустрічаючи приїжджих, запевняють, що до центру далеко, й пропонують довезти туди всього за п’ятнадцять-двадцять гривень. Що «далеко» для миргороців, може здатися ближчим для мешканців великого міста: до центрального входу у «Миргородкурорт», головного тутешнього орієнтиру, три кілометри.
— До центру? Правильно йдете. Вулицею Гоголя весь час прямо, — каже жінка, що поспішає на роботу. Вона радить обов’язково відвідати курорт — скуштувати цілющої мінералки й помилуватися природою. Про перебіг виборчої кампанії в місті не знає. — Я щойно з села повернулась, місяць у відпустці там провела.
Миргород прокидається повільно. Головний вид транспорту на вулицях — велосипед.
«Місто у місті»
У переддень виборів у Миргороді малолюдно. На центральній вулиці Гоголя, що простягається через усе місто, розташовані пошта, ринок, супермаркет, декілька кафетеріїв, спорт-бар і піцерія. Тут же — головний вхід до «Миргородкурорту», «міста у місті», територію якого огинає річка Хорол.
В одній із крамничок на вітрині поруч із «небесними ліхтариками» — портрет Януковича. «Навіщо вам знати, скільки продали? Може, ви засланий від Президента? Вираховуєте, скільки продано?», — недовірливо відповідає продавець. Прізвище Янукович тут на слуху. Миргородці в один голос кажуть, що курорт належить синові Президента.
— Був тут молодший Янукович, покрутився, провели закриті збори. Але що вирішили, нікому не відомо, — розповідає місцевий журналіст Микола Марченко.
Курорт суттєво відрізняється від міста: доглянуті та вичищені парки, викладені тротуарною плиткою доріжки, чистий, хоч зараз і не сезон, річковий пляж. Сто років тому, коли на місці знайденого доктором Зубковським джерела заснували курорт, Миргород із гоголівського «повітового міста N» став важливим для Російської імперії рекреаційним центром.
Місто, що не голосує
Попри курортний статус міста, більшість його мешканців звикла годуватись городиною, вирощеною власноруч. На городі миргородці проводять значну частину вільного часу. Ось і Микола Марченко, з яким ми зустрілися у день виборів, напередодні господарював на селі.
— Ви не дивіться, що сьогодні на вулицях так багато людей. До обіду розійдуться. З виборами це ніяк не пов’язано. Запитайте одного, другого, чи йде він на дільницю. Більшість вийшла просто прогулятись або на базар, — розповідає журналіст.
Миргородці не люблять голосувати. 2010 року міським головою стала людина, за яку проголосувала десята частина понад сорокатисячного населення міста. Прийшла на дільниці тоді лише третина виборців.
Результати виборів на Полтавщині зазвичай відповідають тому, як голосує Україна в цілому. 2004-го тут підтримували Ющенка. Тепер стабільно високу підтримку мають Партія регіонів і комуністи.
Забутий Голодомор
— Чому голосують за комуністів? Анатолій Пляшник, лікар-нарколог і за сумісництвом голова районної організації ВО «Свобода», розповідає, що за КПУ тут голосують переважно колишні військові. «При тому, що тут був тотальний голод. Повсюди по селах висіли «чорні дощечки», — розповідає «свободівець». — Людей, які були здатні чинити спротив, заморили голодом, а решту до Сибіру вивезли».
Нині про Великий Голод у Миргороді нагадує хіба що меморіальний комплекс «Жнива скорботи», відкритий у серпні минулого року.
— А ще звідси походить гетьман Лівобережжя Данило Апостол, — згадує славне минуле Анатолій. — Тут жили найсміливіші козаки. Навіть гоголівський Тарас Бульба списаний з одного із миргородських полковників.
Нащадки козаків голосують за комуністів не лише через невдоволення сучасною владою. «От колись країна була! А зараз… Навіть вибори святом були, а тепер ні музики, ні веселощів. Усе так нудно й пісно», — ностальгійно каже жінка, яка щойно вийшла з виборчої дільниці.
— Проголосувала я за комуністів. Хоч і знаю, що вони свої голоси у Раді віддадуть, але краще нехай там будуть вони, аніж ті, що нині, — підхоплює інша.
Влада вчителів
Партія регіонів у Миргороді спирається передусім на освітян. Це традиція ще радянських часів, пояснює Анатолій Пляшник: «Раніше, коли студент педінституту не мав комсомольського значка, його відраховували». Мер, голови райдержадміністрації та райради, чимало директорів шкіл також мають біло-блакитний партквиток.
— Усе б нічого, але в нашому сільськогосподарському районі за останні два з половиною роки районна рада розглядає лише два питання — лікарні та школи, — нарікає кандидат у депутати Юрій Коваленко. — Закрили сім шкіл. І це коли при владі вчителі!
Василь Третецький, який двічі був мером міста, розцінює перемогу партії влади як свідчення бідності регіону. «Рівень життя такий низький, що людину можна купити продуктовим набором, — розповідає він. — Це видно навіть по тому, які калоші продають на базарах. Влада, яка нічого не дала цим людям, спекулює на бідності».
Націоналізм у комірчині
Час від часу до насіннєвої крамниці на вулиці Гоголя заходять покупці. Продавець Микола ввічливо вітається з ними, розповідає про особливості голландської цибулі й дає поради щодо якості піску для кактусів. Крізь прочинені двері в комору видно портрет Степана Бандери й календар із символікою УПА.
— Коли бачать Бандеру в моїй комірчині, кажуть, що я бандерівець, — розповідає Микола. — Але мені байдуже. В мене є своя точка зору, для чого мені когось слухати? В мене і в машині прапор УПА. А чого я маю когось боятися у своїй країні, на своїй землі?
На столі поруч із комп’ютером — синьо-жовтий прапорець і нова книжка Івана Патриляка «Перемога або смерть» із закладкою приблизно посередині. «Якби хтось хотів більше дізнатися про наш визвольний рух, раджу починати з цієї книжки. В ній усе дуже чітко структуровано», — радить продавець насіння. Розповідає про свого кума з Феодосії, який так розчарувався в партії влади, що вирішив голосувати за «Свободу»: «Телефонує до мене й каже: знаєш, хочу проголосувати за Україну. Навіть у Криму видно, що крім них більше немає за кого».
«За Ковалевську!»
На дільницях переважають люди середнього і старшого віку. Голосувати приходять поодинці або парами. Зовсім стареньких, які не захотіли голосувати вдома, супроводжують родичі. Молодих можна полічити на пальцях.
Двадцятитрирічна Віка здобула освіту в Полтаві й нині працює менеджером в одній із миргородських фірм. Пропозиції поспілкуватися із заїжджими журналістами вона рада, адже її дозвілля — це здебільшого прогулянки двохсотметровою ділянкою вулиці Гоголя від «Сільпо» до входу в курорт.
— У нас тут багато хто за «регіони» голосує. Я раніше не знала, чого мої батьки то Януковича, то Партію регіонів підтримували. Тепер знаю: кого на роботі примусили, той і голосує. Як же я зраділа, коли ввімкнула телевізор, а там немає цієї політичної реклами!
Запитуємо, за кого Віка має намір голосувати.
— Не знаю… Може, за ту, Наталю Ковалевську. Реклама про неї йшла. Може, за неї. А ще за Кулініча — він хороший, першого вересня дітям подарунки підготував, дитячі майданчики зробив.
Олег Кулініч ішов на вибори у 147 мажоритарному окрузі самовисуванцем. Задовго до виборів його громадська організація «Моя Полтавщина» роздавала виборцям «гуманітарку» та організовувала екскурсії для дітей. У день виборів, попри заборону на агітацію, ми придбали газету «Просто районка» з великою фотографією кандидата у повен зріст на останній шпальті та розлогим інтерв’ю під грифом «агітреклама». В результаті Олег Кулініч таки виграв вибори у Миргороді.
Головне – здоров’я
Натомість, активісти молодіжної організації «Хочу жити» голосувати не збираються. Кажуть, що політики лише гризуться між собою, а країну зовсім не люблять. Через це молодь не цікавиться власним майбутнім і зазирає у пляшку.
— Ну як можна голосувати за спортсмена, який рекламує пиво? — обурюється активіст організації Костянтин. — Молодь потребує добрих взірців для наслідування! Та й місто в нас курортне. Звикли бачити заможних відпочивальників, ось і хочуть мати все й відразу, а працювати — не хочуть. Випити пива значно простіше, ніж зайнятися спортом.
«Хочу жити» організовує міські толоки, проводить антиалкогольні кампанії у школах та футбольні чемпіонати. Активісти організації сподіваються змінити ситуацію в місті самотужки. В політику вірять мало. Кажуть, коли прийдуть гідні політики, тоді обов’язково підуть на вибори.
Христина Бондарєва, Богдан Головко, Школа журналістики УКУ, спеціально для «Дня»
Цей текст написано в межах Школи політичного репортажу, яка є навчальним проектом магістерської програми з журналістики Українського католицького університету за фінансової підтримки програми «Український медійний проект» («У-Медіа») міжнародної неурядової організації Інтерньюз.