Війну неможливо запрограмувати. Як, врешті, цілковито контролювати її хід чи передбачити всі наслідки, вплив війни на процеси, життя людей і навіть на долю політиків. Можливо, саме про це зараз думає президент Російської Федерації Владімір Путін. Коли він хотів за три дні захопити Київ, то не передбачав економічного занепаду підконтрольних йому володінь. Як і кризи витвореної й очолюваної ним політичної системи. Не сподівався побачити крах політичного проєкту, на якому зі своїм оточенням паразитував упродовж останніх десятиліть.
До чого він був готовим і цілком байдужим, проти чого ніколи не виступав – це доведена до систематичності деградація російського суспільства. Путін – автор і головний архітектор такого стану речей. Він послідовно працював над цим упродовж усіх років при владі. Деградація росіян – чи не єдине, у чому Путін досягнув успіху за час свого довгого нікчемного правління.
Досвід Великої війни
Війни та конфлікти супроводжували людство впродовж усієї історії. Проте саме Першу світову війну можна вважати такою, що повно відображена в джерелах. Причому в документах широкого спектру – і офіційного, і приватного характеру. Відтак ця війна, на відміну від багатьох попередніх, претендує на глибоке і цілісне осмислення. Не лише як політичний конфлікт між країнами чи протистояння між блоками союзників, а й як особистісний онтологічний та аксіологічний виклик, як людська трагедія.
Аспект, який обговорювали упродовж Першої світової, – це цінність людського життя. Велика війна, як називали її сучасники, тривала значно більше й була набагато важчою, ніж очікували її учасники. Коли розвіялися наївні сподівання на швидку й легку перемогу над ворогом, які панували напередодні та в перші місяці конфлікту, люди зіткнулися з гіркою смертоносною реальністю. Розлука з рідними, контакти з новими, невідомими раніше світами, досвід окупації, втрата близьких – це не весь спектр проблем, які гостро поставали в той час. Тому підстав для роздумів вистачало – були би час, можливість і відповідний освітній рівень.
Перераховане мала Марія Каспрович (1887-1968). Це дружина польського поета і драматурга Яна Каспровича (1860-1926). Марія мала російсько-шведське походження, багато мандрувала і була публіцисткою. Вона залишила спогади, які видали в кількох томах. Це цікаве чтиво, де можна знайти відповіді на різні запитання. Скажімо, роздуми про жахіття війни, які переживало її покоління. Каспрович вважала, що їхні страждання матимуть позитивний вплив на наступні покоління, а війна змусить людей цінувати життя. «На морі крові» виросте нова цивілізація, яка розумітиме, що найвищим є право на життя. Усе правильно, але для пацифіста й інтелектуала Германа Гессе, для Ернеста Гемінґвея… Для кожного, хто життя вважає цінністю.
Такого не скажеш про солдатів російської імперської армії, які 1914 року окупували Львів. Тих, які не за призначенням використовували твори мистецтва. Чиї дружини ходили Львовом, до міських театрів, у крадених нічних сорочках. «Цивілізація» дикості й жорстокості, кітчу в Москві давно. Два десятки років – і їй стукне тисяча. Ця люта тваринність не дала їм усвідомити цінність життя. Хто знає – можливо, вони взагалі не здатні сприйняти й оцінити таке!?
«Ніколи знову» / «Можем павтаріть»
У Російській Федерації Перша світова майже не привертає увагою. Чого не скажеш про Другу світову. Щоправда, там її «осмислюють» у викривленому сприйнятті. Своє деформоване зручне бачення Другої світової росіяни назвали «Вєлікая атєчєствєнная вайна». Цей наратив, далекий від дійсності, ліг в основу безлічі і патріотичних, і відверто ідеологічних міфів.
Найважливіше, що висновки, які європейці зробили після Першої і Другої світової, пройшли повз свідомість росіян. Коли світ боровся з наслідками тоталітарних й авторитарних режимів (люстрація посадовців, деколонізація публічного простору), у Російській Федерації співали оди кривавому Сталіну й бездарному м’яснику Жукову. Тим, які знищили більше людей, ніж нацизм і фашизм разом узяті. Коли світ задумливо повторював «Ніколи знову!», нахабні фізіономії росіян пінилися жорстоким і тупуватим «Можем павтаріть». Там не знали деколонізації й деімперіалізації, а тому й не знають, що таке гідність, свобода та людиноцентризм. Це чужі й незрозумілі для них категорії.
Донедавна уявлення росіян про війну ґрунтувались на радянських міфах про Другу світову. Тому хай учасники злочинної агресії Російської Федерації проти України і своє майбутнє передбачать, дивлячись на долі радянських ветеранів Другої світової. Самотні, забуті й нікому не потрібні, вони доживали віку з фізичними й психологічними травмами. Нікому до них діла не було. Держава хотіла якнайшвидше переправити їх на той світ – щоб не псували картинку «чудової» соціалістичної дійсності. «Згадав» про них генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв. Як згадав? Щирості в його діях було стільки ж, скільки справедливості й заслуги в орденах і медалях, якими він сам себе нагороджував.
Не плюй у криницю…
Війна – метод досягнення політичних цілей. Про війну можна говорити і в контексті науково-технічного прогресу та інновацій. Проте вона завжди причина кризи цінностей, чинник моральної деградації суспільства.
Народна мудрість каже: «Не плюй у криницю, бо прийдеш по водицю!». Це теж про війну. Починаючи її, варто бути готовим до всієї повноти наслідків. Криницю свого суспільства росіяни заплювали, захаркали, засмітили. Ретельно працювали над цим завжди, але у воєнний час особливо старанно. Усю сутність «загадкової російської душі» – насправді хворобливої і злочинної, українці відчули з перших днів російського вторгнення. Буча, Гостомель... Росіяни чинили звірства всюди. Без причини, без обмежень. Цей почерк простежувався за ними в роки Другої світової – особливо в час перебування на німецьких землях. Ця тваринна дикість завжди була нормою й у відносинах між самим росіянами.
У лютому 2026 року журналіст Денис Казанський опублікував у фейсбуці розмову із солдатом армії Російської Федерації. Стосувалась вона стану справ у їхньому війську. Останнє – це фантасмагорична суміш корупції і дикості. Військовий розповів про грошові побори за можливість не виходити на позиції, про приниження й побої. Масові розстріли своїми своїх. Не хочеш воювати – плати! Закінчились гроші – воюй! Протестуєш проти схеми – розстріл! Виглядає трагікомічно. Особливо на тлі того, що значна частина росіян потрапила на війну через борги, сподіваючись у такий спосіб розв’язати фінансові проблеми. Так з державно-податкового рабства вони потрапили у військово-політичне. Тепер командири мають безліч способів для їхнього «обнулення», користуючись термінологією цього солдата.
Загалом інтерв’ю демонструє, що армія Російської Федерації – зовсім не доблесні інстаграм-головорізи, яких намагалися ліпити з кадирівців. Це бандити, маргінали, злочинці і всі можливі прояви зла. Включно з такими, про які навіть подумати не здатен. Очевидно, ні Путін, ні росіяни не хочуть, щоб це зло поверталося додому. Як і СРСР декілька десятиліть тому, Російській Федерації ці «герої» не потрібні! Принаймні вдома. Для влади вони не люди і навіть не солдати. Найманці, які відпрацьовують контракт. Можна казати – вбивці, зло!
На війні міняється сприйняття багатьох категорій у порівнянні з мирним часом. Тому не кожному після участі в бойових діях вдається «повернутися» до попереднього життя, до себе давнього. У романі «Повернення» це добре описав Еріх Марія Ремарк. Проблема з адаптацією після війни є у всіх. У росіян «ета другоє». Українська письменниця Наталя Кобринська в одному з творів про воєнні часи писала, що «гуманність збанкрутувала» і залишилась одна «брутальна сила». Про Росію такі слова будуть актуальними завжди. Росіяни і в мирний час керуються принципом «людина людині вовк», застосовують його один до одного. Свавілля російських солдатів, яке українці побачили в часі злочинного вторгнення Російської Федерації в Україну, самі росіяни бачать постійно в режимі побутового свавілля.
Нічого нового під сонцем – чинили в себе злочини до війни і будуть робити це після її завершення. Хто житиме на той момент. Про це Путін теж думає і точно не хоче повернення своїх воїнів додому, концентрації зла на підконтрольних йому болотах. Проте саме додому й лише додому вони повинні повертатися. Не у спорт, за жодних обставин в Україну, а повинні повертатися додому! Зло має повернутися додому і туди нести свої «скрєпи» – до Путіна! Хай він на повні груди вдихає сморід «загадкової русскої душі».