Українській політиці і політикам бракує єдності. І так було завжди. Не даремно ж в одній із пісень, під час звучання якої українці встають, як при виконанні гімну, є слова: «Боже, послухай благання, нищить недоля наш край. В єдності сила народу – Боже, нам єдність подай!».
Днями довелося почути про позитивний приклад об’єднання, в центрі якого опинився лідер «Громадянської платформи» Анатолій Гриценко. Вибір з-поміж задекларованих на президентські вибори кандидатів – невеликий. Тому кожен більш-менш притомний кандидат – на вагу золота. Анатолій Гриценко, попри відра багна, що на нього виливають потенційні конкуренти, виглядав до цього часу зовсім непогано. Тепер, як один з лідерів демократичної опозиції, він почав гуртувати навколо себе соратників.
Соратниками Анатолія Гриценка, що мали допомогти йому перемогти корумповану кланову систему в Україні, стали: генерал-майор юстиції Віктор Чумак, професор Микола Томенко та юрист Микола Катеринчук. Анатолій Гриценко та соратники кажуть, що українській політиці вкрай необхідні нові обличчя – молоді люди, що не заплямували себе співпрацею з попередніми режимами. Що вони бачать своїм завданням привести до влади «чесних, патріотичних, професійних людей». Одним словом – одна команда, спільне бачення, однакове розуміння. Читаючи таке одкровення, задаєшся питанням, а як всі ці люди тоді оцінюють власні політичні біографії? Бо якщо б у паспорті ставити штампи про зміну партій, політичних блоків та середовищ, публічних і прихованих, то в багатьох з них уже давно закінчилися б чисті сторінки.
Можливо, вони себе вважають незмінною золотою ланкою, на якій основана тяглість української державницької традиції останніх років? Тоді їм треба змінити риторику й поміняти амплуа, бо на нові обличчя вони аж ніяк не тягнуть. Навпаки, з появою Миколи Томенка або Миколи Катеринчука дивовижна політична оскомина сковує обличчя. Особливо тим, хто віддавна стежить за українськими політичними процесами. Де їх тільки не було, і чиїм скритим воїнством вони тільки не були.
Анатолія Гриценка до певної міри ще можна зрозуміти. Йому треба дати об’єднавчий імпульс. Він мусить показати, що саме він є тією політичною фігурою, навколо якої мають об’єднатися демократичні опозиційні кандидати. Проте союз із Томенком та Катеринчуком не додає йому жодної політичної ваги. Він ніби служить сигналом для Святослава Вакарчука, Романа Безсмертного та Андрія Садового – кидайте власні амбіції, приєднуйтесь до мене. Тільки я можу бути центром об’єднання. Але водночас «союз» з такими нафталінними політиками, як Томенко та Катеринчук, яскраво промовляє: не робіть цього кроку, не ховайте себе і свої політичні проекти для майбутнього.
Увійти в союз з двома Миколами – це поміняти шило на мило. Тоді треба погодитися з думкою, що альтернативи чинному президентові немає. Після оголошення цього дивного «союзу» за європейську Україну та демократичні цінності перед очима відразу пропливли етапи української політики останніх десятиліть. Де Микола Томенко випускник Київського державного університету імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Історія КПРС», ні дня не працюючи за фахом, поринає у вир міністерських кабінетів, фондів та кулуарної політики. Де досягає захмарних вершин. Не вдалося пробитися до Верховної Ради від Партії «Реформи і порядок» – не біда. Як тільки Віктор Ющенко став набирати на політичній силі, Микола Томенко вже при ньому.
У 2002 році стає депутатом українського парламенту. У 2004–2005 роках працює на посаді гуманітарного віце-прем’єра в уряді Юлії Тимошенко. Далі вступає до «Батьківщини» і стає заступником голови фракції Блоку Юлії Тимошенко у Верховній Раді. Отут карта пішла серйозна. Після позачергових виборів 2007 року Микола Томенко обійняв посаду віце-спікера Верховної Ради.
Треба нагадати, що весь цей час у вищих політичних колах тривають підкилимні бої. Найбільше розчаровує ворожнеча між «заклятими союзниками»: Ющенком, Тимошенко і Порошенком. Миколі Томенку завдяки веселій товариській вдачі, а може і ще якимось цнотам, що тягнуться в середовище небідних регіоналівських політиків, поціновувачів баскетболу та футболу, вдається вміло лавірувати. Але він не просто вчасно «лягає» під нового патрона, він гучно заявляє протести, подає у відставку з високих посад. Відставку не приймають, напевно, через незамінність такого кадра. Але ці широкі рухи дозволяють йому у квітні 2014 року підтримати кандидатуру Петра Порошенка на президентських виборах. Запам’ятайте, це вже третій затятий антагоніст із трійці: Ющенко, Тимошенко, Порошенко.
Зрозуміло, що на виборах у листопаді 2014 року Томенко стає народним депутатом, але вже за списками Блоку Петра Порошенка. Проте тут не склалося. Пан Микола часто виступав проти «генеральної лінії партії», вийшов з фракції, а 29 березня 2016 року голова ВРУ Володимир Гройсман оголосив рішення про дострокове припинення повноважень депутата Томенка. Здавалося б – кінець кар’єри і політичне забуття.
Зовсім ні. Пан Томенко згадав про те, що він доктор наук, найкращий політолог та історик від Бога. Він був би зовсім дивним, якби ще на піку політичної кар’єри не подбав про запасні варіанти і не заснував Фонд «Рідна країна». Томенко пішов викладати, розродився цікавими історичними проектами.
Мені довелось якось чути годинний виступ пана Томенка на міжнародній історичній конференції. Що вам сказати? Історія з промуванням на конкурс Євробачення гурту «Гринджоли» видалася легкою примхою. Микола Томенко вважає, що для досягнень політичних цілей історію треба політизувати, міфологізувати (тобто примітивізувати) і головне: «Українська історія все підказує». Тобто всі відповіді на питання сучасності можна знайти в минулому. Крім того, він написав «Історію української державності» і мріє, щоб усе доросле населення України прослухало цей курс на спеціальних вечірніх курсах. Про те, що «ми» програли Полтавську битву, бо не було Фейсбуку та інтернету, годі й говорити.
При цьому, виголошуючи лекцію, Микола Томенко злегка пританцьовував та називав себе «Колею». У його рухах та поведінці вгадувався «ді-джей» першого Майдану – Коля Томенко. Він говорив, що донецькі казали йому: «Коля, ми Пушкіна і Шевченка не знаємо, як і російської та української культури. У нас власна культура – донецька». І тому, зробив висновок Томенко, наша культурна й історична політика мають бути агресивними та всеохопними. А пропаганда нашої культури має ґрунтуватися на сімейних традиційних українських цінностях, на світоглядній національній традиції, а не на чужих європейських зразках.
Вибачте за такий розлогий переказ виступу, але інакше було б годі розкрити весь спектр «світоглядних» поглядів цього політика, який тепер допомагатиме Анатолію Гриценку зламати стару систему і вести Україну в Європу.
Про другого персонажа – Миколу Катеринчука можна достатньо прочитати, задавши його прізвище в пошук. Але серед численних публікацій ви натрапите на багато повторень, що ця людина – це порожнє місце. Людина, яка так само пройшла через зміну різних політичних середовищ і відзначилася багатьма аферами.
Катеринчук так само був народним депутатом і соратником Віктора Ющенка. Потім перейшов до «Батьківщини», що так само забезпечило йому статус народного депутата. Він навіть працював у 2005 році першим заступником голови Державної податкової адміністрації України, звідки через профнепридатність добровільно звільнився. Потім балотувався в мери Києва. Набрав трохи більше як 4%, але завів у Київську міську раду кількох «тушок», які вже на першому засіданні віддали свої голоси за ставленика Леоніда Черновецького – Олеся Довгого. Уся виборча кампанія Катеринчука супроводжувалася підозрами в нечистоплотній співпраці з Черновецьким.
Але найбільше «прославили» цього політика звинувачення у привласненні патенту на розробку «Стиролом» препарату, що підвищує чоловічу потенцію, – «Еректилу». Тарас Клименко звинувачував Катеринчука в тому, що той на продажі патенту заробив 45 мільйонів тодішніх гривень.
Ця історія з «Еректилом» плавно підводить нас до спільного знаменника. І Томенко, і Катеринчук вважають себе справжніми секс-символами України. Прихильники Миколи Томенка розповідають легенди про те, як жінки на Помаранчевій революції за будь-яку ціну намагалися потрапити до його намету. А Миколу Катеринчука, не без його участі, проголошують секс-символом серед українських політиків. Для потішання власного еґо це, може, і непогано. Але чи таких політиків ми зараз потребуємо? І вже зовсім суб’єктивно, пане Гриценко, для чого Вам такі пропахлі нафталіном соратники?