Питання миротворчості не були притаманні військовим, та, як виявилося, тільки вони у змозі їх вирішувати.
Даґ Гаммаршельд, Генеральний секретар ООН (1953-1961). Загинув у авіаційній катастрофі під час виконання миротворчої місії в Африці
У Європі, США та Росії це свято відбувається яскраво й урочисто. Премії, нагороди, медалі… Весь світ шанує людей, котрі під блакитними прапорами ООН захищали мир на планеті. Українські миротворці нагород не чекають. У нашій державі долями ветеранів не надто переймаються.
3 липня 1992 року Верховна Рада України затвердила постанову «Про участь батальйонів Збройних сил України у Миротворчих Силах Організації Об'єднаних Націй у зонах конфліктів на території колишньої Югославії». Це була перша миротворча місія українських військових. І вже 15 липня перший літак з українськими військовиками сів у охопленому полум`ям війни Сараєво. Потрапити до місії вважалося неймовірною удачею. Військові, які після розвалу СРСР практично залишились без засобів до існування, могли заробити величезні на той час гроші – 200-300 доларів за місяць! За можливість нагодувати сім’ю вони готові були їхати хоч у пекло.
Відтоді Україна почала активно брати участь у миротворчих операціях, які відбувались у світі. Учасниками миротворчих місій стало близько 40 тисяч українців, які взяли участь у 28 операціях у різних країнах світу.
Історично сталося так, що попри активну участь українських громадян у миротворчих місіях суспільство мало про це знало. Окремі люди, звісно, знали, що наші хлопці їдуть десь за море, у далеку Африку, на Близький Схід та Балкани. Але чим вони там займаються – було майже невідомо. Час до часу ЗМІ писали про Югославію, Ірак та Ліван. Іноді з’являлися повідомлення про Ліберію, Сьєрра-Леоне та Кот д`Івуар, Косово. Що громадськість знає про ці операції окрім того, що військові там заробляли валюту і відпочивали на пляжах? Що відомо про українських солдатів та офіцерів, які, траплялося, демонстрували під час виконання цих місій просто масовий героїзм?
Яскравим прикладом такої невідомої місії є операція українських військових льотчиків на Кавказі.
9 жовтня 1993 року у Грузії приземлився український вертолітний загін, який складався з 15 вертольотів Мі-8МТ, двох гвинтокрилів морської авіації, протичовневого вертольота Ка-27ПЛ та пошуково-рятувального гелікоптера Ка-27ПС.
Упродовж п'яти днів пілоти евакуйовували мирних людей, які втікали від війни. Машини літали перевантажені, на грані можливостей, неодноразово потрапляли під обстріл. За ці п’ять днів пілоти врятували 7634 біженців. Доставили 487 тонн різних вантажів, переважно продукти та медикаменти.
Жоден з пілотів, які на початку 90-х у горах ризикували своїм життям, не отримав статусу учасників бойових дій, права на бодай якісь пільги або поваги від держави та суспільства. Вони так і залишилися невідомими солдатами невідомої війни. Таке ставлення у нашій країні до учасників миротворчих операцій стало традицією…
Більше того, якщо до 25 грудня 2005 року на учасників миротворчих місій ще діяли норми Закону України «Про статус ветеранів та їх соціальних захист», то після цієї дати на миротворців він не розповсюджується. Вояки не мають соціального і правового захисту. Вони, власне, є ніхто. Єдине, що засвідчує їхню причетність до миротворчих операцій, це запис в особовій справі, за яким місяць служби в миротворчій місії рахується за три місяці служби в Україні.
У 2003 році вирішили поставити пам’ятник миротворцям, але задумку так і не втілили. У 2005-му, за постановою парламенту, в Києві мала з’явитись алея героїв-миротворців, та її теж досі немає.
Українські можновладці завжди вважали, що миротворці отримують велику зарплату – до 3000 доларів; отже, не потребують ніякого піклування від держави.
«Я свого часу пройшов усі гарячі точки і добре знаю, як розвивалися там події, і я гордий, що українці були прикладом для всіх інших. Але водночас я б радив тим, хто пройшов це «горнило» миротворчості і важкі часи, залишати це в собі, у своєму серці й душі, а не виходити з пропозиціями для якихось преференцій. Це нескромно для справжніх мужчин, для тих, хто ризикував заради держави», – казав свого часу член парламентського Комітету з питань національної безпеки і оборони, генерал армії України, регіонал Олександр Кузьмук.
3000 доларів – для України сума справді немаленька. Але ж і начальники відділів в українських банках отримують 3-4 тис. доларів, хоча життям не ризикують. Втрати українських миротворців за 20 років становлять 50 військовослужбовців.
А що отримує країна, відсилаючи своїх військових у миротворчі місії?
За законодавством, сторона, що запрошує українців до участі в миротворчій операції, має профінансувати їхню участь. Приблизний обсяг відшкодувань для України від ООН на сьогодні становить 500 мільйонів доларів. Військові отримують практику, яку не мають можливості отримати в Україні. Наприклад, у місіях проведено понад 50 тисяч вильотів літаків та вертольотів з середнім нальотом у перерахуванні на річний цикл 300-360 годин на екіпаж. До речі – це один з найкращих світових показників. Тобто за 6 місяців участі в миротворчій операції наш пілот отримує такий досвід льотної роботи, на який в Україні потрібно понад 10 років.
І це неоціненний досвід ведення бойових дій, якого зараз так бракує нашим підрозділам. До речі, чимало колишніх миротворців зараз бере участь в АТО на Сході нашої країни.
Участь у миротворчих операціях – це великий психологічний тиск. Шестеро українських військовослужбовців, не витримавши цього тиску, покінчили життя самогубством – четверо у Югославії та двоє в Іраку.
Очевидно, що для людей, які повернулися з миротворчих місій, потрібен центр психологічної реабілітації.
На початок 2012 року в Україні, після повернення з місій, від хвороб померло близько 200 осіб! Тільки за 2009–2011 роки у Києві померло десять офіцерів!
Під час місій у країнах сходу та Африки військові хворіють на інфекційні захворювання, яким не приділяють відповідної уваги. Це малярія, різноманітні віруси, які минають, але дають потім негативні наслідки. Військові можуть стати носіями таких хвороб і привезти їх в Україну. Спеціалізованих центрів, куди могли б звернутись миротворці, не існує, а медики у звичайній лікарні не завжди можуть поставити правильний діагноз, оскільки не вивчали цих захворювань або не стикались з ними на практиці.
Отже, створення таких центрів не тільки допоможе миротворцям вижити, повернувшись додому, але і вбереже цивільних від небезпеки заразитись вірусом, привезеним у нашу країну.
Захищаючи свої права, миротворці створили понад 20 громадських організацій по Україні. Торік було створено всеукраїнську організацію СУМО (Союз учасників миротворчих організацій) яку очолив полковник запасу Сергій Грабський.
«Чого ми прагнемо? Не визначені правовий статус миротворців та гарантії їх соціального захисту. Не вирішені питання щодо медичної реабілітації. Навіть прийняті державні законодавчі акти не діють. Не вирішені питання щодо соціальної та професійної адаптації «миротворців» до умов життя у цивільному середовищі. Немає жодної комплексної державної програми адаптації. Не здійснюються заходи вшанування пам'яті загиблих миротворців. І ще, ми б хотіли, щоб при створенні програм військово-патріотичного виховання молоді враховувався досвід та героїчні вчинки українських воїнів – миротворців», – каже Сергій Грабський.
Упродовж короткого проміжку часу організація встигла розкачати нашу апатичну владу. Її члени долучились до створення Постанови Верховної Ради України «Про День українських миротворців», почали брати участь у роботі громадських рад Міністерства оборони України, Міністерства закордонних справ, Державної служби з питань інвалідів та ветеранів та Товариства Червоного Хреста України. СУМО вже стала партнером Представництва ООН в Україні з питань розповсюдження ідей, цілей та завдань ООН.
Вони продовжують працювати заради миру, навіть виходячи у відставку. То, може, і державі варто подарувати їм права та пошану, яких вони, безумовно, заслужили.
Вітаю українських миротворців зі святом!