Замовчана війна

Чому українці мало читають про російську агресію на Сході

15:29, 14 серпня 2019

Чому українці мало читають про російсько-українську війну? Кому вигідно, щоби нація не читала апріорі, а отже, в Україні перемагали не ідеї, а технології? Про це в інтерв’ю із військовими та сучасними письменниками, які пройшли війну на Сході України і написали про це книжки. Однак вони досі невідомі широкому загалу, зрештою, як свого часу твори українських дисидентів та тих, хто писав правду.

З часів українського дисидентського руху, коли за правду та спробу відстоювати українську самоідентичність письменників ув’язнювали, відправляли в психлікарні, нівелювали та забороняли їхню творчість, минуло понад півстоліття. Однак і нині, вже за незалежної України, когорта молодих сучасних українських письменників, яка відстоює проукраїнську позицію та пише правду про російсько-українську війну на Сході України, знову замовчана. Щоправда, вже з іншої причини: серед основних – нецікавість і відсутність суспільного запиту.

Це парадокс, однак в незалежній Україні, частину якої окупувала РФ, книжки про правду війни видавництвам невигідно друкувати, книгарням – продавати, а читачам – купувати. Ланцюгова реакція байдужості українського суспільства.

Натомість всі в один голос, немов мантру повторюють фразу: «Ми втомилися від війни». Це один із меседжів, які нав’язує нашій свідомості ТБ. Політологи це називають технологіями, коли в країні із великою історією, мовою та культурою перемагає не ідея, логіка чи знання. А моральними авторитетами стають не письменники, а шоумени.

ZAXID.NET продовжує серію публікацій, підготовлених у співпраці з «Інститутом Просвіти», про важливі для українців проблеми.

***

Наші співрозмовники називають ще одну причину, чому в Україні, де вже п’ять років триває війна, перемагають технології. Як наслідок, всередині держави розгорнувся ще один фронт – інформаційний.

Влад Якушев: «Наша перемога залежить не від армії, а від зміни свідомості»

Свідомість змінюється, коли нація багато читає. А в нас більше дивляться ТБ, яке належить олігархічним кланам. І, зважаючи на наповнення телеефіру, схоже, олігархам невигідно, аби українці думали.

Чесно кажучи, навіть коли я пішов на війну, був переконаний, що не писатиму про неї. Але не зміг. Там я, як ніколи, відчув, як сильно нам бракує ідеологічного виховання. Ми програємо Росії в одні ворота. Ми не відбиваємо жодного удару в плані пропаганди. І так буде, допоки українці не зрозуміють: наша перемога залежить не від армії, а від зміни свідомості.

Навіть в часи окупації та нелюдських тортур, які зазнають українці на Сході України, наше ТБ продовжує бути рупором Москви, якому вигідно показувати нам шоу. Тому на ТБ практично немає українських письменників, які говоритимуть про національну ідею, тим паче тих, хто пише про російську агресію на Сході України. Звідки ж українці знатимуть про правду війни?

Тому ними так легко маніпулювати. Хоч, як на мене, сьогодні патріотизм має бути на кожній ланці суспільного процесу. А тема війни має лунати з кожного вікна в буквальному значенні слова.

Влад Якушев. Фото Facebook / Операція об'єднаних сил

Ще у 80-х роках за ідею незалежності, яка змінювала свідомість, письменників ув’язнювали та замовчували. Сьогодні за незалежність знову гинуть? Сучасні письменники, які пишуть про війну, десь повторюють шлях дисидентів?

Україна здобула незалежність, але вона є дуже ілюзорною. Державою, як і за час дисидентського руху, керують не патріоти України, а проросійськи налаштовані посадовці. І я припускаю, що, можливо, настануть часи, коли і ми, письменники-атошники, також «сидітимемо» за свої художні твори.

Ці підозри зародилися ще 2016 року. До виконувача обов’язків командира роти Сан Санича приїхали з прокуратури. Він мав письмово пояснювати, як сталося, що під час вогню у відповідь (я наголошую – у відповідь, тобто перед цим стріляли по нас і він захищався), недалеко біля нас загинув російський полковник кадровик. Сан Санича не затримали, але папка з документами на нього є, як і на більшість ініціативних і проукраїнськи налаштованих командирів. Цей епізод я описав у книзі «Карателі».

І коли сьогодні в риториці урядовців дедалі частіше з’являється словосполучення «громадянський конфлікт», а не окупація територій Росією, то це тривожний сигнал. Бо таке формулювання робить із українських військових злочинців, яких треба ізолювати. І це вже роблять. Це новий спосіб позбутися тих, хто говорить правду.

Що намагалися донести книгою «Карателі» до читача та чи були перепони на шляху до видавництва?

Військова література – не комерційний продукт. Часто її пишуть не розкручені письменники, тож і друкувати такі книги як джерело правди про війну на Сході нерентабельно. Тож насправді перепон було багато: починаючи із пошуку видавництва, а потім і книгарень.

Якось одне авторитетне українське видання вже погодилося надрукувати книгу, але за умови, що я внесу їхні правки. А саме поприлизую незручні моменти в книзі та, щонайобурливіше, зміню назву «Карателі». Із цим я принципово не погодився. Річ у тім, що там, на Сході України, з усіх російських телеканалів цілодобово лунає «украинские каратели». Власне, я й хотів показати справжніх українських карателів. Так би мовити спрацювати на дисонансі. У книзі використано єдине фото – бійця першого батальйону Андрія Заблоцького. Він, сміючись, іде до мене, а в руках тримає рудого кота, якого на війні виростив з малого кошеняти, а потім забрав додому. Ось такий він класичний український каратель.

Чому не балотувалися в депутати?

Зі мною не можна домовитися. А такі в жодній партії не потрібні. Йти самовисуванцем – означає витрачати власний час та ресурс на виборчу компанію. Тоді виникає питання, хто ж за цей час годуватиме мою сім’ю.

Основний меседж сучасним українцям?

Читайте. Це стимулює мозок. Читайте першоджерела. Все, що відбувається зараз, відбувалося колись. Змінилася лише назва: наприклад, нині не радянська пропаганда, а російська, втім, методи залишилися ті ж.

Навіть історія із розіп’ятим хлопчиком – не вигадка бойовиків, точніше їхніх кураторів із ФСБ. Це вже було в українській історії. Щоправда, тоді хлопчика «розпинав» бандерівець. Я про це дізнався задовго до окупації РФ, коли вивчав архіви радянської періодики для своєї книги «Путівник грішника».

Довідка:

Влад Якушев – український письменник, журналіст, політтехнолог, громадський діяч, член Львівської обласної федерації кік-боксингу. Учасник Революції Гідності, російсько-української війни. Автор книг «Сірі археологи», «Путівник грішника», «Карателі», документального фільму «Нічні Тіні» про 1 батальйон 14 ОМБР, оповідання «Фігурки у тирі», яке ввійшло до збірки оповідань АТОвців «4-5-0».


Олексій Пайкін: «Книги про війну на Сході України – це те, що не дасть забути правди»

Як знайти правду в еру інформаційних маніпуляцій?

Треба визнати, що українці в переважній більшості не знають ні минулого, ні сучасного. Із читанням також не дуже складається. Та й у світі панує синдром розсіяної уваги. Тому сучасна молодь, якщо і читає, то переважно лише пости в соцмережах. Молоде покоління треба виховувати, але не матом. Їх треба вчити національної ідеї, їм треба розповідати про ціну подвигу. Нам треба разом вчитися бути громадянами своєї країни, а не «населеним». У час інформаційних війн та технологій, численних маніпуляцій словом віднайти правду надскладно. Книжки про війну – це мій особистий спосіб змінити свідомість сучасного українця і донести правду.

Олексій Пайкін. Фото Facebook / Операція об'єднаних сил

Наприклад, про війну мають писати лише ті, хто її відчув на собі. Такі правду відчувають кінчиками пальців. Тоді це буде документалістика. Такі книжки не дадуть забути навіть деталей про російсько-українську війну на Сході України, що сьогодні вчиняються проти українців. Окрім того, це своєрідна реабілітація для самого письменника, можливість вийти зі стресової ситуації. Тому про це треба писати, пропагувати, розповідати.

Частина українців навіть на п’ятому році війни стверджує, що на Сході України громадянський конфлікт, а не війна з окупантом?

Це вже наслідки інформаційних маніпуляцій. Хоча це можна спростувати навіть на прикладі того ж танку. Це 40-тонна машина, яка потребує близько 500 літрів дизпалива за кілька годин роботи та снаряди. Тож постріл з танку дуже й дуже дорогий. Фінансово він не під силу жодному приватному олігархічному клану. У Донецьку немає свердловин, де видобувають нафту чи виготовляють пальне. Закрийте кордон із Росією глухою стіною і постачання пального та зброї буде припинено. Шахтар не може керувати системою залпового вогню. Я вже мовчу про документи російських найманців, які ми бачили на власні очі. Серед них мирних шахтарів немає.

Які найулюбленіші місця у ваших книгах?

Я хочу жити. Тому й люблю у своїх книгах веселі моменти. Організм викреслює зі свідомості погане задля самозбереження.

Довідка:

Олексій Пайкін – спортсмен, чемпіон світу з карате 2008 року. Був мобілізований у березні 2014 року в званні майора ЗСУ. Воював під Савур-Могилою, Маринівкою, Ізвариним. Був контужений. Вивів підлеглих із Південного котла. Другу та третю ротації воював у районі Донецького аеропорту, четверту – у секторі «М». Нагороджений Орденом «За мужність» III ступеня. Автор збірки оповідань «Незручні замальовки гібридної війни». Співавтор книжок «Миттєвості війни», «Дороги війни», «Голос війни», «Слово про війну».

«Ті, що пережили пекло. Свідчення жертв про місця незаконних ув’язнень на Донбасі»

Це книга-звіт, яку опублікувала коаліція громадських організацій та ініціатив «Справедливість заради миру на Донбасі». У ній опубліковано свідчення українців, які пережили полон та стали свідками нелюдських тортур до полонених з боку незаконних збройних формувань «ЛНР» та «ДНР», що визнані в Україні терористичними. Кінцева мета цієї праці – суспільний діалог щодо того, чи можливо виконати умови «мінських домовленостей» та амністувати тих бойовиків, котрі скоїли злочини проти людства. Зміст цієї книжки має знати кожен із нас, зокрема, та категорія, яка запевняє, що «вже втомилася війни».

Ця книжка досі не відома для широкого загалу. А скажімо, у Добропіллі місцева влада взагалі відмовилася надавати приміщення міської бібліотеки для її презентації. Та ж зала, де відбувалася презентація, була замалою, тож люди змушені були стояти на вулиці.

Публікуємо кілька уривків з книжки:

«Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что «очень хорошо, что укроповский ребёнок умрёт» [...]» (С. 83).

«Однажды я слышал, что привезли двух военнопленных, кинули их в подвал. Я не знаю, что там с ними делали, но они там очень сильно кричали. ….» (С.49).
Мешок на голову одели. Парни рассказывали, что этот «Ботаник» вытянул пластину из бронежилета и хотел ею отрубать мне голову. Но я этого не помню. Я очнулся уже в блиндаже». (С. 56).

«К нам привезли молодую девочку, ей на вид было не больше 14-16 лет. «Маньяку» не понравилось, что она вышла без разрешения в коридор. И он сказал в наказание отправить ее как подарок боевикам на передовую» (С. 23).
«Знаю, что на передовой сильно издевались. …Вырезали ножом слово «бендера»... (С. 49).

«Вот – шрамы от молотка ... Это сверла – более 20-ти раз тело просвердлено сверлом. Это – тоже шрам от молотка. Это все было разбито. ...Издевались, как могли. Этот глаз было ему неудобно вынимать – не с руки. Поэтому его оставили, а вот этому досталось больше, этот глаз повредили. Он тепер ничего не видит. Этот глаз винимали ложкой. (С. 47).

«Погрожували і вогнепальною, і холодною зброєю. Мали мисливський ніж, з кровостоком. Але я не хочу говорити, що вони робили» (С. 87).

«Подключали к электричеству. Наручниками к металлической кровати, на руки провода. В голову, половые органы били металлическим прутом. Подвешивали к потолку». (С. 46).

«На второй день, кажется, использовали электричество, только не шокер, а оголенные провода. Это один раз было, я просто чуть не умер и поэтому они перестали ими бить». (С. 86).

«Один был прикован наручниками, с завязанными глазами. Он был с кастрюлей на голове. По кастрюле били. Он кричал: «Убейте, только не бейте больше» (С. 3).

«Привели до місця, де зібрався величезний натовп, приблизно 3 тис. осіб, які кричали, кидали пляшки, яйця, муку, помідори. Хоч ми йшли в «коробці», нас по боках вели, але люди все рівно проривались. *** отримав удар кастетом в область грудної клітини, пізніше він мочився кров’ю. Мені в ногу влучила пляшка. Було страшно, здавалось, що люди готові нас роздерти. У цей час до нас стали підходити сепаратисти і агресивно питати, хто ми, звідки, звинувачувати нас у обстрілах, бити, плювати, знімати на телефони. В мене йшла кров з вуха, були розбиті губи, синяки. Іншим хлопцям ламали ребра ***, а *** зламали другу щелепу. Кожен з нас по кілька разів від ударів бився об стіну головою. Дізнавшись, що я снайпер, мене почали бити ще жорстокіше, хотіли вирізати око, приставили ніж до зіниці» (С. 31).

«Очень сильно морально давили….Один говорит: «Давайте мы его кастрируем», – начали снимать штаны с меня. Потом передумали. Потом один говорит: «Давайте ему ногу отрежем», – вогнали нож в ногу, и я потерял сознание, и много крови вышло» (С. 49).

«Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. Рудий знаходився в стані алкогольного сп’яніння. Він зняв берці і почав бити мене п’яткою в ліву скроню. » (С. 55).

«…Я подслушал, что задержали одного мужчину-предпринимателя, который переслал деньги украинской армии. Его держали отдельно. Пытали. Видел его личные вещи в луже крови. После этого не видел его и о его судьбе ничего не знаю» (С. 73).