Загальмовані

Здебільшого ми сприймаємо критику як ворожий акт

11 червня

Попри те, що на зміну розмовам про кінець історії приходять розмови про демодернізацію, в усьому світі відбуваються стрімкі зміни, які підживлюють і надії, і занепокоєння. Складається враження, що ми підходимо до нового етапу стрімкого науково-технічного прогресу, тож виникає питання, які соціальні наслідки він матиме загалом і в кожній країні зокрема.

Таку картину можна споглядати, якщо долучитися до міжнародної дискусії. Якщо ж залишатися у межах вітчизняного порядку денного, важко уникнути враження, що ми тупцюємо на одному місці. Десятки партій та політичних організацій борються за прихильність електорату, інтелектуали пишуть тексти, політичний процес переходить на вулиці та майдани країни… Але якісні зміни помітити важко. Може навіть скластися таке враження, що змінюється лише інтенсивність цих процесів, але не їхній характер. Одні й ті самі гасла (часом з традиції ХІХ століття), типові образи та тексти, обмін серіями монологів тощо циркулюють в політичному інформаційному полі впродовж десятків років.

Отже, виникає закономірне запитання: чого ми такі загальмовані? Відповідь на це неприємне запитання, бодай часткову, варто шукати на межі сфер політичної та риторичної культур.

Під час роботи в редакції одного анґажованного ЗМІ, я зіткнувся з явищем, яке й досі викликає моє здивування та яке відтоді я став помічати у нашій буденності. Один з авторитетних членів редакції вкрай некритично ставився до матеріалів низької якості (або до матеріалів, які фактично перебували на стадії чернетки) у разі, якщо висновки, які містилися в цих матеріалах, збігалися із його поглядами.

Коли ж висновки йому не подобалися, він висловлював безліч зауважень до тексту, здебільшого, технічного характеру. Часто ці зауваження були слушними. І хоча нові й нові претензії до тексту гальмували публікацію (а часом автор відмовлявся від публікації сам), врешті-решт текст ставав значно переконливішим. З тексту зникали двозначності, суто риторичні звороти, логічні суперечності. З'являлися посилання, ґрунтовніша аргументація, проміжні висновки, зв'язки між частинами тощо.

Таким чином обрана моїм колегою стратегія призводила до такого результату, що близька йому позиція була репрезентована текстами низької якості, натомість якісніші тексти захищали погляди його опонентів. Я сумніваюся у тому, що саме на такий результат розраховував мій колега, що саме такий ефект був бажаним та запланованим, адже обрана свідомо чи несвідомо стратегія спрацьовувала проти його актора.

Окремо варто зауважити, що йдеться про людину більш, ніж освічену та ерудовану, котра має ступінь, викладає, задіяна у дослідницькій діяльності, публікується в міжнародних наукових виданнях. Отже, про невігластво тут не йдеться, йдеться про щось інше: про систематичну помилку, притаманну нашій політичній та риторичної культурі.

Здебільшого ми сприймаємо критику як ворожий акт, об'єктом якого може бути лише ворог, а дискусію – як спосіб самоствердитися та принизити іншого. Таким чином, ми втрачаємо більшу частину того могутнього потенціалу, який закладено в інструменти критики та полеміки.

Критична дискусія – це «зовнішній діалог», який доповнює «діалог внутрішній» – мислення. Полеміка, яка прагне завоювати прихильність і переконати освічену аудиторію, також тяжіє до форми критичної дискусії. Проте якщо метою полеміки залишається змусити аудиторію пристати на позицію мовця, то головною метою дискусії є цю позицію сформувати, перевірити, модифікувати та посилити.

Якщо вживати спортивну метафорику, то міркування та подолання внутрішнього сумніву – це тренування з навантаженням, дискусія – це спаринг, а полеміка – це бій на ринзі. Аргументи, на які важко знайти адекватну відповідь – це як удари, які боєць не навчився блокувати, які не враховані його позицією. Якщо у бійця слабкий прес, то йому варто тренуватися та працювати у парі з іншим бійцем чи тренером, які могли б допомогти із «набивкою» м’язів живота.

Очевидно, що тренер, котрий поступово збільшує навантаження та лупцює бійця з метою укріпити м’язи, чи партнер у спарингу – це не його вороги, а союзники. Але навіть інший боєць на ринзі – це той, хто може чогось навчити. Якщо бій іде за правилами, звісно, якщо аудиторія розуміє, що демагогічний ніж – це не спортивно, тож засуджує його застосування, навіть з боку бійця, на якого зроблено ставки.

А тепер уявіть собі, що аудиторія – напівсліпа, спортсмени не тренуються – бо їхня впевненість у власній силі межує із релігійною вірою, не визнають, що пропускають удари, сваряться із партнером у спарингу та тренером, постійно порушують правила – вживають допінг, ховають у рукавицю кастет, підкуповують суддю та коментатора тощо. Як тоді б виглядав цей спорт? Мабуть, десь як бійка двох п’яничок.

Те саме стосується реальної української соціально-політичної сфери. Я кажу реальної, оскільки існує ще такий політичний жанр, який у межах аналогії можна було б назвати «реслінгом». Нагадаю, що у сфері суспільно-політичній йдеться про те, який соціальний проект, яка програма та політика будуть провадитися і який суб’єкт це робитиме. Якщо казати згрубша: фінальний чемпіон накидатиме свій стиль бою та підготовки до бою усій спільноті, чевидно, разом з усіма вадами. І це матиме свої наслідки.

Тож навіть та частина аудиторії, яка підтримувала іншого бійця, почасти зацікавлена у тому, щоб переміг найкращий. Кажуть, що розумний ворог є кращим за дурного друга, те саме стосується сфери політичної: добре продуманий, обережно та надійно впроваджений політичний проект опонента – це краще, ніж непродуманий та поспіхом, абияк реалізований власний проект, оскільки шкоди від дурості майже завжди більше, ніж від лихого наміру. До того ж, якщо люди виходять на один ринг, між ними є щось спільне, якась спільна база. Це означає, що реалізація одного проекту не матиме для захисників іншого фатальних наслідків. Саме на підставі цієї спільної бази люди і шукають найкращий із можливих соціальний проект.

Проте якщо ж вважаємо критику чимось поганим, то ми не лише втрачаємо можливу користь від зовнішньої критики, але й здатність до систематичної самокритики, до перевірки власних уявлень та інтелектуальних побудов, програм і планів тощо. Це відбувається тому, що ця перевірка вимагає щонайменше здатності та звички сумніватися, ставити питальний знак над тим, що є важливим для нас, бачити недоліки, вислуховувати критику та знаходити у ній бодай 1% корисного.

Звісно існують спільноти, які культивують сумнів як чесноту та критичний стиль дискусії загалом. Вчені діляться зі своїми колегами чернетками, озвучують свої гіпотези та просять, прагнуть почути критику. Попри катастрофічний брак фінансування саме такі спільноти крокують у ногу з часом та продовжують створювати якісний продукт, який не соромно показати світові.

Отже, часткова відповідь на неприємне запитання про брак поступу вітчизняної соціально-політичної та ідеологічної сфер полягає у тому, що у наших умовах не працюють такі важливі механізми розвитку, як критика, самокритика і полеміка.

Про те, що крім очевидної причини – невігластва – заважає їм працювати, я міркуватиму у двох наступних текстах.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
Головні новини Львова за 19 вересня
Львівська облрада заборонила російськомовну музику на території області
Львівська філармонія остаточно отримала національний статус
Пряма кулачна демократія
Угорці матимуть на Закарпатті власний телеканал
На Закарпатті склав мандат депутат районної ради, у якого знайшли угорський паспорт
Не схильний до діалогу
Суд наклав арешт на майно Володимира Омеляна
У НАБУ назвали фейком інформацію встановлення «жучків» у кабінеті Холодницького
З’явилося відео, як у Береговому українцям видають угорські паспорти під клятву та шампанське