Чи зможуть російські інтелектуали відмовитися від кремлівських похвал і нагород? І що ще має зробити влада, щоб служіння їй нарешті стало непристойним?
Великі мислителі – від Вебера до Поппера, від Габермаса до Камю – замислювалися над призначенням інтелектуалів. У 1990-х їхні розмірковування підсумував Ральф Дарендорф: інтелектуали відповідальні перед суспільством. Там, де вони вирішують промовчати, громадськість не може думати про майбутнє.
Досвід "оксамитових революцій" у Східній Європі дозволяє сформулювати ще одну аксіому – імпульс до свободи може бути безкровним тільки тоді, коли інтелігенції вдається зберегти не тільки роль морального авторитету, а й здатність визначати "порядок денний".
Якщо так, то на Росію чекає сумне майбутнє.
***
Яку функцію в Росії виконує прошарок, професією якого є мислення? Механізм, який забезпечує виживання російської системи, дуже простий і наразі ефективний у реалізації інтересів влади. Російській правлячій корпорації вдається зберегти систему, яка вже давно звікувала своє, завдяки грі в суперечності. Трюк зводиться до одного – слід звертатися до різних соціальних верств, це нейтралізує їхнє невдоволення, і водночас створювати видимість розвитку, по суті, стоячи на місці.
З одного боку, Кремль розпалює хвилю націоналістичних настроїв, з іншого – не забуває про розпалювання імперіалістичних. З одного – для внутрішнього використання влада пропагує антизахідні орієнтації, з іншого – обіймається із західними лідерами, з деякими ведучи приватний бізнес. З одного – не приховує своєї антиліберальної суті, з іншого – спирається на "системний лібералізм" – ліберальну риторику і людей, які заявляють про себе як про лібералів.
Це балансування на линві було б неможливе без участі різних груп "мислячої" частини суспільства – від націоналістів до співців імперії, від лівих до правих.
У грудні 2010 року баланс націоналізму й імперіалізму був порушений. На вулиці вийшла молодь під ксенофобськими гаслами і не на жарт налякала ляльководів із Кремля. Збунтувалося покоління часів Путіна, яке виросло в період "уставання з колін" і інтуїтивно відчуває, що майбутнє не дає надії.
Чи зможе Кремль приборкати джина, який виповзає з пляшки? Швидше за все, буде те, що сталося з грою у великодержавність – це вона дала поштовх до розпаду Росії. Цей процес виражається в появі де-факто самостійних режимів на Північному Кавказі, що диктують вимоги метрополії (унікальний випадок у світовій історії!). У такій ситуації посилення російського націоналізму тільки прискорить розпад.
Наразі владі вдається примирювати антиокциденталізм із "перезавантаженням" щодо Заходу. Але й тут нагромаджуються проблеми. Антиокциденталізм і, перш за все, антиамериканізм, котрий постійно розпалюють телебачення і лідер нації, стали способом самоідентифікації нового покоління. Хокеїсти молодіжної збірної Росії, які по-хамськи обзивали американських і канадських суперників у Буффало, висловлювали почуття багатьох росіян, а також власні комплекси. Рано чи пізно антиокциденталізм, що став національною ідеєю для декотрих росіян, накаже суспільству звернути увагу на космополітизм владного класу, який уже є частиною західного світу.
Третій стовп системи – "системний лібералізм" – уже скомпрометований. Якщо він упаде, почне валитися вся конструкція. Зрештою, лише завдяки включенню в апарат влади людей, які називають себе лібералами, вдається надати владі й усій системі цивілізованого вигляду. Тільки імітація лібералізму дозволяє класу рантьє інтегруватися в західне суспільство.
"Системний лібералізм" означає різні рівні підтримки влади: ліберали в органах виконавчої влади, участь ліберально мислячих або таких про людське око осіб у Раді з прав людини при президентові, у різноманітних радах при інших органах влади або структурах сфери правосуддя. Ручний лібералізм успішно конкурує з уручну керованим націоналізмом, імперіалізмом і комунізмом.
Усі групи інтелігенції, від "державників" до лівих, будують потьомкінські села. Але головний тягар підтримки статус-кво лежить на прилаштованих у систему лібералах – тому що власне вони унеможливлюють вихід із російського самодержавства.
***
Чому російські інтелектуали вирішують служити владі? Для деяких конформізм – це спосіб життя, вони навіть пишаються цим. Символом тут став режисер Нікіта Міхалков. Страх перед маргіналізацією і втратою комфортного рівня життя змусив інших (таких є більшість), обрати мовчазний конформізм, який вони невміло намагаються приховати обережним наріканням. Для ще інших співпраця з владою ґрунтується на вірі в "реформи згори", надії на реформаторство Мєдвєдєва або – навпаки – надії, що Путін здатен зміцнити державу.
Чи можна, проте, сподіватися на реформи згори після 20 років їхньої відсутності? Скільки "добрих справ" зробили правителі під впливом інтелектуалів, які беруть участь у здійсненні влади? Як можна вірити в лібералізм Мєдвєдєва після розвороту його правління в бік репресій? І хіба не за Путіна Росія почала втрачати Північний Кавказ?
Росія вступає в новий виборчий цикл. Коли система вичерпує життєві сили, можна очікувати лише її загострення. Це залишає інтелектуалам "при владі" тільки один вид конформізму – міхалковський, що не претендує на збереження гідності.
Цілком зрозуміле роздратування середовища конформістів через вибір, який зробили Шевчук, Уліцька, Акунін, Прілєпін, Фадєєва, Дєвотченко, Ахеджакова, Угаров і його Teatr.doc та драматурги, що зібралися навколо нього [актори та письменники, критичні щодо уряду]. Ступаючи на антисистемне поле, ці люди змусили тих, хто залишається "там", відчути дискомфорт, а може, навіть відразу до самих себе. Зрештою, багато хто "там" ще знає, що таке шкода для репутації. Про це свідчить підписаний представниками "системного" року – Грєбєнщиковим, Макарєвічем, Скляром, Кінєвічем і Шахріним – сором’язливий лист до президента, в якому вони просили "справедливого розгляду" справи Ходорковського і Лєбєдєва. Щось їх таки гризе.
Чи означає це, що інтелігенція зважиться скинути лакейську ліврею? Чи пристойні люди залишать лави нагоничів влади? Відмовляться від участі в телевізійних фарсах?
Наразі ми бачимо ознаки іншого руху, принаймні серед системних лібералів. "Розрив між дуумвірами [Путіним і Мєдвєдєвим] стає очевиднішим", – переконує нас популярний оглядач. "До заяв Мєдвєдєва слід ставитися серйозно", – закликає другий. "Найважливіше те, яке місце бачить для себе Мєдвєдєв після 2012 року", – стверджує з надією третій.
Інші хочуть скаржитися президентові на правоохоронні органи. Усі намагаються пояснити, чому вони повинні дружити з владою. "Щоб мати вплив на неї", – кажуть одні. "Щоб інформувати її", – стверджують інші. Так, начебто влада не знає, що відбувається. З’явився також новий аргумент: "Влада мені не подобається. Але й опозиція теж". А що перешкоджає створити опозицію, яка сподобається?
***
Цікаво, що ще має зробити влада, щоб можна було переконати своїх колег, що імітація лібералізму є непристойною. Влада, однак, не дурна. Намагається не перестаратися з насильством. Цікавий парадокс – логіка системи призводить до загострення режиму, тоді як логіка існування правлячого класу вимагає збереження гідного обличчя, без чого приватно не вдасться "облаштуватися" на Заході. Тому демонстрація палиці не заважає розмахувати морквою.
Влада буде надалі запрошувати "на чай" ретельно відібраних інтелектуалів. Обрані будуть із захопленням ловити погляд лідера. Або вигукувати: "Добрий з вас мужик!", як це зробила велика актриса Аліса Фрейндліх на зустрічі з ним. Загравання влади з обраними тільки підкреслюватимуть репресивні тенденції – що болючішим буде удар битою по нелояльних, то більше моркви влада запропонує лояльним. Я побоююся, що багато з цих останніх із задоволенням сприймуть підморгування влади, як прощення гріхів і причину залишитися у її відблиску.
У 1980-х роках у Польщі співпраця з владою означала для інтелігенції безчестя. Кшиштоф Зануссі розповідав під час зустрічі у Вищій школі економіки в Москві: "Наші актори бойкотували державне телебачення. Не давали інтерв’ю офіційним засобам масової інформації. Люди, які зустрічали відомих інтелектуалів на вулиці, казали: "Дякую, що вас немає на телебаченні". Саме тому польська інтелігенція мала авторитет, що сприяло безкровному перебігу трансформації: цей авторитет стримував руйнівні емоції.
Як ви думаєте, російські інтелектуали колективно відмовляться від кремлівської моркви? Хто з них відмовиться "попити чаю" з лідером? Чи скажуть "ні" запрошені на чергове телевізійне ток-шоу? Чи відмовляться отримати ордени та нагороди, які влада вважає платою за лояльність? І коли це зроблять одиниці, то решта підуть за ними слідом?
Наразі лише Дмітрій Муратов, головний редактор "Новой газеты", вийшов із Громадської ради при Головному управлінні внутрішніх справ Москви. Ці "системники", які залишилися в ній, раптом почали тягнути його назад. Ми знаємо, чому: його вихід робить для інших подальше членство в раді чимось непристойним. Відомий російський журналіст Ігор Яковєнко закликав лібералів у Раді з прав людини при президентові припинити брати участь у цьому "потьомкінському селі" і своєю присутністю маскувати "порожнечу". Наразі відповіддю є тиша. Напевно, все ще роздумують. Але "системні ліберали", які живуть, вислужуючись перед владою, збурилися не на жарт і почали доводити, що в будь-якому разі не можна ні з чого виходити, абсолютно не можна – треба допомагати владі! Звичайно: вони розуміють, як жалюгідно виглядатимуть, коли залишаться наодинці із цією владою.
Інтелігенція "при владі" породжує два наслідки. Відбувається саморуйнування сили, місія якої полягає в захисті моральних і етичних цінностей. Жоден інший соціальний прошарок не замінить інтелігенції в цьому. Водночас звужуються можливості дій задля виходу із системи. Наразі не видно ознак того, щоб за це могли взятися інші соціальні верстви.
Нашій інтелігенції зламали хребет. Влада ґвалтувала її занадто довго і, крім того, з мовчазної згоди багатьох представників цієї самої інтелігенції. Чи спробує загнана та придушена "мисляча спільнота" відіграти таку роль, яку відіграли інтелектуали в інших країнах? Я думаю, що вона зможе принаймні повернути значення поняттю "репутація" і реанімувати поняття "сором". У Росії число інтелектуалів – опонентів системи, готових це зробити, – вже сягнуло критичної маси.
Дискусія про роль "системного лібералізму" в Росії, яка виникла в "Новой газете" і на ліберальних веб-сайтах (Буковський, Каспаров, Яковєнко, Піонтковський, Рассадін), свідчить про те, що в Росії є люди, які хочуть відродити роль інтелігенції. Навіть якщо вони в меншості.
Автор: Лілія Шевцова – російський політолог. Працює в московському Центрі Карнегі, викладає в багатьох університетах у Росії і за кордоном
Назва оригіналу: Umizgi czy misja
Джерело: Gazeta Wyborcza, 22.01.2011
Зреферував: Омелян Радимський