Отак непомітно дожили ми до року, коли відзначатимемо чверть століття з часу розпаду Радянського Союзу. Формально його історичну смерть було зафіксовано Біловезькою угодою — документом, підписаним 8 грудня 1991 Президентом України Леонідом Кравчуком, Президентом Росії Борисом Єльциним та Головою Верховної Ради Республіки Білорусь Станіславом Шушкевичем. В угоді оголошувалося про розпуск СРСР і створення мертвонародженої (як з’ясувалося згодом) міждержавної структури – Співдружності Незалежних Держав (СНД).
Можна вважати, що Країна рад померла ще раніше. Наприклад, після фіаско «гекачепістського» перевороту 21 серпня чи з проголошенням Незалежності України 24 серпня, чи з референдумом першого грудня... У будь-якому разі мова в усіх випадках чітко йде про 1991 рік.
Завершення існування СРСР ознаменувалося в історії людства кінцем соціалістичного експерименту з перетворення світу. Хтось у світі з втіхою, хтось зі смутком мусив визнати, що система, придумана Марксом-Енгельсом-Леніним, виявилася нежиттєздатною. Виявилося, що даремними були багатомільйонні жертви заради побудови щасливого майбутнього.
Чому розпався СРСР
За ці 25 років було написано чимало книг про причини краху першої соціалістичної держави й загалом соціалізму в Європі. Радянсько-ностальгійні прихильники теорії змов відстоюють позицію, що головним винуватцем розпаду соціалістичної держави стали Сполучені Штати, котрі підступністю й провокаціями домоглися елімінації свого головного глобального конкурента.
Експерти-геополітики поділяють думку американського політолога Френсіса Фукуями про те, що соціалізм у принципі не має шансів до виживання, бо тільки капіталізм є єдино можливим ладом для сталого й комфортного існування суспільства. Соціалістичний же експеримент оцінюється як неправильний, тупиковий шлях розвитку людства. Саме СРСР уособлює той знаменитий фукуямівський «кінець історії».
Експерти-прагматики наполягають на фатальній для Радянського Союзу зміні світової експортної кон’юнктури. Енергоносії – основний елемент добробуту соціалістичної держави – стрімко подешевшав. Без «нафтодоларів» комуністичне керівництво так і не змогло залатати величезні дірки у бюджеті країни.
Так, і без подешевшання нафти СРСР мав достатньо соціально-економічних проблем. Безконкурентна система господарювання досягла піку своєї неефективності. Гонка озброєнь, яку країна не один десяток років вела з Америкою, остаточно виснажила соціальний резерв. Тож наприкінці 1980-х років радянська господарка перебувала у стані вільного падіння.
Тодішній генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов намагався здійснити дрібні (порівняно з рівнем проблем) економічні реформи. Радянське керівництво навіть дозволило відмовитися від провідного комуністичного принципу організації праці, коли засоби виробництва належать виключно державі. Тоді було створено перші кооперативи, потім – приватні підприємства.
Утім економічна терапія не врятувала ситуації, яка вимагала реанімації та хірургічного втручання. Владна стратегія зазнала краху, й імперія розпалася...
«Найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття» назвав згодом розпад СРСР чинний президент Росії Володимир Путін. Ця його фраза пролунала ще 2005 року, тобто майже за 10 років до російської інвазії в Україну. Хоча зі змісту, тону й рішучості президента Росії вже тоді можна було припустити, що рано чи пізно Москва спробує виправити «історичну несправедливість», як вона її розуміє.
Згодом з вуст кремлівського лідера пішли одна за одною заяви про «нелегітимність Біловезьких угод», про «незаконність передачі Криму УРСР», про Новоросію, про «Севастополь – місто російської слави»... Далі вже не було чути, бо загуркотіли гармати.
Гонка озброєнь
Розпад Радянського Союзу нині, через чверть століття, набув нового змісту. З одного боку, Москва шляхом військової сили, економічного шантажу, гебістських спецоперацій намагається відновити, бодай частково, колишню комуністичну державу у її тодішніх розмірах. Можна навіть стверджувати про певні успіхи: Москва здобула під свій контроль de facto чи de jure Крим, частину Луганської та Донецької областей, Абхазію, Південну Осетію, Придністров’я.
З іншого боку, через військові активності Кремля, спрямовані на здобуття нових територій, Росія сама ризикує опинитися у ролі Радянського Союзу 25-річної давності. Москва знову звалила собі на плечі непосильний тягар. А ще й до того її агресивні дії спричинили запровадження жорстких міжнародних економічних санкцій.
Путін замість того, щоб відступити під тиском санкцій, вирішив зробити «хід конем»: почав посилювати мілітаристську риторику і практику. Таким чином справа дійшла до російської воєнної активності в Сирії, активізації масштабних навчань армії РФ на своїх західних кордонах, провокаційні дії російських пілотів у Балтійському й Чорному морях тощо. Все це змусило Сполучені Штати і Європейську Унію вживати захисних заходів у відповідь.
«Попри поступ, досягнутий спільно після закінчення Холодної війни, у Росії, судячи з усього, в останні роки виникли наміри підірвати принциповий міжнародний порядок, який так добре і так давно служить нам, нашим друзям і союзникам, міжнародному співтовариству та самій Росії», – так описував проблему міністр оборони США Ештон Картер, виступаючи у березні 2016 року в Центрі міжнародних і стратегічних досліджень.
Голова Об'єднаного комітету начальників штабів США, генерал Джозеф Данфорд на цьому ж заході уточнив: «Росія є найсерйознішою з чинних загроз американським інтересам. Попри зменшення населення й економічний спад, Росія багато вклала у військовий потенціал. Путін нещодавно заклав основи широкого спектру військових систем, зокрема нових міжконтинентальних балістичних ракет, літаків, атомних підводних човнів, танків та систем ППО».
Усі ці заяви свідчать, зокрема, про те, що гонку озброєнь між Росією й Заходом відновлено. Америка розширює свою систему антиракетного захисту у Східній Європі. Уже відкрилася нова база ПРО в Румунії, розпочалося будівництво в Польщі.
Путін, своєю чергою, ніби визнає важке фінансове становище своєї країни і фатальний історичний досвід. Нещодавно він навіть чітко заявив, що «не дозволить втягнути Росію у витратну війну з Заходом». Кремлівський лідер, очевидно, ще пам’ятає, як 1983 року тодішній президент США Рональд Рейґан ініціював досить коштовну систему протиракетної оборони «Стратегічна оборонна ініціатива». Радянське керівництво намагалося дати гідну відсіч «програмі зоряних воєн США», як її назвали в СРСР. Чим це закінчилося – відомо.
Проте що чинить російське керівництво насправді? Кремль стрімко накопичує військову техніку в Криму, продовжує військову операцію в Сирії, активно підтримує зброєю і боєприпасами терористів на сході України, вустами своїх спікерів погрожує розмістити «іскандери» в Калінінградські області, проводить багатотисячні навчання поблизу кордонів з державами Балтії тощо. Тож так чи інакше можна стверджувати, що Росія встряла у збройні перегони. Що далі?
Відомий російський політолог Лілія Шевцова так коротко аналізує ситуацію і прогнозує такий її розвиток: «І як Росія з її військовим бюджетом в $87,6 млрд витримає тиск військового катка, бюджет якого перевищує $1,023 трильйона? Чи розумів хтось у Кремлі, чим закінчиться гра в понти і дражнилки? Невже не вірили, що Захід може прокинутися? А між тим, зупинити цю військову махину дуже складно – і тому, що зачеплені амбіції; і тому, що посилюється страх ліберальної спільноти перед тим, що Кремль втне, якщо його не зупинити; і тому, що почалося слиновиділення західного ВПК, який відчув прибуток. Нагадаємо, чим закінчилося наше військове протистояння з Заходом минулого разу – розпадом СРСР. Закон ненавмисних наслідків, однак».