Підприємство, яким я керую понад 11 років, забезпечувало чистоту міста й в далекому воєнному часі 1939-1945 рр. Чи спадало мені колись на думку, що доведеться керувати комунальним підприємством, від якого залежить екологічна безпека міста під час війни? Відверто, ні… Мабуть, як і кожному з нас… Навіть уявити було важко, що доведеться жити у воєнний час.
Реальність нашого життя змінилася в одну мить. Ми ж не зупинялись ні на хвилину, продовжували працювати й працюємо надалі. Львів став центром, куди прибували люди, рятуючись від окупанта. Якщо відверто, перші тижні було складно, оперативно змінювали логістику, переглядали графіки та маршрути, адже кількість як локацій, так і сміття, збільшувались. У ті дні підприємство стало оперативним штабом, який розв'язував нагальні питання й непередбачувані ситуації у стислі терміни. Принцип роботи повністю змінився, вже не було сталих графіків й звичних маршрутів, сьогодення диктувало зовсім інші правила роботи.
Завдяки злагодженій роботі всього колективу, ми доволі швидко адаптувались до реалій й продовжуємо працювати. Саме наші працівники є складовою успішної діяльності підприємства, яким я керую.
Тому сьогодні про людей!
У нас є люди, які працюють понад 50 років. Є й такі, які прийшли відносно недавно. А є працівники, які стали нашими колегами, приїхавши у наше місто, рятуючись від війни.
Нещодавно до нас влаштувався чоловік, який працював слюсарем у Слов’янську на такому ж підприємстві, як Львівспецкомунтранс. Дружина працювала разом з ним диспетчером. Звичайна сім’я, яка виховує доньку. Зараз родина проживає в готелі «Волтер», принагідно, дякую усім, хто допоміг з поселенням.
Звичайний чоловік середнього віку, який не захотів, щоб він і його рідні жили під руснею. Одразу ж пішов працювати, намагається, і це йому вдається, спілкуватися з колегами лише українською мовою. Десь, мабуть, на рівні підсвідомості, в нього вже є розуміння, що носії російської мови, забрали в нього усе й невідомо, чи він колись повернеться в рідне місто і чи буде куди повертатись.
Він намагається адаптуватися до нового життя, працює, розмовляє українською мовою, й мені чомусь здається, що це не лише слова й речення українською мовою, а що людина мислить як українець. Думаю, він тепер серед тих 84 % українців, які вважають російську мову мовою колонізаторів, й вже ніколи ні мислити, ні розмовляти нею він не буде.
Це одна з багатьох історій про переселенців, які я б міг розповісти, щоб заперечити істерикам, які ширять у нашому суспільстві міфи як про зажерливих переселенців, так і про нетолерантних західняків. Безперечно, це наративи російської пропаганди.
Насправді, більшість – це звичайні люди, які потрапили у непрості життєві ситуації. Будьмо людьми, допомагаймо їм знову жити та ставати українцями.
Лише так ми переможемо, бо це не лише війна на фронті, а й у суспільстві!