Читаючи щодня повідомлення зі стрічки новин, не полишає одне цікаве враження. З одного боку, стрічка немовби промовляє, що живемо ми у країні, де попри перманентну економічну кризу все ще процвітає так звана «ринкова економіка» зі своїми класичними прогнило-західними елементами. Якісь олігархи начебто перекуповують якісь нові підприємства. Якісь держкомітети з підприємництва начебто намагаються поліпшити й удосконалити правила для малого й середнього бізнесу. Вже не кажучи про постійне бажання уряду позичати гроші в Міжнародного валютного фонду, мотивуючи цей крок необхідністю докорінних економічних реформ. З другого боку, буквально поряд із вищезгаданими новинами, спостерігаються повідомлення, які свідчать про очевидне повернення до одної із форм тоталітаризму. Причому суспільство з його незалежними аналітиками й політологами все сидить і оцінює: будуть рубати руки, обтинати пальці чи все обійдеться лише стриженням нігтів?
Зрештою, цей, здавалося б, взаємосуперечливий дуалізм криється в заявленому новою владою гаслі «Реформи і стабільність». Кожному в цій країні зрозуміло, що реформи не робляться для того, щоб після них прийшла «залізна рука». І навіть якщо й потрібен «порядок» у «зруйнованій помаранчевими» країні, то він не мав би аж так різко й безоглядно ламати елементарні, хоч і досі недоформовані, зародки громадянського суспільства, не кинувся б так за будь-яку ціну отримати над усім і всіма в цій країні абсолютну владу, не став би демонструвати одній частині України відверту нехіть і відразу. Таке враження, що влада виконує якийсь накинутий згори сценарій, навіть не усвідомлюючи, наскільки суперечить сама собі.
Але ні, в нас усе відбувається саме так. Дорожчає бензин і зникає з магазинів гречка – викликають на допит блоґера і знімають з поїзда дослідника діяльності ОУН-УПА. Відбувається підготовка до Євро-2012 – не вщухає конфлікт з приводу телевізійних частот каналів ТВі та «П’ятого». Пишуть на білбордах «Україна для людей» – на півдня перекривають міжнародну трасу Київ-Варшава для проведення засідання ради регіонів у Бучі. Пишуть «Будуємо нову країну» – знов активізують діяльність «міністерства правди» НЕК з дотримання моралі, забороняючи мультфільми. Таких, з першого погляду, нелогічних і непов’язаних між собою порівнянь можна навести досить чимало. З них, однак, зрозуміло одне: влада входить у стан неподоланних суперечностей, невпинно наближаючись до історичного моменту, коли, перепрошую за аналогію з одеським анекдотом, треба або зняти хрестик, або вдягнути труси.
Бо якщо вони будують капіталізм, то їм слід забути про ностальгію за тоталітарним минулим і намагатись, нарешті, усвідомити й визнати простий факт: вони не зможуть довго гратись у «залізну руку» і «зробити так, як у Росії Путіна-Мєдвєдєва». Не зможуть із простої причини, бо в Росії є нафта й газ, за рахунок яких економіка сяк-так тримається на плаву, а народ усе ще думає з’їздити йому в Туреччину, випити горілки чи взятися за вила. Тоді як у нас немає іншого виходу, крім свободи й демократії. В нас точно можливий лише свій шлях, і він буде кардинально відмінний від російського. Бо, як казав Леонід Кучма, «Україна – не Росія», і цю просту істину геть не хочуть прийняти сьогоднішні очільники держави.
Будь-які наступи на громадянські свободи, включно зі свободою слова, допровадять до соціального катаклізму. І навіть не тому, що знову збунтується «помаранчевий» електорат Центру й Заходу України, а тому що всім по обидва боки Дніпра стане зрозуміло нарешті, що не можна жити в розкошах, як Ротшильд, а керувати країною, як Сталін. Не можна інтегруватися до Європи і, водночас, перекривати на півдня магістральну трасу. Слід, нарешті, визначитись, з ким ви, діячі політики? Бо такі, як ви є сьогодні, ви нікому не потрібні. І коли ви пишете, як губернатор Київщини Анатолій Присяжнюк, на своїх бордах вздовж тої-таки перекритої траси на Варшаву щось на кшталт «відроджене село – міцна держава», то впадаєте у ще одну мисленнєву пастку. Адже міцна держава – це не абстрактне «відроджене село», а новітні технології, інвестиції в економіку і створення умов для малого і середнього бізнесу. Гадаю, без розуміння цієї елементарної речі й далі пануватиме тотальна шизофренія, в якій спокійно, як у палаті для душевнохворих, співіснуватимуть Сталін, Патріарх Кірілл та Пєнкін, Галкін і Пєтросян. Але від цих ідеологічних суперечностей наша країна не перестане нагадувати палату для душевнохворих, яка сьогодні обіцяє шлях економічних реформ і євроінтеграцію, а завтра, анітрохи не замислюючись, забиратиме у телеканалів частоти, переписуватиме закони про вибори на догоду конкретній політичній силі чи вимагатиме від кожного громадянина щороку проходити обов’язковий медичний огляд.
Одна моя знайома якось у пориві відчаю сказала:
– Багато б я дала, щоб дізнатися, навіщо вони женуть усіх у свою партію. З психіатричної точки зору. Навіщо ці куточки Януковича в кожній школі. Ідеології в них нема. Дітей вони не люблять. Залізти в кишеню у них чудово виходить і так. Яка радість від з’їздів невідомо чого, від того, що десятирічне янголятко щебетатиме про Україну для людей? Навіщо? Чи вони справді думають, що це змусить їх полюбити й підвищуватиме їхній авторитет?
І справді, може, все воно лише від тотального браку любові?