Переможцем цьогорічної премії імені Олександра Кривенка «За поступ у журналістиці», яку вручають у рамках Lviv Media Forum, став тележурналіст Роман Вінтонів.
Щороку для вшанування пам’яті Олександра Кривенка, окрім вручення премії, відбувається також Лекція Свободи, яку на цьогорічному Lviv Media Forum прочитав поет та психолог Борис Херсонський.
Раніше лекцію перед врученням премії читали Адам Міхнік, Орест Друль, Богуміла Бердиховська, Савік Шустер, Борис Гудзяк, Юрій Андрухович, Антон Олійник, Всеволод Речицький, Сергій Рахманін, Наталія Яковенко, Ахтем Сеїтаблаєв, Олена Стяжкіна та Святослав Вакарчук.
ZAXID.NET подає текст п’ятої лекції в рамках медіафоруму.
***
Я стою перед вами зі змішаними почуттями. Кожна меморіальна премія – це сум. Тому що «меморіальна» означає те, що людини немає з нами. Але є така традиція, мені здається, у римо-католицькому реквіємі, коли читається молитва вдячності за те, що ця людина з нами була. І з цими змішаними почуттями вдячності я починаю цю лекцію. Почну я її з цитати. Може, цю цитату впізнають. Вона у перекладі українською мовою, а написана російською.
«Біжи, отрада юних днів.
Цитери слабка цариця.
Де ти, де ти гроза царів,
свободи горда вістівниця.
Прийди, зірви з чола вінок,
розбий розніжену ліру...
Хочу співати волю щиру
на тронах вразити порок».
У нас є такий ювілей – 200 років назад 18-річний Олександр Сергійович Пушкін написав оду «Вольность», в якій він оспівував свободу. Свободу, обмежену законом – це важливо додати. Він був юнак, але, мені здається, що цей вірш, мабуть, найкращий вірш, який прославляє волю. Бо воля, ви знаєте, вона має і чорну сторону. І Сковорода, про якого ми чули тільки що, він писав: «Правду Августин писал: ада нет и не бывал, Воля — ад, твоя проклята, Воля наша — пещь нам ада. Зарежь ту волю, друг, ни ада нет, ни мук».
Але все ж таки для нас свобода, а Сковорода був вільною людиною і його таки світ не впіймав, мені здається, що це найкраще надбання останніх десятиріч, яке ми одержали.
Історія склалася так, що в одеському менталітеті свобода мала економічний присмак. Вільна економічна зона надовго стала (і зараз є) архетипним образом раю для типового городянина. Займатися комерцією і не боятися погромів – що ще?
І справді, економічна незалежність може сприйматися як база для духовної свободи насамперед у марксистської свідомості, яка, на жаль, пустила в нас глибоке коріння. Та до чого тут Маркс? Ще Цицерон писав, що людина, яка живе на заробітну платню, не може називати себе вільною. Мені цікаво, що Цицерон сказав би про життя на заробітну платню, на яку не можна прожити…
Мені шістдесят сім років. Це означає, що свою молодість я прожив у СРСР – державі, де свобода була «усвідомленою необхідністю». Тобто всякі її прояви були обмежені, а деякі – заборонені. Але мені пощастило жити серед людей, які зберегли прагнення до свободи, і навіть під тягарем тоталітаризму. Багато хто сплатив за це таборами, хтось психіатричною лікарнею (хтось загального типу, хтось – спеціального типу), хтось – забороною на професію. Я був рядовим дисидентського руху, розповсюджував самвидав, моніторив психіатричні репресії у тій лікарні, в якій працював. Іноді мені здавалося, що найкращі паростки свободи проростають крізь тверде каміння неправої влади.
Завдяки цим обставинам я отримав можливість викладати психологію й друкувати свої вірші та прозу лише у дев’яностих. А першу значну книжку випустив, коли мені було п’ятдесят шість.
«Я навчу тебе свободу любити!» – ця міліцейська погроза має деякий сенс. Лише той, хто пройшов через обмеження чи позбавлення свободи, розуміє її теперішню цінність. І може любити свободу всім серцем, розумом і силою. І якщо я й маю право сьогодні стояти перед вами і звернутися до вас, то тільки як людина, яка мала такий сумний досвід, для якої свобода, що прийшла до нашої ґенерації так пізно, – дорогоцінний дар.
Хочу згадати один епізод із сімдесятих років минулого століття. Я вже був віруючим християнином, але в Одесі, зі зрозумілих причин – бо там мене знали, у церкві з'являвся рідко. Зате в Санкт-Петербурзі (тоді – Ленінграді) недільні служби Божі відвідував регулярно. У Пітері я захищав дисертацію і щороку викладав, в Одесі такої можливості не було.
Була Неділя про блудного [сина]. Служив літній архієрей, вікарій єпархії Мелітон, який зазнав сталінських таборів у свій час. І він сказав проповідь про блудного сина. Ні, він не перетворив євангельську притчу на варіант відомої казки про колобка зі щасливим кінцем. Він не говорив про милосердя Отця, для якого неслухняний син, який був мертвий і ось живий, який пропав, але знайшовся – дорожчий за слухняного. Він заговорив про свободу. Уявіть собі: СРСР, 70-ті роки, проповідь у церкві і йдеться про свободу!
Він сказав – отець у той час мав необмежену владу. За давньоєврейським законом, він навіть мав право вбити свого сина, якщо той був «буйний і неслухняний». Тим більше отець міг не відпустити сина. Чому ж отець не втримав його, не застосував свою владу? Тому що він не хотів обмежувати свободу сина. Бо отець знав: свобода – дорогоцінний дар, який робить людину людиною. Тому, сказав архієрей, ми так страждаємо, коли нас позбавляють свободи, і гаряче молимося, щоб Бог допоміг нам знову її знайти. Навіть якщо це свобода робити помилки.
Мого вчителя української літератури звали по-ленінськи – Володимир Ілліч. Це був старий сивий чоловік, він зачісував волосся назад і завжди приходив на урок у вишиванці. Якось я читав на уроці напам'ять вірш Павла Тичини «Пісня трактористки», я сподіваюся, ви вже не вчите цей вірш у школі... І я не стримався від сміху на рядках: «Ой, артіль, моя трояндо, маркізет мадаполам, вишивала я узори з тривогою пополам». А там ще було «тільки десь там загуркоче, так і кинусь до вікна»... Ну, і ось я це читав і сміявся і він [вчитель] поставив мені трійку. А я протестував – я знаю цей вірш, я ж його вивчив. А він сказав: «Ти його знаєш, але ти з нього знущаєшся». Я погодився: «Так, я знущався, але ж вірш дуже поганий і Тичина, я вважаю, він поганий поет».
Ну, я одержав свою трійку, а на перерві Володимир Ілліч викликав мене і сказав: «По-перше, Тичина гарний поет, але його скалічили більшовики. – він так і сказав «скалічили більшовики». – Спочатку йому було боляче, а потім йому сподобалося…» Ось ця динаміка – спочатку боляче, а потім вже гарно – це, мені здається, пройшли багато українських поетів генерації Тичини.
І він приніс мені наступного дня книжку Тичини «Сонячні кларнети». Це була стара книжка, загорнута у такий тонкий цигарковий папірець. І він сказав мені: «Ти можеш тримати її два дні, а потім повернеш». І я прочитав її. Я не міг собі уявити, як може вчитель, який працює в радянській школі, сказати, що когось скалічили більшовики. Я не міг собі уявити, як людина може довірити учню рідкісну книжку і як вона може правильно описати ситуацію. І це для мене був урок свободи. Свободи, яка може бути навіть у тоталітарному суспільстві. Багато років потому я переклав цикл віршів Павла Тичини «Панахидні співи». Це дуже ранні його вірші, які були невідомі і були знайдені в Одесі Михайлом Жуком – одним із приятелів Павла Тичини у свій час.
Свобода, як і біда, не приходить сама. Зазвичай – удвох із відповідальністю. Іноді – з кримінальною. Свобода також несе в собі екзистенціальну тривогу, про яку писав Пауль Тілліх – тривога перед долею і смертю, тривога перед порожнечею та нісенітністю, тривога провини і засудження. Жити – потребує мужності, мужності буття, мужності взяти на себе відповідальність. Мужності бути вільною людиною. Для деяких людей це нестерпно. Вони сприймають дар свободи як тягар, який заважає їм жити. Втеча від свободи – це важкий досвід XX століття – СРСР, Німеччина… Це досвід XXI століття: ми власними очами бачимо, як Росія після двадцяти років відносної свободи схилила голову перед тираном і перетворилась на країну-агресора, якої жахається світ.
Свого часу Еріх Фромм описав три механізми такої втечі – автоматичний конформізм, садомазохізм, авторитарна особистість. Сімдесят років панування більшовизму дали змогу виховати в поколіннях ці ганебні риси, цю готовність повернути під ярмо диктатури не тільки себе, але й усіх. Нічого гріха таїти – такі люди й тепер серед нас. І право повернутися у авторитарне суспільство вони вважають, що це природне право людини. І рабство, воно і є їх свобода. Але їм не повернути у рабство нас усіх.
Узалежнення – ворог свободи. Мені здається, що найгірший вид узалежнення, навіть не від нікотину і алкоголю,.. хоч нікотин і алкоголь теж обмежують нашу свободу, бо вранці вже хочеться випити, а мабуть, зараз комусь і хочеться покурити. Найгірше не героїн, а узалежнення від героїчної моделі побудови суспільства.
Герой – людина вільна і мужня. У кризові часи, у часи випробувань славетна постать героя необхідна суспільству. Але горе тому народу, для якого постать героя стає милицею, на яку спирається кульгавий. Бо героїчна поведінка – не краща для мирного життя, до якого ми всі прагнемо, для розвитку науки й мистецтва. Справа героя – подолати чи загинути.
Є два архетипи героя – герой, що страждає і гине, та герой, який перемагає. Тільки смерть завершає героїчний епос. Ні, ще є один варіант – весілля, бо шлюб для героя це теж смерть. Напис «кінець» з’являється на темному екрані і глядачі розходяться по домівках. Приклад Надії Савченко – надії, яка не збулася – дуже красномовний.
Не раз ми казали, що є три типи свободи: свобода від чогось, свобода для чогось і свобода заради чогось. Легше всього – сказати, чого ми хочемо позбавитись. Ми хочемо позбавитись тиску з боку північного сусіда, ми хочемо позбавитись бідності, ми хочемо позбавитись впливу олігархів на нашу журналістику. В Одесі є 30 телеканалів і кожен комусь належить. І коли ти кажеш, що згоден дати інтерв'ю, то спочатку повинен перевірити, кому належить той телеканал. Я кілька разів робив помилки і давав інтерв'ю тим каналам, яким не хотів давати. Але ж я завжди казав те, що хотів сказати, і в тому якщо не вся моя свобода, то залишки її.
[Свобода] для чого – ми теж розуміємо. Але заради чого? Ми повинні мати якусь ідею. І тут я переходжу до найважчої частини лекції – заради чого нам воля. Ми повинні мати якусь ідею, ми повинні мати національну ідею. У чому вона полягає?
Я не раз натрапляв на обговорення того, що таке українська ідея. У тому сенсі, що в цивілізованих країнах національної ідеї немає, а живуть вони добре. І ще – крайня невизначеність самої української ідеї. Це дуже популярна точка зору, зокрема в Одесі, де є ідея, як би сказати, одеська, і вона саме в тому, щоби жити добре, ідеями не морочитися і не перейматися, говорити по-російськи з перебільшеним одеським акцентом «такі-да» і поважати криміналітет, бо в Одесі злодія в законі завжди знали краще, ніж мера.
Спробую сказати, що думає український переважно російськомовний поет єврейського походження. Я скажу, що я все ж таки громадянин України і ідентифікую себе з Україною. І я свідоміт, я жидобандерівець і все те, що кажуть про таких у російських засобах масової інформації.
Мені українська ідея здається цілком екзистенціальною. У центрі цієї ідеї – право на існування. Ми, я надіюся, усі ми хочемо, щоби всі визнавали, що є така країна, а не територія, що є така мова, а не діалект, що є така культура, а не недокультура недолюдей. І ми чуємо це зі ЗМІ кожного дня, ми отримуємо такі ганебні коменти у Facebook. Ота екзистенціальна ідея включає у себе пасіонарність. Бо українці згідні загинути за свою ідею. І найкращі сини нашої країни продовжують гинути на... ми не можемо казати на фронті, ми не маємо права навіть сказати «війна», бо війна не оголошена. Але є таки ця гібридна війна і кожен день – це трагедія. Ми розуміємо, що якщо ми зробимо крок назад, то ми будемо молодшими браттями, фольклорними персонажами, кумедними, іноді злісними, ну, всі ви розумієте, про що йдеться.
Українська ідея – зажити своїм домом, не піддаючись нескінченним розділам-переділам, неприпустимому тиску сильних сусідів. Українська ідея – відновлення історичної справедливості та біографії країни. Так, скажімо, людина, яка втратила документи, прагне їх відновити, а людина, що втратила пам'ять, намагається пригадати. Так, при такому ставленні один міф може змінити інший. Але героїчний міф все ж таки кращий за ганебний – так дітям легше рости і дорослим легше працювати для блага країни.
Власне, національних ідей в Україні як мінімум дві: національно-громадянська і національно-етнічна. У багатонаціональній і мультикультурній державі, якою є ми, друга ідея виглядає архаїчною і небезпечною. І в той же час її присутність у житті країни неминуча і зростання її значення також неминуче. Питання лише – до якої межі?
Федеральна держава може бути єдиною морально. Унітарна держава може бути розколота зсередини – у нас саме такий випадок. Єдність та гомогенність – це різні речі. На жаль, це не всі розуміють. Ми виросли в суспільстві недосяжних ідей. І недосяжність наших устремлінь – на жаль, саме те, що забезпечує єдність нашої ментальності.
На одній із листівок УПА – три картинки. На одній – голодний селянин і на стіні висить портрет Сталіна. «Нема ні хліба, ні свині – тільки Сталін на стіні». На другій картинці теж такий же голодний українець і висить там портрет Гітлера. І текст подібний: «Нема ні хліба, ні свині, тільки Гітлер на стіні». А на третьому малюнку – ситий селянин. І там нема портрету ні Сталіна, ні Гітлера, а його власний портрет, та ще й у рушнику як на іконі. І є свиня, хліб і навіть хрін і про це теж каже вірш під малюнком. Мені здається, що ця гастрономічна ідея теж є частиною української ідеї. І в цьому щось є.
Але вона була вірна у 1943 році, коли з одного боку був Сталін, з іншого – Гітлер. І ізоляція від того й іншого була тим, може, єдиним виходом з ганебної ситуації, в якій були українці, в якій була УПА.
Я ще пригадав зараз іншу листівку, там є одне не дуже гарне слово, я його не буду вимовляти – ви здогадаєтеся. «Їде Гітлер на свині, а Сталін на собаці, а Бандера на коні має їх у...», а далі є те саме слово, яке я не буду озвучувати.
І ось що я хочу вам сказати. Як невелика повстанська армія, як отой Степан Бандера міг подолати Гітлера, міг подолати Сталіна? Ось ця впевненість, що ми слабі, але ми ж тоді сильніші – це частина української ідеї.
І мені здається тепер, що це нам інколи допомагає. А якщо подивитися зараз: ну, де той Сталін, де той Гітлер? Але ж пам'ятник Степану Бандері стоїть у Львові. Він залишається суперечливою постаттю, він героїчна фігура, яку не люблять у інших регіонах України. Я кажу, що Бандера, якщо висловлюватися церковною мовою, він є місцевий чин святий. Тобто для Галичини його авторитет не може похитнутися, а десь, може, комусь в Донецьку і Луганську – навпаки. І мені здається, що ми повинні шукати якісь загальні символи, символи, які не будуть розділяти нашу і так розділену країну, а ті – які об'єднують нас.
Єдність із цивілізованим світом – то гарант нашої свободи. Але є ще одна єдність, про яку ми нечасто говоримо. Я пригадую одну із великодневих проповідей владики Любомира Гузара. Він казав, що ми залюбки кажемо: «Воскрес Христос, то й воскресне Україна». Але я, сказав владика, скажу, щоб воскреснути з Христом, треба жити з Христом і во Христі. І є велика єдність і є велика свобода у релігії. Бо сказав ж апостол Павло, що Господь робить нас вільними.
Та єдність із Богом нашим, який тільки й може нас зробити вільними, через нього, з ним, у ньому з причастям Святого Духа – вся слава тобі, Боже-Отче Всемогутній! Вся вдячність тобі за те, що ти дав нам жити в часи свободи, за можливість висловлювати свої думки, за можливість любити свою державу. За можливість мати державу, яку можна любити. Бо СРСР не був такою державою.
Слава Україні!