Результат парламентських та президентських виборів 2019-го року буде куватися вже у 2018-му. Від того, з якими політичними підсумками закінчать наступний рік основні претенденти на булаву і мандати, залежатиме майбутня конфігурація влади. І теперішня політична криза вкупі з низькими рейтингами підтримки національно-демократичних сил, змушує замислюватись про найгірші сценарії, зокрема про реванш проросійських сил. І він, на жаль, є цілком імовірним, хоча і не в тій формі, у якій ми звикли його боятися.
Дані соціологів однозначні: якими б низькими не були рейтинги проєвропейських сил, екс-регіонали мають ще меншу підтримку. І справді, за останніми замірами, Юрій Бойко – за усіх його ресурсів і присутності у великій політиці – має приблизно однаковий рейтинг з призабутим Анатолієм Гриценком. Те саме стосується і «Опозиційного блоку», а «Наш край» – ще одна філія пташенят Януковича – давно став політичним трупом. Не останню чергу у падінні проросійського табору зіграла окупація Криму та частини Донбасу, де була зосереджена левова частка його електорату. І судячи з того, що відбувається нині на Сході, до 2019-го жодних зрушень не станеться. тож проросійські сили вийдуть на бігову доріжку з травмованою ногою: можливо, сповнені абіцій та ентузіазму, проте з примарними шансами на перемогу.
Такі міркування спонукають до оптимізму, але слід враховувати, що вибори 2019-го будуть змаганням мізерних чисел. Нині лідерами виборчих симпатій є Петро Порошенко, Юлія Тимошенко, а також несподіваний Святослав Вакарчук. Однак, за фактом, їхні рейтинги є абсолютно мізерними. На тлі Порошенка з його 12%, Тимошенко з її 11% і Вакарчука з його 9%, Юрій Бойко з його 7% підтримки виглядає не таким вже безнадійним лузером. Те саме маємо і в партійному розрізі, де «Батьківщина» та «Блок Петра Порошенка» мають приблизно по 11% підтримки, але випереджають «Опозиційний блок» лише на 2,5-3%. Звичайно, останнє не означає, що колишні регіонали мають реальний шанс отримати у парламенті більшість, проте розмір їхнього «пакету акцій» може виявитись більшим, ніж хотілося б. А відтак, більшими будуть і їхні можливості впливати на владу, котра, як ми вже пересвідчились, нездатна сформувати стійку коаліцію національно-демократичних сил і змушена «позичати» голоси у своїх ідеологічних ворогів. І дуже сумнівно, що до 2019-го цю залежність вдасться подолати.
Крім того, питання влади вирішується не лише у Києві, але і в регіонах. І тут, на Південному Сході, колишні регіонали мають міцніші позиції, ніж здається. Про те, скільки посад обіймають на Донбасі вчорашні колабораціоністи та поплічники Януковича, написаний не один десяток аналітичних текстів. Ну а підрахувати, скільки з них зберегли свій вплив, змінивши палітру партійних кольорів, ще складніше. Пригадаймо лише дані 2015-го року щодо місцевих виборів. Тоді активістам вдалося підрахувати, що тільки під прапорами БПП у обласні ради посунули 120 екс-регіоналів. Для порівняння, під брендом «Наш край» таких знайшося лише 102 особи.
І легковажити цим не можна, оскільки свій політичний успіх у 2010-му і 2012-му регіонали кували саме на місцях. Їхня методика тепер загальновідома. Спираючись на особистий авторитет місцевих «начальників», котрі концентрували у своїх руках локальні політичні, економічні та адміністративні важелі, регіонали вибудовували жорстку структуру, на яку спиралися їхні лідери. Саме з цього трампліну вони застрибували до крісел у київських кабінетах і цілком успішно вибудовували авторитарно-кланову вертикаль своєї влади. Завдяки Майдану довести справу до кінця їм не вдалося, проте методи лишилися незмінними. Цілком імовірно, що зараз екс-регіонали зайняті підготовкою регіональних плацдармів – в тому числі, використовуючи нові можливості, дані децентралізацією. І якщо вони не будуть готові до боротьби у 2019-му, то наступного разу – цілком. Тим більше, що рано чи пізно у їхньому розпорядженні з’явиться електоральне поле деокупованих ОРДіЛО, де вони, на відміну від націонал-демократів, зможуть зустріти свого виборця.
Так що ставити хреста на політичному майбутньому проросійських сил, на жаль, зарано. Проте зараз найбільш вірогідна загроза реваншу виходить не з боку осіб та груп, а з боку методів, котрими користувались регіонали, а тепер, під тиском об’єктивних та суб’єктивних обставин, можуть озброїтися і національно-демократичні сили. Клановий принцип у кадровій політиці, використання державних інститутів у ручному режимі, вибіркове правосуддя та інші сумнівні принади режиму Януковича можуть повернутися в українську реальність не лише під прапорами «Опозиційного блоку» або ще якогось проросійського проекту. Допоки регіонали лише мріють про реванш, чинне керівництво країни відчуває величезну спокусу використовувати управлінський арсенал попередників для збереження керованості країни та проєвропейського курсу. І цій спокусі воно вже піддається – розбіжності лише в оцінках масштабу.
Проте навіть використані для будівництва «європейської України» методи Януковича неодмінно дадуть протилежний результат. Бо Європа, до якої прагнув Майдан, це не лише політико-економічний союз, а ще й територія на якій перемогли певні цінності й правила, несумісні зі спадщиною Януковича. А тому все, що буде збудоване такими методами – хай навіть зі щирою вірою у європейські ідеали – все одно виявиться «рускім міром», хай би і у малоросійській інтерпретації. І ця загроза набагато більша, ніж маловірогідне президентство умовного Бойка.