Тож маємо тисячі (!) навчальних годин для вивчення іноземної мови в школах і вишах, складання іспитів і «кандидатських мінімумів» майбутніми науковцями і нездатність зв’язати докупи два слова в реальному житті…
На початку вересня аж два українські міністри – внутрішніх справ та транспорту - виступили з заявами про те, що їх відомство починає посилено готувати своїх працівників до Євро-2012. А саме – починаються всенаціональні програми з вивчення іноземних мов. Підхід доволі глобальний та з розмахом радянських часів – міліціонери повинні вивчити чотири мови (англійську, німецьку, іспанську та французьку), а транспортники аж п’ять (+ польську). Амбітно, проте варто подивитися на реалії, адже важко повірити в те, що міліціонери, кондуктори та водії через півтора року стануть поліглотами в країні, де іноземну мову знають на рівні «who is on duty today?», читають «зі словником» або гарно вміють добре назвати ціну в євро та доларах на сувеніри (часто у кілька разів завищену, ніж її реальна ціна для українців).
Хоча дедалі більше українців опановують іноземні мови, загальне їх незнання робить країну цивілізаційно ізольованою та неконкурентноздатною. Іноземні мови вивчають у загальноосвітніх школах, професійних і вищих навчальних закладах, в численних «лінгвістичних центрах» і на мовних курсах. Однак, якщо уважно подивитися на знання та користування іноземними мовами в українському суспільстві, то побачимо, що рівень їх проникнення навіть в наукову і професійну сфери жалюгідно низький. Тут Україна явно пасе задніх не лише серед розвинутих країн, але й сильно відстає від інших східноєвропейських країн – колишніх радянських сателітів – Польщі, Словаччини, Румунії.
Хоча дедалі більше українців опановують іноземні мови, загальне їх незнання робить країну цивілізаційно ізольованою та неконкурентноздатною
Нездатність більш-менш вільно спілкуватися хоча б англійською виявляє не лише персонал аеропортів, готелів чи ресторанів навіть у найбільш «туристичних» містах України. Абсолютна більшість людей у середовищі політиків, вчених, університетських викладачів, бізнесменів, журналістів не знають жодної іноземної мови (для іронії додамо – окрім хіба що російської).
Зрозуміло, що це наслідок старого радянського формального підходу до вивчення іноземних мов, з його дотеперішньою підміною понять. «Знання» традиційно підмінюється «вивчанням» (в школі, у ВНЗ, в аспірантурі…, без будь яких часових меж і орієнтованості на результат), а «використання» (у навчанні, професійній діяльності чи суспільному житті) – підмінюється беззмістовною анкетною графою «володіння зі словником». Тож маємо тисячі (!) навчальних годин для вивчення іноземної мови в школах і вишах, складання іспитів і «кандидатських мінімумів» майбутніми науковцями і нездатність зв’язати докупи два слова в реальному житті…
Почнемо з витоків проблеми – освіти і науки. Коректно промовчимо про загальний рівень вивчення іноземних мов у (пост)радянських школах (за винятком небагатьох «елітних» чи справді спеціалізованих). Досвід неспростовно доказує, що переважно навіть знання випускників філологічних факультетів виявляються неадекватними для нормального робочого спілкування з іноземними партнерами чи клієнтами, не кажучи вже про кваліфіковані переклади або фахове викладання мови. Коли ж говорити про використання іншомовної літератури в наукових дослідженнях, то в абсолютній більшості закладів і наукових дисциплін воно, м’яко кажучи, незначне. Науковець, який відмовляється від іншомовних досліджень автоматично дискваліфікує себе від будь-якої більш-менш серйозної академічної діяльності.
Заради справедливості слід зазначити, що такий стан справ – провина не лише самих науковців, що в масі не знають мов. Тут попрацював і державний бюрократичний апарат. Про систему освіти ми вже сказали. А є ще система комплектування університетських і наукових бібліотек, яка розроблена навмисне так, щоб унеможливлювати їх поповнення іноземними виданнями. І це не лише проблема браку коштів, а насамперед абсурдних юридичних і фіскальних обмежень, що не дозоляють бібліотекареві чи науковцеві просто зайти на той же Amazon.com чи інший світовий книжковий ресурс і «одним кліком» придбати потрібну книгу. Знаючи, яким був радянський прес на науку, зокрема гуманітарну, можна уявити, на яку ідейну ізоляцію приречений студент чи науковець, що не може користати зі світового академічного доробку. До слова, коли ви востаннє чули про висунення якогось українського науковця на здобуття престижної міжнародної академічної премії чи відзнаки? Отож…
Схожа ситуація - і в інших сферах. Візьмімо, наприклад, мас-медіа: хто в нас здійснює серйозний систематичний моніторинг провідних закордонних видань і ретранслює їх зміст, цікавий для українського читача, суспільству? Чи є в Україні проекти подібні за розмахом і фаховістю до російських inopressa.ru чи inosmi.ru? Чи так вже багато в нас спеціалістів у світі бізнесу, економіки, права, політики і т.д., які б системно, активно і безпосередньо (з перших рук, а не через російські переклади) користувалися даними найновіших досліджень чи відстежували найсвіжіші ідеї, згенеровані закордонними колегами? Над цими питаннями мала б задуматися хоча б українськомовна частина українського політикуму, бізнесу і професійних «тусовок».
Проблема є також з ретрансляцією ідей у сфері перекладів важливих та знакових книжок - від давньогрецької класики і до світових бестселерів початку 21 століття українською мовою перекладені одиниці, і жодної системної роботи у цьому напрямі не підтримує ані держава, ані неурядові благодійні фонди чи приватні меценати.
Досвід неспростовно доказує, що переважно навіть знання випускників філологічних факультетів виявляються неадекватними для нормального робочого спілкування з іноземними партнерами чи клієнтами, не кажучи вже про кваліфіковані переклади або фахове викладання мови
І останній «зріз»: кількість шкіл іноземних мов в Україні порівняно з тією ж Польщею. За приблизними підрахунками, у 38-мільйонній Польщі активно діє близько 3000 різноманітних мовних шкіл, тоді як в Україні їх принаймні в десять разів менше. При цьому навіть поверхове знайомство з польським ринком мовної освіти показує незрівнянно вищий рівень його розвитку (відповідність європейським стандартам вивчення мов, кількість студентів, диверсифікація продуктів, матеріальна і технічна бази). І справа тут не тільки в тому, що Польща – повноправний член ЄС. Такі разючі відмінності в цій сфері між Польщею і Україною існували навіть в радянські часи. Вирішальною є саме цивілізаційна орієнтація поляків на відкритість до світу, на активну роль їх країни в Європі і світі. Освіченіший прошарок поляків знає іноземні мови не тому, що Польща в ЄС, а навпаки – країна давно і успішно інтегрувалася в Європу, тому що суспільство було готове до цієї інтеграції, зокрема завдяки активнішому діалогу з іншими культурами.
Ю. Андрухович якийсь час тому зазначив в одному зі своїх інтерв’ю, що «іноземні мови переважно добре знають ті народи, які почуваються непевно». Мовляв, для народів, що не створили наддержав, питання володіння іноземними мовами є куди більш насущним і стратегічно важливим, ніж, наприклад, для американців чи китайців. Не знаю, чи ключову роль тут відіграє згадане Андруховичем психологічне почуття непевності і потреба орієнтуватися на цивілізаційні центри і течії «поза собою». У всякому разі, тут існує і цілком прагматична потреба: доступ до глобальної освіти, інформації, ресурсів та ринків праці, в яких Україна ще довго не задаватиме моди, а буде змушена приймати встановлені іншими правила гри.
Ми, з огляду на наше географічне й культурне положення «на перехресті», на нашу історію і на сучасну геополітичну ситуацію по-доброму приречені активно використовувати доробок інших народів та активно спілкуватися в глобальному просторі. Без цього ризикуємо ще довго залишатися на цивілізаційних задвірках і на глобальному ринку праці відігравати незавидну роль заробітчан-остарбайтерів…
Автор - директор бібліотеки УКУ