У передчутті місцевих виборів, призначених на жовтень 2020 року, кілька мерів українських міст – Дніпра, Миколаєва, Житомира, Чернівців, Кропивницького й Каховки – оголосили про створення нової політичної сили під назвою «ПроПозиція». Бренд обігрує поняття «опозиція» і натякає на те, що його ініціатори мають свою «позицію» і їм є що запропонувати суспільству. Також «про» з латини означає «за» і скорочено «професіонал». Про цей проєкт говорили вже кілька місяців, але розмови про нього особливо посилились на тлі карантину, коли загострилися суперечності між центральною владою та регіональними лідерами. Конфлікти, втім, почалися задовго до того, як Україна постала перед викликом боротьби з Covid-19.
«Вийди отсюда, розбійник!»
Перші тривожні сигнали пролунали, коли команда президента Володимира Зеленського тільки-но стала до державного керма й почала вибудовувати свою вертикаль влади, при цьому намагаючись підпорядкувати собі ще й горизонталь. Із цієї опери – намагання колишнього керівника Офісу президента Андрія Богдана посунути з київського престолу Віталія Кличка, на адресу якого лунала нещадна публічна критика. Мера Києва хотіли усунути з посади голови Київської міської державної адміністрації та призначити туди свою людину, як це робив свого часу Віктор Янукович, поставивши Олександра Попова, якого кияни не обирали, на відміну від Леоніда Черновецького.
На місце керівника КМДА вже була готова кандидатура – нардеп зі «Слуги народу» Олександр Ткаченко, який при чинному мерові розробляв стратегії розвитку Києва та готувався ось-ось в’їхати в кабінет на Хрещатику. У протистоянні з Банковою Кличкові вдалося встояти завдяки компромісу з іншим крилом президентського оточення в особі тоді ще помічника глави держави Андрія Єрмака і заступництву впливових покровителів на кшталт ексмера Нью-Йорка й особистого адвоката президента США Дональда Трампа Рудольфа Джуліані.
Як влада спілкується з місцевим самоврядуванням, промовисто засвідчила історія в Борисполі, коли президент не захотів слухати секретаря міськради Ярослава Годунка, назвавши його «розбійником» і «чортом», із приводу якого треба подзвонити голові СБУ Іванові Баканову.
Або спроби притиснути мера Дніпра Бориса Філатова, від якого вимагали здати в експлуатацію міст до Дня міста, уклавши про це (увага!) парі. У разі програшу градоначальник мав добровільно піти у відставку. Філатов справився – і залишився на посаді, з висоти якої не шкодував гострих заяв на адресу центру. Це не була огульна критика, а змістовна, аргументована позиція чи, радше, крик волаючого в пустелі. Бо не тільки Філатов – інші мери також скаржилися, що офіційний Київ їх не чує і не цікавиться, чим і як живуть в регіонах.
Понад те, замість поглиблення децентралізації уряд, навпаки, почав залазити в кишеню місцевого самоврядування і забирати звідти кошти у спільний казан. Якщо раніше мери були прохачами в уряду під час нарізки бюджетного пирога, то віднедавна більше грошей у вигляді податків стало залишатися на місцях. Фінансова децентралізація запрацювала.
При цьому мери продовжували сперечатися з Кабміном і президентом, аби їхні громади менше «доїли», та відстоювали свою позицію, але таких натягнутих взаємин із Києвом давно не було. Тим паче на тлі пандемії коронавірусу, коли кошти в регіонів вилучають і водночас покладають на місцеву владу відповідальність за боротьбу з небаченою досі недугою.
Цей виклик, як з’ясувалося, лише зміцнив позиції мерів, які вирішували нагальні питання, регулярно інформували громадян про епідеміологічну ситуацію в містах і вжиті заходи. Подекуди міські голови підставляли плече не надто досвідченим керівникам обласних державних адміністрацій, які не мають особливого авторитету. У цьому сенсі показова історія відбулася в Харкові, де олігарх Олександр Ярославський і мер міста Геннадій Кернес заочно вичитували, як школяра, очільника ОДА Олексія Кучера, називаючи його «посміховиськом», а себе – «шанованими людьми».
Справи мерські
Потім у конфлікт з Києвом увійшов мер Черкас Анатолій Бондаренко, який зняв деякі карантинні обмеження раніше, ніж це передбачало рішення уряду. Вибрик Бондаренка не пройшов непоміченим. У традиційному телезверненні Зеленський передав йому «полум’яний привіт». А глава МВС Арсен Аваков порадив мерові не гратися і пригрозив жорсткою реакцією, що вилилась у відкриття кримінального провадження. Бондаренко теж пізніше записав «відосик», у якому заявив, що Зеленському на місцевих виборах у Черкасах «нічого ловити» і, вдавшись до кінематографічної алюзії, сказав, що «Черкаси чинитимуть опір».
Пікантність цієї ситуації полягає в тому, що на президентських виборах Бондаренко агітував за Зеленського і працював на його перемогу. А в підсумку дочекався «привітів» і звинувачень у тому, що він, Бондаренко, «бандит» тільки тому, що проти нього порушено кримінальні справи.
До речі, тиск силовиків став постійним явищем у роботі місцевого самоврядування, котре в такий спосіб постійно намагаються тримати в тонусі й на гачку. Практика ця не нова і добре обкатана в попередні роки. Мери міст – нехай і одіозні постаті в масштабах країни, проте на місцях вони нерідко мають великий авторитет і рейтинг, якими центральна влада не проти скористатися для здобуття електоральних бонусів.
Але цей механізм не завжди спрацьовує на виборців, як показав 2019 рік. Тоді Петро Порошенко намагався заручитися підтримкою мерів міст-мільйонників, хоча це не переконало їхніх мешканців масово віддати голоси за п’ятого президента. Високі рейтинги міських голів автоматично не конвертуються в рейтинги політиків, які змагаються за президентську булаву.
Самі мери також намагаються розширити ареал свого впливу і застовпити нішу на політичному ландшафті України. Так, на дочасних парламентських виборах в один список об’єдналися мери Харкова, Одеси, Запоріжжя, Маріуполя й Ужгорода. Проте цей мерський проєкт пролетів повз Верховну Раду, набравши всього 3,03% голосів. Скромний результат «Опозиційного блоку» підтвердив іще одну тезу: можна бути ефективним менеджером і міцним господарником у себе вдома, однак на національному рівні це не спрацьовує, немає кумулятивного ефекту. Хоча 2014 року «Самопоміч» пройшла до парламенту значною мірою завдяки всеукраїнській популярності мера Львова Андрія Садового, котрий був п’ятдесятим номером у списку, але, як локомотив, завів партію у парламент.
На місцевих виборах-2020 політичний проєкт мерів має загалом непогані шанси на успіх. По-перше, риторика про нові обличчя вже приїлася. Навіть Зеленський визнає, що тільки цього недостатньо, аби йти у владу. Треба мати нові мізки і нові серця. На місцях голосують дещо з інших мотивів і за інших людей, які знають (або мають знати) місцеву проблематику. По-друге, локальні вибори – це не парламентські перегони. Тут немає загрози в тому, що обраний мер покине своє місто, переїде до Києва і звідти турбуватиметься про долю громади. На партію мерів можна обпертися в міськрадах і спільно відстоювати інтереси місцевого самоврядування в діалозі з Києвом, пояснюючи йому, що мери – не феодали, не місцеві барони, не удільні князьки і тим більше не сепаратисти, котрі прикриваються децентралізацією. По-третє, навіть зібравши під своїми прапорами популярних місцевих лідерів, мерський проєкт не стане політичним колгоспом, адже і Кличко, і Садовий висуватимуться від своїх партій – «УДАР» і «Самопоміч». Зрештою, складно уявити, як під однією партійною парасолькою можна об’єднати колишнього регіонала і свободівця. Тож монополії не буде. Буде альтернатива і конкуренція.
У разі успіху на місцевих і завдяки подальшій результативній роботі партія мерів може спробувати свої сили й на парламентських виборах, на котрі вже треба йти з іншим порядком денним для всієї країни, в якій хочеться жити.