Моя колишня однокурсниця Оля Рось зателефонувала мені на мобільник і сповістила, що читає вірші Тадеуша Ружевича у київському метро. Їй було приємно, що ці вірші переклала я. Не маю жодних ілюзій – більшість пасажирів київського метрополітену не знає, хто такий Тадеуш Ружевич.
Отож для них і для всіх, кому потраплять на очі ці рядки, подаю коротку інформацію про одного з моїх улюблених поетів. 9 жовтня Ружевичеві – 90 років.
Тадеуш Ружевич – видатний польський поет, прозаїк, драматург, есеїст – народився 9 жовтня 1921 року в містечку Радомско. Там навчався у гімназії, закінчити яку йому перешкодила війна. 1942 року склав присягу бійця Армії Крайової. Після піврічного вишколу пішов у ліс. Воював із червня 1943 року до листопада 1944. Атестат зрілості отримав 1945 року на вечірніх курсах для робітників. З 1945 до 1949 року студіював історію мистецтв у Ягеллонському університеті. 1949 року Ружевич одружився і переїхав у Глівіци (одне з міст Верхньо-Сілезького промислового округу), де прожив дев’ятнадцять років. З 1968 року мешкає у Вроцлаві.
За своє довге та плідне творче життя Тадеуш Ружевич написав більше тридцяти поетичних збірок, понад десять книг прози, два десятки п’єс... Він став лауреатом багатьох престижних літературних премій, отримав безліч відзнак, почесних звань. У другій половині 70-х на початку 80-х років Ружевича вважали реальним претендентом на здобуття Нобелівської премії, але тоді лауреатом став інший видатний польський поет – Чеслав Мілош.
Тадеуш Ружевич хотів і міг відвідати Львів 1997 року. Коли у видавництві „Каменяр” готувався до друку томик його вибраних віршів, ми почали вести перемовини із Поетом – запрошували його до Львова на презентацію книги. Ружевич радо відгукнувся і написав, що охоче приїде, бо ще ніколи не був у Львові і хоче познайомитися зі своїми українськими читачами. Але потім було спекотне літо і повінь у Вроцлаві, а у вересні 1997 року я отримала листа, уривки з якого дозволю собі зацитувати: „... мені дуже прикро, що не можу до вас приїхати, хоч і обіцяв. Я дуже хотів побачити вас і своїх читачів і особисто представити книжку... але не можу, хворію, я вже старий і щоразу більше стомлений. Не знаю, чи ще колись у житті виберуся до Києва і Львова. Прошу на мене не гніватися, у вересні мушу лікуватися. Дуже поганим було для мене це літе, яке поволі закінчується. Сьогодні, коли пишу до Вас – 1 вересня, річниця вибуху війни 1939 року, мені було тоді 18 років... Ще раз прошу на мене не гніватися...”
Тадеуш РУЖЕВИЧ
Обіцянки поета
Я багато літ обіцяв Мамі три речі, що запрошу її до Кракова, що покажу Закопане і гори, що поїду з Мамою до моря. Мама ніколи в житті не побачила Кракова. Не бачила ані Кракова, ані гір (з Морським оком посередині), ані моря. Я не дотримався обіцянок… Від смерті Мами минуло майже півстоліття… (зрештою, перестаю цікавитися календарем і годинником). Чому я не завіз її до Кракова і не показав Суконниць, Маріацького костела, Вавеля… Вісли.
Ну, так! Син жив у Кракові… молодий поет, який “подавав надії…”і цей поет, котрий стільки віршів написав для мами і для всіх матерів… не привіз Мами до Кракова ані у 1947 році, ані у 1949… Ніколи мені не нагадувала, не докоряла. Мама не бачила Варшави. Мама ніколи не летіла літаком, не пливла на кораблі. Я ніколи не був з мамою у цукерні, у ресторані, в кав’ярні, в театрі, в опері… Ні на концерті… я був поетом… Я написав поему “Оповідання про старих жінок”, написав вірш “Стара селянка йде берегом моря…” Я не відвіз Маму до моря… не сів з нею на березі, не приніс мушельки чи бурштинового камінчика. Нічого… і вона ніколи не побачить моря… і я ніколи не побачу її обличчя і очей, і усмішки, коли вона дивиться на море…
Поет. Чи поет це людина, яка пише з сухими очима трени, бо мусить добре бачити їхню форму? Мусить усе життя покласти на те, щоб форма була “досконала”...? Поет, людина без серця? А тепер цей лемент перед публікою, на книжковому ярмарку, на базарі поезії, на біржі літератури. І не маю навіть тієї втіхи, що Мама “на тому світі” іде через Планти, через Краків, на Вавель… Чи у “небі” є море, над яким сидять наші Матері у бідних салопах, плащах, старих мештах і капелюшках?.. але і тепер пишу – з сухими очима – і “виправляю” ті мої жебрацькі трени…
(Розділ з книги “Мама відходить”, відзначеної 2000 року нагородою Nike)
чого було би жаль
усмішки Вєслави
коли говорить добрий день
і на добраніч
і коли нічого не говорить
коли зачиняє за мною двері
і відчиняє
після довгої подорожі
і після повернення
з далекої для неї країни
де я будував вірш
чого було би жаль
тиші між нашими обличчями
і слів які не були
промовлені
бо те що боже
між людськими істотами
постійно шукає
свого виразу
чого було би жаль
“цілого життя”
і ще чогось
величезного прекрасного
поза словом
поза тілом
навіщо поети п’ють горілку
п’ють бо знають
що в них сидить
і що ще може
з них вийти
п’ють бо не можуть слухати
того що інші до них говорять
і того що самі говорять
до себе
п’ють бо хочуть підкласти свиню
колезі по перу
а тверезі
вони такі шляхетні
п’ють до дзеркала бо бояться
що побачать у ньому того іншого
кращого і “гарнішого”
дзеркальце
скажи мені…
п’ють бо знають що вже
написали
і не знають що ще
напишуть
з вуст до вуст
ідея
має язик
гарний і звивистий
як змій
у раю
з вуст філософа
виходить чиста
далека
від “дійсності”
як душа від тіла
тоді бере її
на язик
політик священик
діяч
пережовує
і випльовує на голови
громадян
з вуст політика
виймає ідею
журналіст
приправляє слиною
нахабством
провокацією
і виділяє через засоби
“масової інформації”
ідея росте в устах
ідея сягає бруку
виходить на вулицю
заточується
як п’яна повія
вправо і вліво
ідея переходить
з рук в руки
на очах
онімілого світу
перетворюється
на знаряддя злочину
а що робить філософ
він мовчить і відходить
не оглядаючись
так ніби не чув слів:
“Не те, що входить до вуст,
робить людину нечистою,
а те, що з вуст виходить,
робить її нечистою…”
затемнення світла
“ангели не знають
що таке час”
Дорогий Мілошу
завдяки Вам я почав читати
на старості літ
Сведенборга
ані мені тепло ані холодно
з труднощами пробиваюся через його сни
не переконує мене
книгу про небо і пекло
кидаю на підлогу
засинаю
найцікавіше те
що під кінець життя
йому втретє
виросли
зуби
його розмови з ангелами
ображають мене
є у цьому щось
непристойне
це каламутне темне світло пливе
з півночі
зі Стокгольма
з Ужалі
там мерзнуть
ангелам очі і крила
“Емерсон визначив Сведенборгові
місце між Платоном і Наполеоном”
шкода що творів Сведенборга
не могли засудити Аристотель
і Тома Аквінський
виписую собі
свідоцтво убогості
але не можу
гасити світло розуму
так зневажливо трактованого
під кінець нашого століття
я бачив Його
спав на лавці
голова лежала
на пластиковій торбині
на ньому був пурпуровий плащ
подібний на старий хідник
на голові мав шапку вушанку
на руках фіолетові рукавички
з яких вилазив палець
вказівний і той другий
(я забув як називається)
я побачив його в парку
між голим деревцем
прив’язаним до палички
бляшаною банкою від пива
і прокладкою завішеною
на кущі дикої рожі
вбраний у три светри
чорний білий і зелений
(і всі втратили колір)
спав спокійно як дитина
я відчув у своєму серці
(не подумав а відчув)
що це Намісник
Ісуса на землі
а може сам Син Чоловічий
я хотів до нього доторкнутися
і запитати
чи ти Петро?
але мене огорнула
велика нерішучість
і я онімів
його обличчя було занурене
у патли рудої бороди
я хотів його розбудити
і ще раз спитати
що таке істина
я схилився над ним
і відчув нечистий подих
з ями
рота
а все ж щось мені говорило
що то Син Чоловічий
розплющив очі
і глянув на мене
я зрозумів що знає все