Серед того, чим Володимир Зеленський найбільше запам’ятався на президентській посаді у довоєнний період, є інфантильна фраза про маркування публічного простору. Мовляв, немає значення, як називати вулиці та яким діячам ставити пам’ятники. Безумовно, ці слова – компроміс між думкою Зеленського й уподобаннями його електорату. Певною мірою він озвучив те, що багато його виборців хотіли почути. Невідомо, яка позиція у Володимира Зеленського на цю мить. Є очевидним, що зараз він не міг би озвучити подібне.
Проте і проблема глибша. Адептів позиції «какая разніца» можна почути всюди і на різні теми: осмислення минулого, світоглядні орієнтири, цінності тощо. Стосується це не тільки українців. Закордонні оглядачі й обивателі теж грішні.
Навіть побут має значення
Свідомі українці, як ніхто інший, розуміють, що позиція «какая разніца» є шкідливою і руйнівною. Її потрібно викорінювати у всі доступні способи. Напевне, багатьом доводилося бути в ситуації, коли допомагаєш іноземцю, який, знаючи звідки ти, хоче віддячити і видає якесь «спасіба». Він не підозрює, що робить нам ведмежу послугу. Може, комусь приємно в цей момент, але багато українців воліли б, щоб той промовчав. Проте ця ситуація показова і за нею стоїть певна дійсність, стан речей. Точніше – відсутність будь-яких оновлень у системі сприйняття світу іноземця. Це наче якесь «а сьогодні у вчорашній день».
Понад три десятиліття українці мають незалежну державу, кілька разів відстоювали своє демократичне майбутнє перед політиками-узурпаторами та гідно ведуть боротьбу за міжнародну суб’єктність і державну незалежність зі злочинним окупантом, сили якого переважають наші. Ніби цього досить, щоб забути про СРСР, відпустити його в минуле і зрозуміти, що Україна та Росія – це про різне. Може, війна і поразка російського агресора сприятиме оновленню програмного забезпечення іноземців. Або їм у цьому варто всіляко сприяти. До прикладу, коректно казати, що не розуміємо «спасіба», бо воно нам чуже.
Rus’ і я
У цьому є щось дивовижне, якщо пересічний українець може назвати ім’я історика чи науковця загалом. Перші і другі не холостякують і не готують на камеру. Дещо сприяє їхній публічності в Україні хіба Youtube. Тому ситуація з Тімоті Снайдером, професором Єльського університету, унікальна. По-перше, він пише книжки на українську тематику і дійсно знається на ній. По-друге, його колонки й інші аналітичні тексти регулярно з’являються в українських ЗМІ. По-третє, відбуваються публічні заходи за його участю, а віднедавна українською доступні ще й лекції, які Снайдер читав про Україну студентам Єльського університету. Водночас Тімоті Снайдер – це не правило, а виняток.
Верхівка цього айсберга може видатися привабливою, але під водою – усе погано. Скажімо, у курсах лекцій та книжках інших західних дослідників можна знайти багато інформації про Russia в XI, XIII чи XV ст. Якщо ви противник того, щоб у центрі Москви стояв пам’ятник князю Володимиру, будьте готові опонувати «аргумент», що в працях авторитетних дослідників на Заході є Vladimir, ruler of Russia. Сидів він у місті Kiev, яке стоїть на Дніпрі, Russian river. Звичайно, від західних дослідників безглуздо вимагати україноцентричної візії минулого нашого регіону. Воно і нам, насправді, лише шкодить. Проте не було б зайвим, якби їхні конструкти минулого, термінологія не підігрували російському імперіалізму й колоніалізму та не були б настільки безглуздими.
Імперія та її діти
Російська імперія припинила існування 1917 року, але продовжувала жити в Радянському Союзі, а її тінь досі нависає над Російською Федерацією і з нею має померти. Існує й безліч теоретичних конструктів, які оформились за імперії, тиражувались і насаджувались нею. Як спадок доби імперій, науковцям на Заході перейшли й терміни, концепції та інші означення щодо минулого. Їх мають за загальноприйняті. Це щось, про що не заведено дискутувати. Чи правильний такий підхід? За всієї поваги до західних інтелектуалів, але в цей момент вони видаються печерними людьми. Знання джерел та інтерпретація фактів – це добре, але Росії в ХІ ст. не було! Це складне термінологічне питання і зворот Russia щодо територій, підлеглих Рюриковичам, його точно не вирішує.
Колоніальні студії та інші сучасні тренди не повинні працювати в одному напрямку. Перш ніж розповідати «молодим» державам, якими вони мають бути і яких цінностей їм дотримуватися, варто було б виконати домашню роботу. Зокрема, деколонізувати свій дискурс та наратив! В Україні за роки незалежності сформувалась достатньо серйозна інтелектуальна та критична опозиція до концепцій «батька української історії» Михайла Грушевського, його універсальної схеми нашої історії. Чому ж на Заході не можуть переглянути усталені схеми і підходи до інтерпретації минулого? Про яку гнучкість та мобільність, прогресивність тут ідеться? Чи проблема глибша і складніша, а демонтажу потребує вся система, адже створена під Росію і функціонує для неї?
Термін «русистика», наприклад, для означення знавців Росії – це ж нонсенс. Русист – це знавець Русі, а Русь – не Росія. Зрозуміло, що всім (славістам, русистам тощо) зручно вивчати Росію і кормитись з російського бюджету. Їм навіть байдуже, що такий стан справ, погляди й означення підігрують російському імперському, експансіоністському проєкту. Проте, може, росіян вивчали б росіяністи? Зараз це виглядає складно – традиція, мовні норми тощо. Однак кожна мова – живий організм. Якщо завтра Російська Федерація розвалиться, все одно постане питання перегляду багатьох усталених речей. Чому б цього не робити вже? Тим паче, що терміни й означення, які є на сьогодні, – неадекватні. Русист – це і спеціаліст з Русі часів хрещення, і спеціаліст з історії Московії, і знавець сучасної Російської Федерації. До речі, король Данило був коронований як монарх Русі. Якісь гумові ці русисти.
Найважливіше з «неважливого»
Західні вчені не зобов’язані деколонізовувати свої погляди і вишукувати там місце для України. Також і ми не зобов’язані вважати науковою працю, яка відкрито грає на полі російського імперіалізму – яке б прізвище на стояло на обкладинці. Габермас, Кіссінджер – хто ще зі сучасних публічних інтелектуалів не встиг засвітити своє невігластво й наговорити дурниць про Україну та російсько-українську війну? Дійсно неупереджений дослідник не цуратиметься критичного підходу і завжди шукатиме коректні означення. Точно не топитиме за одну сторону. Тим більше, якщо вона – це колос на глиняних ногах, історія якого оповита міфами і відвертими вигадками, а сучасність – кривавий тероризм, який намагаються легалізувати й виправдати всіма засобами.
Проте є й автори, праці яких – наче полігон для вигулу всяких двоголових потвор: там і тяглість та безперервність російської історії, і постійна присутність Росії та її державницького проєкту, і беззахисні, тероризовані експансією НАТО криваві тирани. Ніби й солідний вчений, із вивіреним та блискучим науковим апаратом, але рупор «русского мира» та російського імперіалізму. Одягнув піджак, краватку і вчить студентів, що Дніпро – це Russian river.
Чомусь знову пригадався президент Зеленський. Ті його вулиці з гладеньким асфальтом, назви яких не мають значення, а також пам’ятник Путіну, біля якого Володимир Олександрович колись залюбки призначив би зустріч з хорошою людиною… Просто хочеться сподіватися, що для нього має значення, як його представляють американському колезі – Володимир чи Владімір.